Як німці мовчки дивились на єврейські погроми 80 років тому

Мій батько мав енциклопедичні знання про регіон, де ми жили. А ще він дуже цікаво усе розповідав. Те, що я знаю про мою батьківщину і моє походження, я почув від нього.

Дуже часто він переказував мені про те, як пережив 10 листопада 1938 року. Єврейські погроми, які стались по всій Німеччині ввечері 9 листопада та стали відомі як «Кришталева ніч», на наступний ранок докотились і до маленького містечка на південному заході країни, в якому виріс і я. Мій батько тоді ходив до першого класу, і у той день діти отримали від вчителя настанову - після школи оминати синагогу і будинки, в яких живуть євреї. Там, за його словами, могло бути небезпечно.

Звичайно, мій батько та його друзі настанову вчителя зрозуміли як заклик довідатись, що ж може бути таким небезпечним серед білого дня у маленькому тихому містечку. І така реакція була типовою для звичайних шести- чи семирічних дітлахів. І вони побачили охоплену вогнем синагогу, яку не гасили пожежники, розбиті вітрини та погромлені приміщення крамничок, якими володіли євреї. Вони стали й свідками того, як з вікон квартири, де мешкала єврейська родина, просто на вулицю викидали її майно.

Як реагували мої бабуся і дідусь?

Що саме сталось тоді у маленькому містечку, в якому мешкали близько 30-ти євреїв, задокументовано і детально описано. Але в мого батька я б запитав: як реагували мої бабуся та дідусь на розповідь свого старшого сина, який на власні очі бачив, що сталось серед білого дня у місті? Чи намагались вони пояснити йому те, що пояснити було неможливо? Як коментували те, що лише у 300 метрах від нашого будинку з домівки виганяли жінку з дітьми, а їхні меблі та майно на їхніх очах нищили? Що усіх чоловіків-євреїв заарештували вранці 10 листопада та окремим потягом повезли у Дахау - в концентраційний табір?

Якщо відверто, то я не хочу знати відповіді на ці запитання. Та й питати я не стану, бо відповіді я, в принципі, знаю. Ні - мої рідні не були переконаними нацистами, це відомо мені напевно. Але вони опускали очі і мовчали, як і мільйони інших німців. Батьки чотирьох дітей навряд чи могли стати героями чи мучениками. Однак вони знали про концентраційний табір у Дахау і про те, що саме там відбувалось, оскільки з 1933 року повсюдно арештовували соціал-демократів - у нашому містечку мера та депутатів ради - та утримували їх у тому концтаборі. Але ж тут йшлось про євреїв - що ми, католики, мали з ними спільного? Чому мали ризикувати заради них?

Систематична соціальна ізоляція та позбавлення прав євреїв почались не у листопаді 1938-го. Уже за кілька тижнів після приходу Гітлера і нацистів до влади на вітринах єврейських крамниць з'явились написи «В євреїв не купувати», з роботи звільняли лікарів, адвокатів та журналістів, які були євреями. Були ухвалені дискримінаційні закони, які позбавляли євреїв будь-яких прав і майна. Але 9 і 10 листопада 1938 року була перетнута межа - почався відкритий терор на очах усього народу. Моя сім'я також мовчки спостерігала за цим. Мені соромно за це. Навіть через 80 років.