Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Історик Олександр Зінченко: Перейменування міста Кіровоград може розділити Верховну Раду

    • Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»
    • Розсилка
    Історик Олександр Зінченко: Перейменування міста Кіровоград може розділити Верховну Раду

    Якщо село Жовтневе або Ленінське не захоче перейменовуватися, Інститут національної пам’яті просто запропонує парламенту іншу назву

    908 населених пунктів в Україні (3% від усіх) потребують перейменування у рамках дії закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», який в народі іменується простіше – закон про декомунізацію. Про це повідомили в Українському інституті національної пам’яті (УІНП). Інститут є одним із розробників вищезазначеного закону, а нині займається моніторингом його виконання по всій країні. Перейменувань потребують як населені пункти, так і вулиці, однак найбільш гостро проблема стоїть навколо назв міст і містечок, місцева влада може просто не встигнути вкластися у встановлені законом терміни.

    До 21 листопада місцеві ради мають ухвалити рішення про перейменування і подати відповідні документи до Верховної Ради. Однак процес гальмується. Найкраще справи в Донецькій, Луганській і Хмельницькій областях. Пасе задніх - Полтавщина. В УІНП запевняють: кошти на перейменування потрібні зовсім невеликі. Їх треба брати з місцевих бюджетів у графі «на благоустрій». Між тим, у Кіровограді готуються до проведення місцевого плебісциту про перейменування міста. На це буде витрачено 600 тис. гривень.

    Радник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко в інтерв’ю «Главкому» розповів, яка доля чекає на Кіровоград і Дніпропетровськ, чому закон про декомунізацію переважить думку громад, а також про те, як буде перейменоване місто, яке засноване за радянських часів і не ніколи не мало інших назв.

    Завершитися епопея з перейменуваннями населених пунктів має до літа наступного року. Саме тоді назви Кіровоград, Дніпропетровськ, Цюрупинськ чи Дніпродзержинськ мають відійти в історію.

    Які області найкраще виконують закон про декомунізацію, а які саботують цю роботу?

    Головне, що цей процес досить бурхливо розпочався: тривають громадські обговорення, вже розпочалися перші перейменування сіл, селищ, міст і їх вулиць. У Хмельницькій області в різних населених пунктах вже перейменовано 589 назв.

    Донецька військово-цивільна адміністрація дуже активна. Як це не дивно, але ті території Донецького регіону, які перебувають під контролем української влади, під контролем військово-цивільної адміністрації, демонструють досить інтенсивну роботу. Причому це не з «з-під палки». Маю таке враження, що близькість конфлікту досить сильно налякала місцеві громади і активізувала там проукраїнські сили, яким сама історія показала, що від тоталітарного минулого треба дистанціюватися. Інакше сюди прийдуть якісь «сепари», і затягнуть назад до «совка». Припускаю, це є одним із внутрішніх мотивів цих змін. Але це доволі суб’єктивні відчуття від мого власного спілкування на Сході.

    На сьогодні Інститут має узагальнену інформацію станом на 1 вересня. Але ситуація динамічно змінюється. Хмельницька область працює інтенсивно у цьому напрямку. А, наприклад, в Полтавській області дуже і дуже повільно пораються з цими питаннями, область є дуже і дуже пасивною.

    А 21 листопада – дедлайн для перейменування населених пунктів. Тобто після цього м’яч переходить на половину поля Інституту національної пам’яті і парламенту. Місцеві ради таких пасивних регіонів ризикують втратити можливість провести передбачені законом зміни свідомо, організувавши діалог усередині своєї громади.

    Яким чином ухвалюється рішення про перейменування, як враховується думка громад, адже не всюди можуть знайти гроші на плебісцит, який запланували, для прикладу, у Кіровограді?

    Перший етап - це громадські слухання, громадські обговорення. Умовно кажучи, місцева рада оголошує, що в такий то день ми проводимо громадські слухання і просимо приходити, висловлювати свої думки. Іншою формою такого обговорення може бути те, що активно практикує Київська міська держадміністрація: вони публікують список різних запропонованих громадянами варіантів назв вулиць, які пропонують замість якихось старих, і організовують голосування на сайті КМДА. Це також один із способів обговорення.

    Після обговорення має відбутися затвердження нових назв місцевою радою. Якщо рада цього не зробить до 21 листопада – ці зміни мають ввести своїм рішенням сільські, селищні, міські голови. Якщо протягом трьох місяців і вони із цим завданням не впораються – вулиці перейменовуватимуть вже у облдержадміністраціях.

    Міський голова Артемівська Олексій Рева в інтерв’ю «Главкому» розповів, що переважна більшість мешканців виступали за збереження пам’ятника Артему, і за збереження старої назви міста. Мовляв, від змін у людей більше грошей не стало. Місту повернули історичну назву Бахмут проти волі більшості його мешканців?

    Артемівськ уже перейменований. Міська рада уже прийняла необхідні рішення, відповідні документи направлені до парламенту. Тобто вони уже повернули історичну назву Бахмут. Наприклад, у Дзержинську буквально днями вирішили, що не повертатимуть історичну назву (до 1936 року Дзержинськ не був містом, цей населений пункт називався Щербинівка – «Главком»), а винайшли нову, називатимуться Торецьком (на честь річки Казенний Торець, правої притоки Сіверського Дінця – «Главком»).

    Згідно з соціологічними дослідженнями у 2011 році, 75% українців толерували корупцію. Протягом минулого року – тобто вже після Майдану – 40% респондентів іншого соцопитування визнали, що брали участь у корупційних діяннях. Більшість не завжди має рацію.

    І тут міський голова Бахмута має рацію, але із точністю до навпаки – без змін у людей грошей дійсно не стане. Тоталітаризм і добробут поняття несумісні. Без переоцінки тоталітарної спадщини у стереотипах поведінки, наприклад, економічної поведінки – грошей точно більше не буде!

    Тривалий час йде дискусія щодо повернення Кіровограду історичної назви Єлисаветград. Більшість мешканців Дніпропетровська узагалі виступають за збереження нинішньої назви міста. Однак закон про декомунізацію це забороняє. Де може бути компроміс між думкою громади і дотриманням закону про декомунізацію?

    Це найбільша проблема демократії, яку найкраще сформулював Вінстон Черчілль. Мовляв, достатньо п’яти хвилин розмови з пересічним виборцем, щоб зневіритися у демократії. На жаль, коли ідеться про якісь спеціальні питання, а перейменування і пошук нових суспільним питанням є спеціальними питаннями, виникають складнощі.

    Часом буває так, що може бути зіткнення між якимсь хорошим рішенням, яке пропонує меншість, і, можливо, менш досконалим рішенням, яке може бути підтримуване більшістю. Але це також проблема внутрішнього діалогу між тими людьми, які щось знають і тими людьми, які думають, що вони щось знають… Було шість місяців для того, щоб обговорити усі ці питання. Не справа Українського інституту національної пам’яті організовувати громадські обговорення усередині громад у більш ніж 900 населених пунктах. Це було завданням, та не всі громади впоралися із ним. Але така якість українського суспільства.

    Тобто в цьому випадку закон вищий за думку громад, навіть якщо ця думка є переважною?

    Так, тут така сама ситуація, як з корупцією, коли 75% українців толерує корупцію, а 40% давала хабарі протягом минулого року. І тому так – відповідь буде така сама: це протизаконно.

    Проте є ще місяць часу (до 21 листопада). Я знаю, що в тому ж Кіровограді ця дискусія дуже інтенсивно відбувається. Те, що Кіровоградська міська рада готова викласти 600 тис. грн на проведення плебісциту з перейменування міста, говорить, з одного боку, про певне марнотратство – так це може бути сприйнято з чиєїсь перспективи. З іншого боку, це демонструє серйозність намірів. Думаю, що за той місяць, який лишився, і Кіровоград, і Дніпропетровськ знайдуть правильні рішення.

    У великих містах ми більше впевнені, ніж у маленьких населених пунктах. Якщо якийсь маленький населений пункт (умовно – Жовтневе, або Ленінське) скаже, що ми не хочемо перейменовуватися, ми просто подивимося, які назви мали ці населені пункти в дорадянський період і запропонуємо парламенту повернути історичну назву.

    Якщо у цього населеного пункту не буде історичної назви, бо засновано воно було за СРСР, то виходитимемо з іншого. Є традиція - називати міста за якоюсь місцевою специфічно ознакою, або за назвою місцевої річки: Харків, Коломак, Мерчик… Це приклади тільки по Харківському регіону. Таких прикладів величезна кількість.

    Якщо у тому ж Кіровограді більшість вирішить зберегти нинішню назву міста, якими будуть подальші дії місцевої влади?

    По-перше, жоден плебісцит не може змінити або обмежити дію закону. Предметом обговорення може бути тільки нова назва, а не збереження старої.

    Щодо Єлисаветграду – тут виникає питання про те, якою буде думка парламенту. Якщо, наприклад, міська громада запропонує Єлисаветград – усе одно імплементувати це рішення має парламент. Тому я не виключаю, що може скласти ситуація, коли в парламенті не буде згоди на таке перейменування. Єлисаветград має конотації не найліпші з точки зору колоніального минулого України в Російській імперії. Більше того, на думку доктора історичних наук, працівника Інституту історії України Тараса Чухліба, ця назва пов’язана із репресивними діями імперської адміністрації, тобто мають місце певні негативні конотації. Формально назва Єлисаветград не підпадає під дію закону про засудження тоталітарних режимів, але це питання, яке може бути не акцептоване в парламенті через наявність наукових аргументів.

    Так чи інакше, уже ближчим часом Кіровоград залишиться тільки на історичних картах України.

    Скільки подібних прикладів є по Україні?

    Ми ще не маємо повного списку таких «проблемних» населених пунктів.

    Зрештою ситуація за місяць ще може змінитися: хтось не зрозумів певних положень закону, хтось не був до кінця чесним із своїми виборцями перед місцевими виборами, а тому казав, що їх село або місто перейменовувати не будуть… Після виборів ситуація у таких населених пунктах може змінитися, адже у політиків не буде необхідності загравати із більшістю.

    Наприклад, депутат Філатов нещодавно оголосив, що Дніпропетровськ перейменовувати не будуть. Але якщо подивитися на сайті парламенту, то з’ясується, що він проголосував за закон, на підставі якого Дніпропетровськ має бути перейменований. Чомусь він забув про це сказати…

    Усю загальну інформацію ми будемо знати вже після 21 листопада, скоріш за все – у перші дні грудня, коли завершаться обговорення на місцевому рівні і пропозиції будуть передані до Верховної Ради.

    Найактивнішим в плані перейменування населених пунктів є Донбас тому, що військово-цивільні адміністрації у Луганській і Донецькій областях діють у середовищі обмеженої демократії. Вони беруть на себе відповідальність за рішення, не всі з яких за мирних умов схвалили б мешканці регіону.

    Це суперечливий момент, бо величезна кількість людей має відчуття небезпеки у Луганській і Донецькій областях. Є піраміда Маслоу, піраміда потреб людини. На базових рівнях – виживання і безпека. Те, що стосується культурних потреб і ідентичності, – це вищі ступені цієї піраміди, тобто це не є першочерговими потребами суспільства і зокрема людей, які проживають на Донбасі.

    Зрозуміло, що для багатьох людей перейменування населених пунктів, зміна назв вулиць є дратівливим моментом, який пов’язаний із їх ідентичністю, але він не є на першому місці.

    Не можна виключати, що саме тому роздратування від перейменувань топоніміки вщухнуть доволі швидко. Але це означає також, що нас очікує іще 10-15 років досить інтенсивного діалогу навколо нашого минулого і спільних цінностей. Бо подолання спадщини тоталітаризму – це подолання системи цінностей, які тоталітарний режим виховував: конформізм, пристосуванство, патерналізм.

    Зрештою, ідеться про подолання страху, як спадщини тоталітаризму. Там, де є страх, там нема свободи, там де є свобода – там нема страху. Треба попрощатися із страхом і звільнити свободу. Особливо це є важливо саме на Сході.

    Ви навели приклад Харкова де приблизно половина опитаних мешканців міста хоче повернення історичних назв вулиць, при цьому ця ж половина проти перейменувань взагалі. Як у цьому випадку має реагувати місцева влада, чи давали ви якісь рекомендації міськраді?

    Потрібно розуміти, що Харків – це друге за розміром місто України, це один з найбільших інтелектуальних центрів країни. Відповідно, там є фантастично активна місцева громада, місцеві активісти, волонтери, які зробили для міської влади велику частину їх роботи, яка стосується інвентаризації радянських топонімів. Вони – це Харківська топонімічна група, яка розробила альтернативний список з 285 назв, які вимагають перейменування у відповідності із законом. Група внесла свої пропозиції щодо перейменувань… В той же час Харківська міська топонімічна комісія також розробила свій список. Ці два списки по багатьох позиціях збігаються. Це як раз один із потужних прикладів активності громадського суспільства.

    Але сам приклад, коли у Харкові майже 60% проти перейменувань, але за повернення історичних назв – це дуже цікавий соціологічний феномен.

    У яку копійку влетить українцям перейменування, враховуючи те, що доведеться замінити не тільки вказівники в’їзду і виїзду з населених пунктів, печатки на документах, а і знаки по місту, пам’ятники, які його характеризують, можливо, обрамлення на будинках і таблички на держустановах?

    В Україні перейменовують 3% від загальної кількості населених пунктів. Загальна кількість вулиць, яка буде перейменована, наразі невідома. Для великих міст це може бути 10%, як у Харкові, або 15% назв, як у Вінниці.

    Чутки про високу ціну декомунізації сильно перебільшені. Переважно це – «страшилки», і тому Український інститут національної пам’яті уважно усі такі чутки і побоювання вивчив і підготував перелік стислих відповідей на питання, що найчастіше повторюються.

    Щодо пам’ятників. Наприклад, у Харкові, а не тільки в Кіровограді, також стояв пам’ятник Кірову, який розміщувався перед заводом «Турбоатом». Перше, що вони (керівництво заводу) зробили, коли відчули, що можуть прийти «нічні декомунізатори», то це просто огородили цей пам’ятник парканом. Виглядало трохи (за розмірами) як Кааба у Мецці (Кааба – мусульманська святиня у вигляді кубічної споруди, що розташована у місті Мекка, у Саудівській Аравії. Кааба - головне святилище ісламу, яке мусульмани називають аль-Бейт аль-Харам, що означає «священний дім» - «Главком»). Так він стояв певний час. Наступного разу, як я приїхав до Харкова, ця споруда все ще стояла, але за парканом вже не пам’ятник, а щось інше було. Цим щось виявилася деталь від турбіни, а пам’ятник перетягнули до музею Турбоатома. Про які великі гроші ідеться? Умовно кажучи, трьом-чотирьом робітникам дати інструменти, вони підійдуть, знімуть бюст Кірова і обережно віднесуть його до музею. Нехай усе це, включно з робочим часом цих робітників умовно коштуватиме 1000 грн. Все! Не кажіть, що це страшні гроші. Ця історія як приклад.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ