рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Леонід Косаківський: «У Попова шансів обратися ніяких, результативності також»

    • Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»
    • Розсилка
    Леонід Косаківський: «У Попова шансів обратися ніяких, результативності також»

    Чому так мало ордерів на квартири видається у Києві? У чому полягає міф про Омельченка? І які були пропозиції Черновецького?

    Чому так мало ордерів на квартири видається у Києві? У чому полягає міф про Омельченка? І які були пропозиції Черновецького? Про це – у наступній частині інтерв’ю з екс-мером Києва Леонідом Косаківським.

    Першу частину інтерв’ю читайте тут.

    «Для мера бізнес — його вразлива сторона»

    Леоніде Григоровичу, давайте уявимо, що вибори в столиці оголошені. Яку пораду ви б дали киянам: Голосувати за політика чи господарника?

    Це надумане питання. Мер Києва за визначенням – політична фігура, а по суті – він господарник. Один із відомих та заслужених голів міськвиконкому радянських часі з гордістю називав себе головним двірником Києва. На його плечах лежить все міське господарство. А реалії життя, потреба захищати інтереси міста роблять його політиком. У всіх країнах світу керівник столиці — важлива політична фігура.

    Є ще третій аспект – мером може стати бізнесмен! Ви б радили киянам підтримати таку людину?

    Ні. Не радив би.

    Навіть того кандидата, що має успішну, прозору бізнес-історію?!

    Так. Поясню. Спочатку деякі загальні міркування. Всі вади нашої влади зародились тоді, коли при Кучмі великому бізнесу дали можливість піти у політику.

    Може, вони добрі бізнесмени й гарні люди. Однак усім відомо, на яких принципах вівся бізнес в епоху первісного накопичення українського капіталу. Ясна річ, що ці люди привнесли з собою в політику і властиві їм моральні норми та стандарти поведінки, комерціалізували її. Для них вона є лише продовженням бізнесу й засобом його лобіювання й захисту.

    В цивілізованих країнах великий бізнесмен не має шансів зайняти провідну посаду - суспільство не сприйме. Нещодавно ми бачили, як болгари поставились до того, коли олігарха призначили головою служби безпеки – всі вийшли на вулицю, і це рішення швиденько відмінили. До того Київ вже має досвід керування мером-мільярдером.

    Що стосується столиці. Для мера бізнес — його вразлива сторона. Цю обставину влада обов’язково використає, аби посадити його на гачок й тримати надалі на короткому повідку. Про будь-яку незалежну поведінку за цих обставин вести мову не варто. Тому відповідь на ваше запитання — ні.

    До речі, правда, що Черновецкий, коли його обрали, запрошував до співпраці?

    Так, один раз я з ним зустрічався. Але після цього зрозумів, що нам не по дорозі, і більше контакти не продовжувались.

    «Хлопці з холодним очима та загребущими руками прийшли робити гроші»

    Що саме вам пропонували в «молодій команді» і чому відмовилися?

    Пропонували, що б був заступником Черновецького. Відмовився я тому, що з’ясував: цілі, які ставляться… ну скажімо так… не відповідають моїм уявленням про те, як має працювати міська влада і які проблеми є пріоритетними. Та й сама атмосфера в тій адміністрації була для мене неприйнятна.

    Можете розказати детальніше, що не влаштувало?

    Та я і не просився, на відміну від тих, хто одразу після виборів вишикувався в чергу за посадами. Як ви розумієте, заступник голови міської адміністрації — це не верх моїх бажань. Бути корисним Києву можна не лише працюючи на якійсь посаді в адміністрації. Я взагалі вважаю, що колишні перші керівники міста з багатьох міркувань не повинні працювати в структурах міської влади. Інша річ, що потрібно знайти достойну форму залучення мерів столиці різних часів до участі в міському житті, використання їхнього потенціалу, колосального досвіду та знань. Шляхом, приміром, введення їх на громадських засадах до складу колегії міськдержадміністрації, призначення поза штатом спеціальними радниками й представниками з тих чи інших питань і т.д.

    Одразу після виборів Черновецький якось зателефонував і попросив зустрітися. Я під’їхав ввечері. Виклав я на його прохання своє бачення бюджетної та соціальної політики, управління районами, структури міської адміністрації, поліпшення ситуації в міському транспорті, будівництва житла для черговиків, ціноутворення в цій сфері, припинення хаотичної забудови Києва, захисту його історичного вигляду тощо.

    Потім я ще поспілкувався з його оточенням. Оцінив їх перші кроки, й зрозумів, що реальні проблеми міста їх мало цікавили. Їхні цілі кардинально відрізнялися від того, що вони на виборах обіцяли людям, і на що повелися кияни.

    Хлопці з холодним очима та загребущими руками прийшли робити гроші. А один із найближчих соратників до болі нагадував мені ільфпетрівського Альхена. Тож мені там не було чого робити. Інтуїція мене не підвела в прогнозах щодо цієї команди «младореформаторів». Те, що вони далі виробляли, всім відомо.

    Від Попова не було пропозицій?

    Ну про що ви кажете? Звичайно ні. А якби й були, я б їх не прийняв. У Попова головні наставники й порадники – Пустовойтенко й Омельченко. Вони, образно висловлюючись, обійнявшись ходять. Для Попова, як і для Гереги, судячи з окремих їхніх інтерв’ю, Омельченко – взагалі кумир.

    «Скажеш Омельченку пробити головою бетонну стіну — він це зробить»

    Кого з міських голів Києва ви б назвали найкращим за останні 20 років (про Леоніда Косаківського не будемо говорити)? Побутує думка, що найуспішнішим був Омельченко.

    Де побутує? Я якихось серйозних досліджень на цей предмет не бачив. Це все міфи, які сам Омельченко з Кучмою, аби виправдати незаконне захоплення влади в столиці, насаджували.

    Всі ці казки стають зрозуміли, якщо подивитися на цифри й факти. Результати роботи адміністрації за три наступні роки після того, коли її очолив Омельченко (1996–1998), за головними показниками гірші, ніж за три роки (1993–1995) роботи нашої адміністрації. Усе інше — від лукавого.

    Та й кияни самі дали оцінку його діяльності на виборах 2006-го та 2008-го, які стали опосередкованим референдум довіри. Пригадайте, у 2006-му він посів лише третє місце. Тоді це було по суті протестне голосування, голосували не стільки за Черновецького, як проти Омельченка, який всіх уже просто дістав.

    Ви забули, напевно, вал жорсткої критики, суцільного невдоволення стану справ у місті, загальний негативний настрій стосовно тодішнього керівника столиці. На виборах 2008-го він був лише шостим, здобувши мізерні 2,5% — в межах статистичної похибки. Як бачимо, тоді виборці не вважали його найуспішнішим. Та й в парламент у 2007-му він проліз в обозі списку Луценка, не ризикнувши обиратися по мажоритарному округу, як це зробив я в 1998-му у розпал своєї опали, долаючи шалений опір та протидію з боку влади, Омельченка того же, зокрема.

    Я краще за інших знаю реальні, а не показні, людські якості та можливості Омельченка. Пам’ятаю його ще з далекого 80-го, коли він у нас в Печерському районі був непримітним, ортодоксальним членом райкому партії. Потім життя нас періодично зводили в різний час. В 94-му саме я повернув його до влади в якості свого заступника, витягнувши з «Київреконструкції», де він пропадав після того, як Салій витурив його з адміністрації.

    За своєю психологією та можливостями він типовий виконавець. Скажеш йому пробити головою бетонну стіну — він це зробить. Він — добрий виконроб, але не більше.

    За час роботи в моїй адміністрації ініціативи не проявляв, свіжих, путніх ідей не генерував. Був просто на це не здатен. Але схильний до інтриг, звик заглядати начальству в рот. Пристосуванець.Під час виборів, як писав потім сам Салій, одночасно бігав і до мене, а вночі до нього, демонструючи лояльність, та страхуючись щодо будь-якого результату голосування, аби зберегти посаду.

    Але попрацювавши поруч зі мною, набравшись нових методів роботи та планів, очоливши внаслідок перевороту міську адміністрацію, Омельченко одразу почав безсоромно займатися політичними крадіжками, експлуатувати напрацювання моєї команди, видаючи за свої досягнення.

    Не всі знають, що Омельченко двічі був керівником міста. Вперше в часи так званої демократичної Київради на початку 90-х він фактично керував міськвиконкомом. Що в Києві було зроблено в той період?! Нічого! Той час — найпровальніший в новітній історії міста. Повний розвал міського господарства та недієздатність влади. Що, між іншим, стало однією з причин запровадження в Києві інституту представника президента. Чомусь про цей період ні сам Омельченко, ні його оспівувачі як «найуспішнішого мера» не люблять згадувати.

    А те, що робилося за часів другого пришестя Омельченка, всі ці позитивні програми по суті були започатковані ще коли очолювати місто випала честь мені. Та ж програма «Турбота», ми її в 1993 році запустили. Будівництво житла. Відродження пам’яток. І багато інших.

    У всьому іншому, я вважаю, що Омельченко залишився в історії зі знаком мінус. Він фактично згубив місцеве самоврядування в місті Києві. Він разом з Кучмою вибудував таку конструкцію влади, яка сьогодні стільки дає стільки проблем. Ось це їхній продукт.

    Він практично знищив Київ як такий: почалась хаотична забудова, знищувались зелені зони. Перетворив його в місто оскаженілих забудовників, як влучно висловився Максим Стріха. Потворні «теплиці» на Майдані, будинок монстр на Грушевського 9а — це вже їхнє «ноу-хау».

    Проблемні ділянки, якій він пороздавав потрібним людям, дотепер вибухають скандалами. А за ліквідацію наслідків його будівельної активності на перед стадіонній площі довелося виплатити десятки млн. гривень коштів платників податків.

    Для порівняння, при мені було збудовано сорок дитячих шкільних садків й шкіл. Омельченко фактично їх не будував. Ми щомісяця видавали 1000 ордерів на квартири черговикам.

    1000 в рік?

    За місяць.

    Цікаві цифри. Перед розмовою з вами міська влада розповсюдила повідомлення, де вона обіцяє, що в 2013 році планує виділити 900 квартир.

    Ну от. А ми щомісячно це робили.

    Всередині проблемних 90-х була така змога?

    Була складно, але нам це вдавалося. І черга у нас реально скорочувалась. Після нас ні за часів Омельченка, ні за часів Черновецького, ні зараз такої кількості черговикам квартир ніхто не давав.

    Можна розповісти й про транспорт. Ми коли прийшли, був страйк транспортників. Три тижні місто ходило пішки. Ми купили багато тролейбусів, автобусів, трамваїв, запасних частин, на цих запасах жили десять років після нас. Метро почали активно будувати.

    Що потім зробив Омельченко? Він одразу пустив на вулиці маршрутки (тоді вони називалися таксобусами). І сьогодні влада не знає, що з ними зробити. Далі ця пошесть пішла по всій Україні. Фактично знищений міський транспорт, як такий. Ліквідовано як клас електротранспорт, зокрема трамвай. І це тоді, коли вся Європа повертається до цього виду транспорту: в Парижі відновлюється трамвай, в тому ж Страсбурзі, в інших містах. А в Києві розбирають рейки.

    В 1995 році ми тільки відремонтували вулицю Грушевського до площі Слави, трамвайні рейки там переклали. А в кінці 90-х все позривали. Тому що трамвай заважав тим, хто там проживає. Бачите, дзеленчав під вікнами. А Омельченко вислужився – познімав там все, як і в інших містах компактного проживання номенклатури.

    Що стосується вашого питання про успішних міських голів. Всі керівники міста працювали в міру своїх талантів, можливостей та історичних обставин. Оцінку їм мають давати люди. Бажано на певній відстані у часі. З тих, кого я спостерігав у роботі — потужно працювали голови міськвиконкому в радянські часи — Гусєв, Згурський, Лаврухін.

    Саме при вас створювались такі ключові підприємства міські компанії як «Київміськбуд».

    Так, холдингова компанія була створена в 1995 році.

    Як ви ставитесь до того, що місто сьогодні втратило контроль над ключовими підприємствами, котрі забезпечують його діяльність?

    Це була стратегічна помилка, а може навіть злочин, коли всі ці системи: Київенарго, Київгаз, Київводоканал, Київміськбуд, Київспецтранс, Киїхліб і так далі за часів Омельченка й Черновецького віддали в приватні руки, корисним людям, і міська влада сьогодні на них не впливає.

    «Попов і Собянін по суті одночасно прийшли. У Собяніна зараз рейтинг довіри 62%»

    Міська влада не впливає навіть на бюджет, за яким живе столиця. Навіть Попов, який за вашими словами «бліда тінь» Кабміну спочатку критикував той кошторис, який йому намалювали зверху, але з часом змирився.

    Грошей не вистачає всім мерам і всім містам

    Зараз у нас бюджет приблизно два мільярди доларів (візьмемо для зручності порівняння цю грошову одиницю)? Давайте поглянемо, як ми виглядаємо на фоні інших столиць. Найбільший бюджет в Нью-Йорку – 66 мільярдів $. Трошки менше Москва — 51 млрд. У зіставному з нами за кількістю населення Парижі, де проживає 2, 2 млн. — міський кошторис 11,3 млрд. $.

    І київські $2 млрд— це крапля в морі. Але тим не менше треба вміти розпоряджатися цим ресурсом. В мій час бюджет був по видатковій частині приблизно $230 млн., тобто вдесятеро менше, ніж тепер. Але ми за рахунок цих коштів, мізерних за сучасними мірками, вирішували набагато більше соціальних проблем, ніж це робиться зараз. Коефіцієнт корисної дії був вищим.

    Як тоді складалась ситуація з вилученнями до державного бюджету?

    Головним бюджетоутворюючим показником (61%) в той час був податок на прибуток підприємств, зараз - податок на доходи фізичних осіб. Тому ми тоді намагалися розвивати промисловість, відкривати нові виробничі потужності, щоб були більші відрахування і таким чином виживати.

    В Києві завжди вилучалось дуже багато. Крім того, що віддавали 40% надходжень, у нас майже всю готівку вивозили з Києва, тому що не було чим платити зарплату в регіонах.

    Сьогодні столиця, маючи такі можливості, просить гроші у Кабінету Міністрів. Говорять, що місто досягло визначних результатів в плані розбудови інфраструктури. Давайте подивимось, метро на 70% у той час будувалось за рахунок міського бюджету. Зараз скільки? Я цитую голову адміністрації, він каже, що 95% зведення нових ліні й метрополітену сьогодні фінансується за рахунок держави. Тобто що будувати в Києві, як будувати і за чий рахунок тепер вирішує одна особа – прем’єр-міністр.

    Я в середині 90-х не просив нічого у Кабінету Міністрів, навпаки мені дзвонили прем’єри і просили «ну допоможіть… якось нам моряків підтримати!». Поїхав в Севастополь, підписали угоду – за півроку п’ятдесят квартир їм побудували в 1995-му. Лужков тоді за мною почав сходу теж розгортати там активність.

    І все ж правди нікуди діти, за Попова в Києві побудували станції метро, оновили автобусно-тролейбусний парк. Чому його рейтинг невисокий?

    Заслуги Попова в цьому немає. Тут радше маємо дякувати уряду. А потім давайте порівняємо з Москвою: Попов і Собянін по суті одночасно прийшли. У Собяніна зараз рейтинг довіри 62%. Навіть харизматичний Лужков не ризикнув виставляти свою кандидатуру на найближчих (у вересні) виборах. Зрозумів, що це безперспективно. Сергій Собянін завоював підтримку тих москвичів, які були завжди фанатами і прихильниками Лужкова.

    А що ми маємо сьогодні у нас? Рейтинг не росте, шансів обратися ніяких, результативності також.

    Чому так?

    Дивіться, що нам обіцяли коли прийшли до влади.

    Перше. «Приберемо маршрутки!».

    Ну, от! ліквідують 24 маршрути, вже оголосили.

    Побачимо що вийде… Пройшло три роки, а віз і нині там. Нічого не зробили.

    Друге. «Магазини в кроковій досяжності!». Де вони? Сьогодні є мікрорайони, в яких немає людям де придбати товари першої необхідності. В супермаркети не всі дійдуть.

    Третє. Парковки нам обіцяли? Хоч одну побудували? За три роки? Жодної! Місто задихається, по тротуарам пройти неможливо! Останній приклад – розв’язка на Почтовій площі. Що ми чуємо? Що замість запланованого паркінгу, там буде торговий комплекс. Комерційний зиск виявився вище пріоритетів Києва. Знову машини будуть стояти де завгодно й забивати паралельні вулиці й тротуари… Та й обіцянки знизити розцінки на паркування в підземних стоянках в центрі виявилися мильною бульбашкою.

    Цей перелік невиконаних обіцянок, які добряче віддають маніловщиною, можне довго продовжувати.

    «Мене випхали з активної політики»

    Після відсторонення від влади у Києві, ви обирались народним депутатом. До 2002 року ви працювали у парламенті, а після того полишили активну політику?

    Мене випхали з активної політики. Спочатку мені не дали всупереч рішенням судів працювати міським головою, потім коли я закінчив повноваження депутатські, мені мала бути надана по закону відповідна робота. Кучма все зробив, щоб не допустити мене назад на державну службу. Була навіть скандальна історія з призначенням мене під тиском вимог закону заступником голови президентської адміністрації. Підписані були документи, потім Омельченко прибіг впав на коліна перед Кучмою, почав плакати: «Що завгодно, тільки не це!». І тут же розпорядження порвали, хоча повідомлення про моє призначення на цю посаду уже з’явилося на сайтах інформагентств. Ця новина й досі є в інтернеті. Обіцянки помаранчевих «вождів» повернути всіх незаконно звільнених режимом Кучми також залишилися лише гаслом.

    Кучма не зміг вам побачити підтримку Кравчука?

    У тому числі й це. Перед виборами в 1994 році до мене прийшов Олександр Волков і каже: приставай до нас, допоможи Кучмі, щоб він переміг… Я на нього подивився й кажу: «В мене свої вибори. А президентські вибори – це ваша справа». Наступного дня в ефірі одного з телеканалів я відверто заявив: для держави було б корисніше, що б залишився той президент, котрий є… Я і зараз вважаю, що якби обрали Кравчука, при всіх його недоліках, держава пішла зовсім іншим вектором, і зараз було би набагато краще становище, бо Леонід Макарович все ж був демократом. Кучма приніс дуже багато негативу, цинізму в політику.

    В результаті Кучма отримав в Києві удвічі менше порівняно з Кравчуком, і на 200 тис. голосів менше, ніж я на виборах мера. А я опинився в чорному списку. Вони два роки намагалися мене зняти, але ніяк не могли. Потім відбулися всім відомі події з моїм відстороненням. По суті юридично вони не змогли мене зняти, просто фізично не допустили до роботи, заблокували мою діяльність. Потім були ще проблеми з оточенням нового президента, яке хотіло дуже багато, а я нічого не давав.

    Хто конкретно з прохачів ходив?

    Та всі ходили. Я їм показував на двері. І після цього вони бігли до Кучми скаржитися, що з ним не можливо нічого вирішити. Було дуже багато проблем пов’язаних з будівництвом президентського будинку на Десятинній, де я не давав дозвіл; з ремонтом Палацу України, я також виступав проти. Особливо нахабно поводився Рабинович, який разом із Волковим лобіював будівництво багатоповерхового готелю по вул. Грушевського, 9а. Коли я їм відмовив, мені було сказано: тоді це будуть вирішувати інші люди.

    Одна з газет в січні 1998 рокунаписала про мене таке: «И вообще, в силу своей «всенародной избранности», за коммунальную собственность столицы держался зубами. Между нами, Кабмину приходилось бороться в Киеве за каждую лестничную клетку, как при штурме Берлина».

    І дійсно, за час своєї роботи мною не віддано із власності міста жодного об’єкта. Зате після мого звільнення процес розтринькування міського надбання пішов шаленими темпами.

    Ну, а потім в 1995 році хтось підкинув в пресу матеріал «Дорога к президенству, или Феномен Леонида Косаковского» і поклав цю публікацію на стіл Кучмі. Після цього стало зрозумілим, що питання мого відсторонення — справа найближчого часу.

    Так і сталося.

    Наостанок дві цифри. Коли я був керівником міста, Кучма на президентських виборах отримав в столиці лише 359 тис. голосів (35, 58%), в 1999 році коли головою КМДА був Омельченко, «молекула президента» за його словами, він уже мав 790 тис. голосів (64, 84%). Якби я залишався мером Києва, Кучмі такі результати ніколи не світили би. Ось для чого й потрібно було їм мене прибрати.

    Обравшись у Верховну Раду Ви пристали до «Громади». Фракцію ви обирали за ступенем опозиційності до Кучми?

    Так. Всі опозиціонери тоді зібралися там. Було й багато інших відомих особистостей: Блохін, Толочко, Гнатюк, Плютинський, наприклад. До партії я не належав. Обраний був як позапартійний по київського округу. Та й не все тоді було відомо. Я вийшов з «Громади», коли дещо стало зрозумілим. Потім я був в «Батьківщині», але звідти теж пішов, тому що всю фракцію змушували в липні 2000-го голосувати «за» імплементацію результатів кумівського референдуму. Я свій голос не віддав. Були й інші моменти, з чим я не погоджувався, хоча прохідне місце в списку мені було гарантоване. Далі залишався позафракційним.

    Після того у вас були контакти з Тимошенко?

    З тих пір ми не спілкувалися.

    Коли в Києві відбуваються вибори, у Вас виникає бажання вступити в ту саму річку знову?

    Здавна вважається, що це неможливо. Я вже побував в цій ролі. Вдячний киянам, що честь стати першим усенародно обраним мером Києва вони виявили мені – це найвища довіра! Зробив те, що зміг… Шкодую, що не все замислене дали здійснити. Але це вже надбання історії.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ