Петро Писарчук: Дружина Президента походила по ринку, купила собі три пари мештів, кілька кофт…

Голова Львівської організації Партії регіонів, народний депутат Петро Писарчук став знаменитим на всю Україну під час місцевої виборчої кампанії. Тоді багато шуму наробила інформація про те, що він, будучи кандидатом у мери Львова, розпочав свою кампанію покладанням квітів до пам’ятника Степанові Бандері, а згодом – заявив, що у разі виграшу припинить своє членство в партії. Це, м’яко кажучи, не сподобалося деяким його однопартійцям: казали, що після невдалої для Писарчука мерської кампанії він потрапив у серйозну опалу, і його відставка з поста глави галицьких регіоналів не стала б несподіванкою.

Проте Писарчук і досі на своїй посаді і, як каже, залишати її з власної волі не збирається. З Петром Івановичем «Главком» розмовляв про специфіку роботи регіоналів на західноукраїнських землях, про наростання радикалізму у парламенті та в суспільстві, а також про те, як на найбільшому в Галичині ринку «Південний», що належить Писарчукові, на шопінг ходила майбутня перша леді Людмила Янукович…

-- Як би ми упереджено не ставилися до Табачника, він говорить правильні речі

У ході виборчої кампанії Віктор Янукович декларував два головні завдання свого президентства: подолання бідності і об'єднання України. За перший рік його президентства бідних, здається, стало більше, країна не стала більш єдиною, а довіряє Януковичу набагато менше людей, ніж рік тому…

Галичина ще не любить Януковича, але вона вже є толерантнішою, вона приглядається до Януковича. Звичайно, людям не все подобається у риториці Партії регіонів, але, наприклад, вартувало Віктору Федоровичу порадити одеситам вчити українську мову, як це викликало цілу хвилю схвалення серед нашого люду.

Сьогодні галичани більше не сприймають не Януковича, а того самого Табачника, і то не через те, що він представляє Партію регіонів, а тому, що в своїх публічних виступах, статтях допускає досить тенденційні, зневажливі висловлювання на адресу галичан, і це їх зачіпає. А Янукович сьогодні вже позбувся тих стереотипів проросійського, антиукраїнського політика, які на нього свого часу навішали…

Тому мені здається, що сьогодні Україна є набагато ближчою до об’єднання, ніж була раніше, і цьому сприяє сама постать, сама фігура Януковича.

Тобто ви вважаєте саму постать Януковича таким своєрідним стрижнем національного об'єднання?

Напевно так воно і є.

А як ви для себе відповідаєте на це питання про те, що біля цього стрижня національного об’єднання і зовсім не проросійського політика робить той самий Дмитро Табачник, який справді часом озвучує неоднозначні гасла і робить неоднозначні кроки, подекуди дискредитуючи саму ідею об’єднання країни?

Саме тому, що Україна – різна, тому що у нас, українців, різна історія, різні традиції, різна культура, напевно, різне бачення майбутнього нашої держави. І тому поставити міністра, якого однаково кохав би Крим і Львівська область, неможливо…

Важливо інше: як би ми упереджено не ставилися до Табачника, він говорить правильні речі. Наприклад, якщо він каже, що в Україні є півтори тисячі шкіл, де навчається менше сорока учнів, то з ними справді треба щось робити, бо це обтяжливо для бюджету. Якщо статистика говорить, що українською мовою зараз навчається понад 80% учнів, то чи варто зчиняти збурення навколо закриття якоїсь однієї школи десь у Луганській області?

Просто потрібно вміти відділяти фаховість від політиканства. Я не є адвокатом Табачника, але знаю, що для Президента важливими є насамперед його професійні якості. Більше того, наскільки мені відомо, одразу після призначення Табачника між ним і колишнім міністром Вакарчуком був страшний антагонізм. Сьогодні ж, за моєю інформацією, вони знайшли певні точки дотику і співпрацюють у нормальному режимі заради розвитку української освіти. Принаймні жодного протистояння, взаємопоборювання між ними сьогодні немає...

Останнім часом експерти говорять про ще один можливий чинник об’єднання України. За даними КМІС, у лютому кількість тих українців, які не підтримують політику влади, не підтримують політику Януковича, вперше перевищив 50%. За останні півроку цей показник виріс з 21 до 53%, і, що для вашої політсили мало б бути тривожним сигналом, на сході України цей показник зріс з 7% до 45%...

У цьому немає нічого дивного. Простій людині потрібна не наша висока політика і красиві обіцянки, а робота, стабільність, гідна зарплата, впевненість у завтрашньому дні для себе і своїх дітей та онуків. На жаль, сьогодні ситуація інша.

І людям, за великим рахунком, нецікаві наші пояснення про те, що цього року ми повинні віддати 82 мільярди зовнішніх боргів, що у нас повністю зруйнована пенсійна система, і нам треба щомісяця додавати у Пенсійний фонд 6 мільярдів гривень, які ми могли б направити на ту ж освіту чи на охорону здоров’я. Людям важко пояснити, що для нас дуже важливо витримати зобов’язання перед Європою, і для цього нам потрібно значні бюджетні кошти відволікати на підготовку «Євро-2012». Ясна річ, що всі ці речі не дають нам можливості негайно виконати свої обіцянки про те, що життя стане кращим вже завтра.

А навіщо взагалі було обіцяти, що прихід Януковича до влади обернеться різким покращенням життя уже на наступний день після його інавгурації? Навіщо при підбитті першого року діяльності уряду робити вигляд, що економічна ситуація середньостатистичного українця якісно поліпшилася? Чому просто не сказати, що для налагодження життя новій владі потрібно рік, два або й більше?

Я не можу дати відповідь на ці питання. Але я знаю, що 2011 рік буде дуже, дуже непростим для країни. Хоча, з іншого боку, вчора я отримав інформацію про те, що буцімто за підсумками першого кварталу ми перевиконали бюджет на 5 мільярдів гривень, і вже на наступному засіданні бюджетного комітету ми ухвалимо рішення спрямувати ці кошти до людей, на реалізацію конкретних соціальних програм.

Ми свідомі того, що сьогодні справді є проблеми. Але я абсолютно переконаний в тому, що 2012 рік буде зовсім інакшим.

Але до 2012 року треба ще дожити. Уже в 2010 році ми стали свідками «податкового майдану», який, кажуть, досить сильно налякав владу. Опозиція каже, що подібний майдан може повторитися і цього річ: уже з 1 квітня спрощенцям заборонять працювати з юридичними особами...

Наскільки я знаю, вчора (інтерв’ю записувалося 16 березня – Ред.) Президент запросив до себе голову Податкової адміністрації і на цій зустрічі заборонив йому протягом трьох наступних місяців перевіряти малий і середній бізнес. Так що малий і середній бізнес хай працюють…

…аж три місяці.

Почекайте. Прийде час – розберемось.

Ви знаєте, сьогоднішня влада – не з лякливих. І ці протести насправді нікого не злякали. Навпаки – це дуже добре, що влада до них дослухалася, а Президент допоміг їй дослухатися…

Тут проблема інша. Я сам часто спілкуюся з підприємцями і розумію їхні вимоги. Так, треба навести порядок на митниці, тому що діра, яка там утворилася, перетворилася на загрозу для нашої національної безпеки. Зараз на митниці наводиться порядок – і, ясна річ, людям, які на цьому роками робили гроші, це не подобається. Наводить порядок у податковій сфері – це теж мало кому подобається, бо бізнес теж рідко платить податки з задоволенням. Звичайно, всі ці спроби наведення порядку викликають протест.

Але, незважаючи на це, ми повинні дати суспільству сигнал, що закон має бути один для всіх. Бо найперше джерело протесту – це якраз те, що правила гри для великого бізнесу, для малого бізнесу і для чиновників є різними!

Коли чиновник податкової, якому поставили якийсь план, не бачить за цим планом людини і наносить своєю діяльністю шкоду конкретному бізнесмену, який якраз хотів би розправити плечі після цієї важкої кризи, то що це, політика Януковича? Ні! Саме тому я вважаю, що найбільша проблема України – не у відсутності грошей, а у нестачі кадрів – високопрофесійних, високоморальних і з державницьким підходом.

А як проблема нестачі кваліфікованих кадрів узгоджується з чисельними передвиборчими заявами про наявність у Януковича команди професіоналів, готової взяти владу і провадити єдино правильну політику і в центрі, і на місцях?

Були у нас і інші заяви, просто ми їх настільки голосно не озвучували…

Фактом є те, що на сьогодні кращої команди, ніж у Януковича, в Україні не має жоден політичний лідер, жодна політична сила. Ця команда – не свята, її є за що критикувати, але, повторю, кращої за неї немає.

Ясна річ, що досконалість не має меж, і у Віктора Федоровича теж можуть бути претензії до членів своєї команди. І саме тому він однозначно заявляє, що ті, хто не витримає темпу реформ, підуть з цієї команди.

Кадрова проблема сьогодні важлива не тільки для Януковича. Фахового менеджменту, фахових виконавців сьогодні бракує будь-якому бізнесменові, який готовий платити цим менеджерам дуже пристойну зарплату…

А як Янукович збирається вирішувати цю кадрову проблему?

Вирішувати її повинен не тільки Янукович, а й ми всі, все суспільство. Я у своєму селі часом бесідую зі знайомою, старенькою тіткою, філософія якої дуже характерна для сьогоднішніх українців. Вона каже: «Он моя Ганя має файну роботу: ніц не робить, має калим і добре живе». Цю філософію потрібно зламати, і сам Янукович цього не зробить, для цього цю проблему повинно зрозуміти саме суспільство!

Наприклад, ми можемо приймати скільки завгодно законів про боротьбу з корупцією, але ми її не поборемо, поки суспільство не почне саме пручатися їй, поки люди не перестануть давати хабарі, поки люди не перестануть купувати дипломи…

А мені здається, розмови про боротьбу з корупцією і вимоги, щоб люди перестали давати хабарі, а чиновники – їх брати, не мають сенсу, поки підозри у корупції падатимуть на самого Президента. Поки він, наприклад, не розповість всю правду про «Межигір’я» і не покаже цю резиденцію журналістам…

Знаєте, я не був у цьому «Межигір’ї» і жодного бажання там побувати не маю. Але я знаю іншу річ: у 2004 році активно розповідали, що Янукович, зловживаючи службовим становищем, на ім’я своєї тещі будує на Івано-Франківщині якусь величезну дачу.

А коли, врешті-решт, журналісти «5 каналу» знайшли ту дачу, то виявилося, що йдеться про дуже скромну хатинку. А ті, хто його найактивніше за цю хатинку критикували, як тільки отримали владу, цинічно, зухвало вибудували собі в Делятині, в національному парку, в природоохоронному заповіднику палаци і хороми...

Прізвища цих людей назвете?

Червоненко і Ющенко…

Зараз, як на мене, ситуація схожа. Ясна річ, що Президент в халупі жити не може, бо Президент є символ держави, таким самим, як її прапор, гімн чи герб. Інша справа: чи можемо ми ручатися, що все, що про це «Межигір’я» пишуть і кажуть, – це правда? Може, там і нема нічого.

Але ви самі кажете: у ситуації з тією дачею на Івано-Франківщині найкращою зброєю було просто відкритись і показати її журналістам. Чому, в такому разі, Януковичу не розвіяти всі інсинуації і не привезти журналістів у «Межигір’я», надати їм всі необхідні документи?...

Це вже питання до Президента, я на нього відповісти не можу.

Я знаю одне: зі свого досвіду спілкування з Януковичем – а був час, коли я мав честь спілкуватися з ним частіше, зараз це відбувається рідше, – я знаю його як доволі невибагливого чоловіка.

Якось у 2006 році, коли він був прем’єром, його дружина відпочивала у Трускавці. Мені тоді подзвонили і сказали: мовляв, привеземо до тебе, у твій торговий центр дружину Януковича. Я тоді, чесно кажучи, навіть перелякався трохи: у нас там хоч і не якийсь там ринок, а гарний торговий центр, але я думав, що дружина Віктора Федоровича одягається десь у «Дольче і Габбана», у паризьких модельєрів… А вона виявилася надзвичайно скромною людиною: походила по ринку, купила собі три пари мештів, кілька кофт… Тому, знаєте, можна багато про когось розказувати або писати, а реальність може виявитися зовсім іншою…

-- Я як народний депутат дуже часто отримую від прокуратури лише формальні відписки

Коли ми говорили про «податковий майдан», ви сказали, що закон має бути один для всіх. Але як у ключі цієї тези пояснити, що зараз кілька десятків активістів того майдану ходять на допити у зв’язку з пошкодженням ними гранітної плитки? Деякі з них навіть провели певний час за гратами. Переслідування учасників цього майдану – це «закон один для всіх»?

Знаєте, коли зараз заводяться справи – і проти опозиціонерів, і проти провладних політиків – це дуже добре для держави, бо це – новий початок її існування. Сьогодні мудрі люди, які знаходяться у владі, розуміють, що вони не можуть розкрадати Держрезерв, порушувати законодавство іншим чином, бо знають, що коли вони опиняться в опозиції, вони точно будуть за це відповідати.

Те саме – з «податковим майданом». Ну не може такого бути в демократичній державі, що в центрі її столиці без всякого дозволу влади збирається десяток чоловік і, не думаючи про наслідки, починають руйнувати цей граніт, ставити намети... Так, можливо, цих людей справді можна було б просто пробачити. Але привчати людей жити за законом колись треба починати!

Але ж у 2007 році, коли Партія регіонів проводила свої мітинги проти розпуску парламенту, ваші активісти теж наносили ушкодження граніту…

То було в 2007-му…

А ми, значить, проводимо риску і починаємо нове життя з 2010-го?

Так, починаємо з 2010-го.

Я взагалі ніколи не був прихильником майданів – ані організованих нашої партією, ані нашими опонентами. Я вважаю, що люди повинні розмовляти один з одним, люди повинні домовлятися не на таких вічах. Майдани були елементами демократії років триста тому, а сьогодні – інший час. Сьогодні домовлятися, а тим більше, приймати рішення, які б грали на користь державі, на майдані дуже важко…

А у Львові віча, здається, стали органічним елементом місцевої політики. У вас вже он навіть сесії обласної ради проходять у вічевій формі…

Так, у Львові є так звана «клумба» – площа біля пам’ятника Шевченку, де час від часу, подавши відповідну заявку, політичні сили проводять свої зібрання і щось собі там говорять, але при цьому ніхто не нищить тої площі. Хочуть говорити – хай говорять, нема проблем.

А стосовно сесії… Сьогодні у обласній і міській радах домінує така політична сила як «Свобода». Вона, володіючи відповідною кількістю голосів депутатського корпусу, обрала саме таку лінію своєї поведінки – провести сесію облради біля пам’ятника Бандері. Ясна річ, що на цій так званій сесії не дотримувалися жодні норми регламенту. Це був чисто політичний, популістський захід, з приводу якого ми зробили звернення до прокуратури…

І чого ви вимагали від прокуратури?

Власне, авторами цього звернення були депутати від Партії регіонів в обласній раді. Вони написали, що проведення цієї сесії порушило їхні права. Вони, розуміючи, що проведення сесії не в сесійній залі облради є порушенням регламенту, не брали у ній участі. А якби сесія проходила в сесійній залі, то вони взяли б у ній участь і висловили б свою позицію з питань її порядку денного.

І якою була відповідь прокуратури?

Прокуратура прислала якусь формальну відписку.

Тобто прокуратура, по суті, зіграла проти Партії регіонів і на боці «Свободи»?

Виходить, що так. Знаєте, я як народний депутат, на жаль, дуже часто отримую від прокуратури лише формальні відписки.

Навіть зараз, коли вашу політсилу опозиція звинувачує у монопольному впливові на прокуратуру?

Навіть зараз.

-- Азарову зараз дуже важко

Ви сказали, що Янукович готовий до звільнення людей, які не встигають за темпом реформ. Чому, в такому разі, за рік його перебування при владі свого посту з таким формулюванням не позбулася жодна перша особа? Чому жертвами адмінреформи чи скорочення штатів стають, у кращому разі, заступники міністрів та губернаторів?

Це було б просто несерйозно: пройшов всього рік часу. На все прийде свій час. Може бути, що Президент не може зробити багато чого, що хотів би, в силу певних обставин. Він же не маг і не цар, є обставини, від яких він залежить. Ті, хто сидять на стадіоні, завжди думають, що зіграли б у футбол краще, ніж ті одинадцять хлопців, що бігають по полю.

Тому я думаю, що треба просто зачекати. Прийде час, і ми побачимо відставки тих людей, які не зуміли йти в ногу з часом. А поки що у них ще є час навчитися так ходити…

Так а чого чекати, наприклад, у ситуації з митницею? Ви ж самі кажете, що ситуація на митниці вже перетворилася на загрозу національній безпеці. Олександра Кужель прямим текстом заявляє, що хабарі на митниці беруть з посиланням напряму на Януковича. Відставки Ігоря Калетніка вимагають і представники найрізноманітніших політсил, і підприємці з різних регіонів України…

Питання тут не в персоналіях. Митницю у нас очолювали різні люди, в тому числі, патріоти і дуже великі патріоти. Львівську митницю очолював колишній дисидент, дуже шанований мною Микола Горинь. Але хабарів, контрабанди чи тіньових схем від того менше не ставало.

Тому коли сьогодні всі вчепилися в Калетніка, то йдеться про дуже примітивну річ, про зведення особистих рахунків. Зміна правил гри на митниці, ухвалення нового Митного кодексу – це питання не до Калетніка, а до нашої Верховної Ради…

То чому, в такому разі, цього не робиться? Чому ми не чуємо про розробку цих правил гри, чому парламент не обговорює Митний кодекс? Чому громадськість змушена шукати пояснення ситуації на митниці у інтерв’ю тієї ж Олександри Кужель?

Я думаю, просто не доходять руки. У парламенті є політична воля, є провладна більшість. Але яким би був мудрим народний депутат, самотужки він Митний кодекс не напише. Ініціатором його розробки і подання до Верховної Ради все-таки повинен бути уряд. А у нього до цієї проблеми просто не дійшли руки.

Як ви ставитесь до популярних останнім часок чуток про те, що одним з тих перших осіб нової влади, які відстають від темпу реформ, є Микола Азаров, і що в найближчому майбутньому можна очікувати відставки прем’єра?

Скажу чесно: у мене є замало інформації, аби робити якісь оцінки з цього приводу. Я знаю, що особисто до мене Микола Янович відноситься досить критично, бо у нього були якісь застереження до моєї роботи на посаді керівника Львівського виборчого штабу. Але, переступаючи через ці речі, я хочу сказати, що йому зараз дуже важко. Він отримав дуже складну спадщину від попередників. Та й в уряді сьогодні є немало людей з величезними амбіціями, які, можливо, бачать себе на посаді прем’єра.

Але мені здається, що всі балачки про відставку Азарова сьогодні є не на часі. Кращої кандидатури у прем’єр-міністри, ніж він, я особисто не бачу. Можливо, з часом переді мною відкриються якісь нові обставини, можливо, у мене з’явиться більше інформації, і виявиться, що я помиляюсь. Але, на мою думку, Азарову треба дати спокійно відпрацювати принаймні до кінця 2011 року.

Кажуть, що найголовнішим чинником, який сьогодні грає на користь Азарова, є те, що хто б з його ймовірних спадкоємців не став прем’єром – хоч Борис Колесников, хоч Андрій Клюєв, хоч Юрій Бойко – ця кадрова зміна порушить той хиткий баланс між групами впливу всередині Партії регіонів, який склався на даний момент часу. Що тільки Азаров як людина відносно нейтральна, у якої точно немає президентських амбіцій, за спиною якого не стоїть жодне потужне бізнес-угрупування, є прийнятною на даний час фігурою, здатною забезпечити цей баланс...

Навіть в дуже непрості для нашої партії часи, коли ми перебували в опозиції, цей баланс забезпечував Віктор Янукович особисто. Він його буде утримувати і надалі. Тобто навіть якщо хтось з названих вами людей стане прем’єром, цей баланс буде збережено.

Я дуже багато читаю про ці групи, але в реальному житті, на засіданнях нашої фракції чи на політраді партії, я не бачу між ними жодного антагонізму. Так, у нашій партії є дискусія, інколи дуже гостра, але Янукович завжди гасив ці пристрасті.

-- Я зустрічаюся з Тягнибоком, п’ю з ним каву

Ви перебуваєте в парламенті вже протягом трьох його скликань. Як ви ставитесь до того, що нинішнє скликання Верховної Ради називають найслабшим в історії українського парламентаризму?

Я підтверджую це. Я почуваюся тут дуже недобре.

Як ви думаєте, чому так сталося?

На це повпливали багато чинників. Перш за все, статус народного депутата сьогодні є дуже приниженим. Ми є відірваними від своїх виборців, відірваними від територій, ми прив’язані до партійної дисципліни.

Чисто законодавча робота мені насправді не дуже до вподоби. Я пробував написати кілька законопроектів, але потім зрозумів, що Кармазіним я ніколи не стану (сміється). Зрештою, для того, щоб якісно займатися законодавчою роботою, потрібні спеціальні групи консультантів, цілі інститути… У мене в цьому плані якихось великих амбіцій немає. Я завжди був більше прив’язаним до свого округу, до виборців мого регіону, я щосуботи проводив прийом виборців, і до мене вишиковувались величезні черги з людей, які несли до мене свої проблеми, листи, запити...

Сьогодні я продовжую приділяти їм багато уваги, але відчуваю, що можу повпливати на щось все менше і менше. Мене все менше і менше чують, на мої звернення все менше й менше реагують. Але, думаю, що з новим парламентом ми цю ситуацію поправимо. Коли ми повернемося до змішаної системи виборів, все зміниться на краще…

А як ви ставитесь до того, що саме в нинішньому парламенті траплялися найкровопролитніші бійки в історії Верховної Ради?

Майже за десять років роботи в парламенті я не був учасником жодної бійки. І мені дуже було прикро, що час від часу такі речі трапляються в парламенті, адже вони проектуються на суспільство, а суспільство все-таки хоче бачити в політикові, як і в священикові чи, до речі, журналістові якісь світлі речі. Політики повинні підтягувати суспільство до високих моральних стандартів поведінки, а не до того, що в хід йдуть кулаки. Мені дуже прикро, що такі речі мають місце…

Тим не менше, саме вашу фракцію часто позаочі називають найкровожернішою в парламенті…

Процеси, відлуння яких ми бачимо сьогодні в парламенті, почалися під час революції 2004 року. До того часу регіонали були найспокійнішою, найвиваженішою фракцією в парламенті. Тільки от останнім часом у «Регіонах» з’явилися люди, які інколи хочуть крові.

Чому?

Не знаю, це виборці їх вибрали.

Якраз виборців звинувачувати в цьому не варто. Жоден громадянин України не голосував за людину, яка б’є табуреткою по голові іншого депутата…

У будь-якому разі, я думаю, що мордобій – це зовсім не те, чому ми повинні були навчитися в наших опонентів…

Коли ви кажете, що радикалізм, який присутній у парламенті, проектується на українське суспільство в цілому, то чи є виявом цієї тенденції зростання впливу партії «Свобода», зокрема, на Львівщині?

Не погоджуюсь. Львів’яни – це дуже гарні, толерантні, мудрі люди, яких я дуже люблю і шаную. Якщо ми говоримо про показники «Свободи», то виходити треба з наступного: за цю партію на виборах до Львівської міської ради проголосувало 100 тисяч львів’ян з 600 тисяч мешканців міста, які мають право голосу. Тобто реальний показник їх підтримки – менше 20%.

Проблема полягає в тому, що понад 50% виборців взагалі не прийшли на вибори, тому що вони розчарувались у політиках, що від їхнього голосу нічого у країні чи в місті не зміниться. Ми будемо працювати з цими людьми, ми будемо поступово переконувати їх, що від їхньої активної життєвої позиції теж багато що залежить.

Зрештою, я думаю, що «Свобода» п’ятьма роками своєї каденції у місцевих органах влади сама переконає їх у цьому, і на наступних виборах вони побіжать голосувати вже не за «Свободу», а проти неї.

У будь-якому суспільстві завжди є радикально налаштовані носії більшовицької ідеології – ті, хто вважає, що хто не з нами, той проти нас, той наш ворог, «враг народа» і його треба знищити. Їх завжди є приблизно 20%. На минулих виборах «Свободі» просто вдалося мобілізувати цих людей, щоб вони прийшли на вибори і за неї проголосували. Що ж, тепер нехай покерують, нічого страшного в тому нема. Бо одне діло – язиками говорити, друге діло – мішки носити.

З іншого боку, може, буде якраз навпаки. Якщо «Свобода» зможе ті свої добрі прагнення і гасла перетворити в реальність, і це буде на користь виборцям регіону, то я буду їх тільки підтримувати. Якщо ж вони своїми діями будуть провокувати розкол України, недобре, спотворене сприйняття Галичини рештою частини України чи іншими країнами – бо поляки ж також не в захваті від ідей, які виголошує «Свобода», – то ми будемо з ними опонувати і ми будемо всіляко намагатися повернути їхню діяльність у законне русло.

Які у вас особисто стосунки з депутатом Львівської обласної ради і лідером «Свободи» Олегом Тягнибоком?

Не дружні, не товариські, але нормальні робочі. Я з ним зустрічаюся, п’ю каву, ми говоримо на ті теми, у яких, як ми вважаємо, ми можемо досягти консенсусу. Ті теми, у яких нам консенсусу не знайти, ми намагаємося оминати.

Неодноразово доводилося чути, що зростання впливу «Свободи», грає, в першу чергу, на руку вашій партії. Адже зростає рейтинг «Свободи» не за рахунок ваших виборців, а в основному за рахунок колишніх виборців Юлії Тимошенко. А маргіналізація найбільш рейтингового опозиційного політика цілком може вкладатися у ваші інтереси…

Я прийшов у фракцію Партії регіонів у 2004 році, коли всі з неї втікали. Я – не пролетар, за мною стоять 17 тисяч людей і великий бізнес. Коли під час тої ейфорії тодішня влада думала, що зможе всіх загнати в стойло, почали переслідувати і мене, і мій бізнес, і членів моєї родини. А я не виходив з фракції «Регіонів»…

Тому коли сьогодні від Юлії Володимирівни під приводом захисту своїх бізнес-інтересів розбігаються ті, кого вона включила у 2007 році до свого списку як найнадійніших і найперевіреніших людей, то це питання не до Януковича, не до Партії регіонів, не до «Свободи», а до Юлії Володимирівни Тимошенко. Я був у шкурі цих депутатів, але я зі своєї фракції не втік. Тому їхньої нинішньої поведінки я не розумію і розуміти не буду.

У тому ж Львові вони між собою так пересварилися, перегризлися, позраджували одне одного, що виборці просто заплуталися між списком Деньковича, списком Ілика, ще якимись списками… І ніхто в тому не винен, крім них самих.

Я впевнений у тому, що владі для того, аби вона не зіпсувалася, потрібна сильна опозиція. Я думаб, що і Янукович це розуміє. І мені болить душа, що нині та опозиція є такою, як вона є. Це грає, в першу чергу, на шкоду нам, владі. Але ми з тим зробити нічого не можемо…

-- Цимбалюк – однозначно кращий губернатор для Львова, ніж Горбаль

Після місцевих виборів ви говорили, що розважуєте можливість написання заяви про відставку з посади голови Львівської обласної організації Партії регіонів. Чи послідувала за цим якась практична реалізація цієї заяви?

Ні. Якщо партійці вирішать, що я повинен піти, я піду, і трагедії з того робити не буду.

Тобто ви не писали заяву про відставку?

Написання заяви було б з мого боку малодушним кроком. Про мене б тоді сказали: от, мовляв, Писарчука не призначили губернатором, він образився…

Я несу відповідальність за тих людей, яких я привів у Партію регіонів, які повірили в ту нашу спільну справу, яких ми делегували у владу. Кинути цих людей напризволяще було б з мого боку, напевне, гріхом. Тому доки мені довіряють – я буду працювати на цій посаді, скажуть, що треба звільнити місце – звільню.

Цією заявою, яку ви процитували, я просто хотів ще раз підтвердити, що не посада є визначальною в моєму житті. Я свідомий того, що маю чимало недругів, які роблять все для того, щоби мене десь підставити, сковирнути. То для них я в першу чергу говорив, що я за крісло не тримаюся: якщо є люди, які можуть робити цю роботу краще, – нехай роблять.

Хто для Львова кращий губернатор: Горбаль чи Цимбалюк?

На пряме питання – пряма відповідь: однозначно Цимбалюк.

Обґрунтуйте.

Не буду.

Чимало губернаторів очолюють обласні осередки Партії регіонів у своїх областях…

Михайло Михайлович – не член нашої партії.

Один з небагатьох, до речі. А чому?

Це питання до нього. Якщо він захоче – ми його приймемо.

А він не хоче?

Ну, поки що з заявою не звертався.

А ви не пропонували?

Ще не встиг. А якщо серйозно, я думаю, що він сам повинен прийняти таке рішення.

Під час останньої виборчої кампанії ви казали, що якщо станете мером Львова, то призупините членство в Партії регіонів. У ніч виборів у вашому виборчому штабі цю заяву досить критично коментували дуже впливові представники партійної верхівки. Зокрема, доводилося чути, що за цю заяви «з Писарчуком треба буде розібратися» Розбиралися?

Ні. Навіть не уявляю, що зі мною могли розбирати.

Ну, не всім вашим однопартійцям сподобалось, що ви ладні так легко піти з партії…

Я цього не говорив. Дослівно я сказав наступне: оскільки більшість львів’ян є позапартійними і хотіли би бачити свого мера також позапартійним, то я обіцяю, що у випадку мого обрання міським головою я призупиню членство в Партії регіонів і буду безпартійним мером.

А от ваші колеги по партії казали, що у вас в статуті немає норми про призупинення членства в партії на час мерства. Прокурори, мовляв, і судді – це одна справа, а мер може не призупинити членство в партії, а просто вийти з неї…

Є у нас в статуті таке поняття, і не один чоловік призупиняв членство у Партії регіонів на період виконання своїх державницьких обов’язків. Не буду називати прізвищ, але така практика є.

Якщо ви називаєте ініціювання «Свободою» проведення сесії обласної ради біля пам’ятника Бандері популізмом, то як ви ставитесь до того, що покладання вами квітів до того ж пам'ятника Бандері під час виборчої кампанії львівська преса теж називала популізмом?

Історія там насправді була така. Як кандидата на посаду міського голови мене підтримала не лише Партія регіонів, а ще з десяток політсил. Люди з мого виборчого штабу подали таку ідею, що, мовляв, непогано було б на старті виборчої кампанії зібрати усіх, хто заявив про мою підтримку, у храмі – на знак того, що у кампанію ми йдемо з Богом. Спочатку ми збиралися помолитися у храмі на ринку «Південний», а потім знову хтось зі штабу подав ідею: мовляв, давайте це зробимо в церкві святого Юра. Я сказав, що якщо владики до цього нормально поставляться, то ми цим могли б показано, що Партія регіонів зняла б певну напругу стосовно підозр у недоброму ставленні до греко-католицької церкви, ми показали б, що є справжніми галичанами і що ми шануємо церкву, яку шанують галичани.

Владики сказали: ніяких проблем, приходьте, помолимось разом. Ну, то пішли та й помолилися – ще раз кажу, там були представники не тільки Партії регіонів, а понад десятка політичних сил, коло п’ятисот чоловік. А після молебну хтось з учасників каже: мовляв, давайте тепер покладемо квіти до пам’ятників Шевченку, Франкові і Бандері.

Тобто це вирішилося просто по ходу, це не була ваша персональна ініціатива?

Так. Ну, ми й пішли. Я особисто пішов до пам’ятника Франку, хтось пішов до пам’ятника Шевченку, а якась група людей, ну, яка шанує Бандеру, пішла і поклала корзину квітів до Степана Бандери. Я не бачу в тому абсолютно ніякої сенсації.

Потім, правда, довго писали, що то Писарчук покладав квіти до пам’ятника Бандері. Але це є неправда, я в цей час покладав квіти до пам’ятника Франкові.

Це покладання квітів до пам’ятника Бандері не стало для вас джерелом якихось проблем у партійному середовищі?

Ясна річ, що поставились до цього по-різному… В Партії регіонів є різні люди: є люди помірковані, є ультрарадикали – як і в будь-якій політичній силі, зрештою… Можливо, комусь це не сподобалось, хтось цього не зрозумів. Але це зовсім не значить, що я маю з цього приводу якісь проблеми, адже сам Президент говорить, що яких героїв шанувати, повинні вирішувати люди, а не влада.

Чи правда, що у вашій фракції виробилося досить негативне ставлення до цих ультрарадикалів, які користуються відверто провокативною риторикою? Що у Партії регіонів виробився негласний консенсус стосовно відмови від радикальних гасел?

Для радикальних гасел у нашому політикумі вистачає комуністів і Вітренко…

От, власне, є комуністи, є Вітренко і є Вадим Колесниченко.

Я сусід Вадима Колісниченка по залу, ми з ним нормально спілкуємося… Мені видається, що він – дуже добрий і освічений чоловік. Але який він політик – це вже не моя справа.

Фото з персонального сайту Петра Писарчука