Професор Кембриджського університету Томас Ґрант: Україна матиме успіх в суді проти Росії, якщо не повторюватиме помилок Грузії

Професор Кембриджського університету Томас Ґрант - юрист-міжнародник, дослідник теми конфліктів, спричинених Росією на території нашої держави. У березні минулого року побачила світ його книга «Агресія проти України: територія, відповідальність та міжнародне право», а вже за два місяці автор презентував її в Україні. Робота британського науковця вивчає саме юридичні питання окупації частини України Російською Федерацією.

Томас Ґрант є випускником Гарвардського та Єльського університетів, дослідником Центру Лаутерпахта (Кембридж, Великобританія) та викладачем Кембриджського університету. Має активну юридичну практику, співпрацюючи із урядами держав та міжнародними організаціями. Як юридичний радник брав участь у двох президентських кампаніях в США. Представляв сторони у розгляді цілої низки справ в Міжнародному Суді ООН, Трибуналі з міжнародного морського права та судах в США. Автор праць з актуальних питань міжнародного права, в тому числі «Визнання держав» (1999), «Вступ в організацію Об'єднаних Націй» (2009) тощо.

В інтерв’ю «Главкому» Томас Ґрант розповів, чому вигаданий російською пропагандою «народ Криму» не має права на самовизначення, до яких судів може подати позови Україна проти Росії та чи можна притягнути країни-підписанти Будапештського меморандуму до відповідальності через невиконання цього документа.

У своїй книзі ви доходите висновку про те, що міжнародна правова система, яка склалася після 1945 року, зруйнована. Що може прийти їй на зміну?

Я можу сказати, що агресія Росії проти України спричинила надзвичайний стрес міжнародної правової системи. Найбільша надія на майбутнє є тільки в тому разі, якщо держави поважатимуть принаймні основні принципи системи. Найголовніший принцип - територіальне врегулювання між державами не можна вирішувати силою.

Але яким чином бути з порушниками вже зруйнованої системи (країнами, або конкретними персоналіями)?

Я не настільки песимістичний, щоб сказати, що ця система була «зруйнована» узагалі. Ми повинні бути серйозно стурбовані нанесеною шкодою, але це можна виправити. Що стосується відповіді порушникам, то відповідь на це питання тягне за собою питання щодо кримінального переслідування і судового розгляду відносно поваги до територіальної цілісності України.

Більшість країн з метою розв’язання міжнародних спорів воліють користуватися механізмами ООН. Однак чимало фахівців визнають їх неефективність: свіжий приклад - Україна. Росія, агресію якої засудили більшість країн-учасників Генасамблеї ООН, продовжує бути недоторканим членом Радбезу ООН. Як змінити існуючий порядок речей?

Ви маєте рацію відзначаючи, що Рада Безпеки через привілеї п'яти постійних держав-членів, які мають право вето, навряд чи буде вживати заходів у відповідь на порушення Росією міжнародного права в Україні. Проте Резолюція Генеральної Асамблеї по Криму була і продовжує бути корисною. Деякі держави на певний час закликають до зміни правил голосування Ради Безпеки. Я не передбачаю змін найближчим часом. Оскільки ви питали про механізми ООН в цілому, я би додав, що правозахисні установи ООН грали скромну, але корисну роль для України. Вони підтримують, як і повинні, те, що територія України залишається такою, якою вона була до агресії з боку Росії. Іншими словами, Крим і Схід залишаються частиною України.

В Росії є така думка, що «народ Криму» мав право на самовизначення за допомогою референдуму. Наскільки вона відповідає праву як національному, так і міжнародному?

Це тема, до якої моя книга в значній мірі звертається. Самовизначення має політичне аспект; і має юридичний аспект. Політичний аспект дуже широкий. Правовий аспект є дуже вузьким. Колоніальні території, тобто зарубіжні колонії європейських країн мають право на самовизначення в юридичному сенсі, тобто вони мають право встановлювати свою незалежність, навіть якщо колоніальна влада пручається. Це унікальна ситуація. Інші території не мають на це права. Деякі вчені кажуть, що група людей, яка проживає на території, на якій були серйозні порушення прав людини і гуманітарного права, може мати право на відокремлення. Це називається «правом на заходи щодо виправданого відокремлення». Деякі держави, але не так багато, зайняли позицію, що це право існує в сучасному міжнародному праві. Проте більшість держав цього не роблять. Навіть тим, хто говорить, що є право на процесуальне відокремлення, очевидно, що таке право застосовується тільки там, де люди, про яких йде мова, пережили вкрай погане поводження. Немає доказів того, що російськомовні люди в Криму страждали від грубого порушення їхніх прав. Сама Росія не мала нічого сказати з цього приводу в рамках Універсального періодичного огляду (найбільшого світового моніторингового механізму щодо дотримання прав людини – «Главком») всього лише за рік до насильницького приєднання. ОБСЄ, представники якого відвідували регіон, також не змогли виявити будь-яких серйозних порушень такого роду, які могли б, в теорії, виправдати відокремлення.

Є думка, що на зміну тому «референдуму», який відбувся в Криму під дулами автоматів, Україна в свій час має організувати свій. Чи погоджуєтеся з такою думкою?

Труднощі тут в реалізації. Референдум по Криму буде важко провести, оскільки Росія контролює територію і, швидше за все, не буде співпрацювати. На мій погляд, немає сенсу проводити референдум в цих умовах. Це може бути навіть контрпродуктивно. До російського референдуму в Криму взагалі не було жодної довіри тому що він був проведений за абсолютно ненормальних обставин.

Що є пріоритетом – право на самовизначення спільноти, чи закони держави, в якій ця спільнота мешкає?

Переважає національне законодавство, за винятком випадків, коли відбулося грубе порушення прав і немає розумної можливої альтернативи вирішити проблему відповідно до національного законодавства.

Після анексії Криму деякі депутати і навіть цілі делегації з країн ЄС відвідали Крим всупереч законів України. Які існують механізми, аби ці люди не уникли юридичної відповідальності за порушення законодавства?

Мені не відомо, що існує будь-який правовий механізм для України, щоб переслідувати тих, хто поїхав до Криму, тобто людей, які просто відвідали територію. Україна відповідно до її національного законодавства може оголосити таких людей персонами нон-грата в Україні. Проте, компанія з третьої держави (тобто особа або компанія не з України або Росії), яка інвестує в Крим, може наразитися на протидію з боку України. Зокрема, Україна може вжити заходів стосовно цієї третьої держави в рамках двосторонньої інвестиційної угоди, що містить положення про міждержавне врегулювання суперечок. В той же час це дуже спекулятивне питання, оскільки ще жодна інвестиційна угода не була використана таким чином. Міждержавні засоби врегулювання суперечок рідко використовуються у рамках інвестиційних угод.

Як гіпотетичний приклад, можна взяти китайського інвестора, який інвестує в Криму. Звичайно, національне податкове законодавство України як і раніше, продовжує застосовуватися і там. Ваша держава, природно, може вимагати сплати податку до її бюджету. От якщо інвестор відмовився, то це було б серйозне питання. Якщо інвестор наполегливо відмовляється платити, то Україна цілком може вимагати, щоб інвестор залишив територію України. Якщо інвестор залишається і надалі, то це є підставою дипломатичного звернення України до рідної держави цього інвестора (Китаю, в нашому гіпотетичному прикладі). Якщо задовільний результат не був досягнутий і через дипломатичні канали, то, на мій погляд, буде хоча б один аргумент на користь застосування пункту про міждержавні суперечки інвестиційного договору, стаття 9, у випадку договору Китай-Україна (мається на увазі ст. 9 Угоди між Урядом України і Урядом Китайської Народної Республіки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 31.10.1992 р., у якій йдеться про те, що спори між сторонами по можливості будуть вирішуватися по дипломатичних каналах – «Главком»)

Подібна стратегія може здійснюватися стосовно російських інвесторів. Я припускаю, що є компанії та індивідуальні інвестори російської національності в Криму. Вони також підпадають під національне законодавство України, в тому числі, наприклад, податкове право, трудове право, екологічні норми і т.п. Їхня відмова дотримуватися національного законодавства України може розглядитися у рамках подібної інвестиційної угоди між Україною та Росією, яка також містить положення про врегулювання міждержавних суперечок (стаття 10).

Часто європейські політики ступінь виконання Мінських угод прив’язують до імовірності послаблення, а то і зняття санкцій проти Росії. Чи правомірно постає питання про послаблення санкцій проти Росії, якщо виконання угод не позбавить Україну окупантів як на Сході, так і на Півдні країни?

Якби Європа змирилася з агресією Росії проти України, це створило б небезпечний прецедент,. Відповідно, якщо військові сили Росії залишаться в Україні, то санкції також повинні залишитися.

Тоді слід визнати, що всі розмови про вірогідність послаблення санкцій без повного звільнення України – це шантаж насамперед України?

Це дало б Росії дуже багато, якби були зняті санкції. Україна, в свою чергу, не отримала б нічого, а Росія зберегла незаконну окупацію території України. Отже, це не була б хороша угода для України. Це також не було б добре для Європи, якщо Європа вважає, що збереження територіальної цілісності є однією з основних правових і політичних цілей.

До яких саме судів ви би звернулися, якби були стороною захисту України? Як би оцінили перспективи цих справ?

Як я пояснив у своїй книзі «Агресія проти України: територія, відповідальність та міжнародне право», немає жодних сумнівів, що Україна має право захищати свою територіальну цілісність, і що політика Росії з березня 2014 року є серйозним порушенням щодо цієї цілісності. Однак, міжнародне право не має загальної юрисдикції врегулювання територіальних суперечок. Замість цього ми маємо різні юридичні інструменти, які держави можуть погодитися застосувати для врегулювання суперечки, але якщо така згода відсутня, то вони не зобов’язані їх застосовувати.

Міжнародний Суд є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Держави час від часу звертаються до Міжнародного Суду, щоб він розглянув суперечки щодо кордонів: на суші та на морі. Російська Федерація не сприймає юрисдикцію Міжнародного Суду як обов’язкову. Однак РФ є учасницею низки конвенцій в галузі прав людини, які містять положення, що встановлюють юрисдикцію Міжнародного Суду як обов'язкову щодо суперечок, які виникають у відповідності з конкретними положеннями цих конвенцій.

Грузія спробувала судитися з Росією у Міжнародному Суді в 2008 році, базуючись саме на цій основі. Складність, однак, полягала в тому, що Грузія не проводила перемовини з Росією щодо спірного питання, а відповідні конвенції вимагають від сторони, яка оскаржує, спробувати врегулювати суперечку шляхом переговорів перед зверненням до суду.

Міжнародний трибунал ООН з морського права (ITLOS) є ще одним міжнародним судом, який держави використовують разом з іншими інструментами арбітражу для вирішення суперечок, що стосуються морських територій, в тому числі їх кордонів. Росія є учасницею Конвенції ООН з морського права (UNCLOS) - договір який встановлює Міжнародний трибунал з морського права. Росія приймає юрисдикцію в рамках відповідного арбітражного механізму Конвенції (додаток 7). Проте, є складнощі, з якими стикаються держави, які намагаються застосувати цей механізм проти Росії. По перше, РФ приймає цю юрисдикцію зі значними обмеженнями. По друге, Росія просто відмовляться відвідувати засідання з розгляду справ проти неї.

Була справа Arctic Sunrise, в якій Нідерланди виступили проти РФ. Представники Росії просто не з’являлися на судове засідання з розгляду позову. Незважаючи на це, Росія є суб’єктом суду чи трибуналу, і відмова з’явитися не звільняє державу від обов’язку поважати рішення суду чи його вирок. На мою думку, Україна повинна порушити справу проти РФ, не зважаючи на те, що є серйозні складнощі в обох варіантах: Міжнародного суду ООН та системі Міжнародного трибуналу ООН з морського права (щодо порушення Конвенції ООН з морського права).

Основна проблема в обох варіантах полягає в тому, що суд або трибунал може визначити, що випадок не підлягає його юрисдикції. Однак, навіть якщо результат буде таким, все-одно він є важливим для справи. Ведення справи тримає це питання в центрі міжнародної уваги. Міжнародний Суд ООН та Міжнародний трибунал ООН з морського права не є політичними органами. Під цим я не маю на увазі, що на суддів та арбітрів не впливає політика. Кожен певною мірою залежить від політики. Я маю на увазі, що замість того, щоб вони формально керуються політичними процедурами, вони є судовими/арбітражними органами і, як такі, керуються судовими/арбітражних процедурами.

Якщо Україна правильно представить справу, то Міжнародний Суд ООН і Міжнародний трибунал ООН з морського права розглядатимуть її принаймні у рамках своєї юрисдикції. Це дає Україні можливість презентувати аргументи відповідно до юридичної, а не політичної процедури.

Ви запитуєте мене про ймовірність успіху. Це складно оцінити. Є багато можливостей для гри у випадку оскарження чи арбітражу. Але, на мою думку, якщо Україна підготує основу для переговорів краще, ніж це зробила Грузія в 2008-му, то, швидше за все, переможе та отримає підтримку значної частини суддів Міжнародного суду ООН.

Якщо Росія вирішить брати участь в розгляді, то висуне серйозні юрисдикційні заперечення щодо Конвенції ООН з морського права. Докладний розгляд цього юрисдикційного питання виходить за рамки цього інтерв’ю. На мою думку, Україна може зробити цілком правдоподібні аргументи на користь юрисдикції. Це стосується, зокрема, незаконної присутності Росії в морських ділянках вашої держави, які на міжнародному рівні визнані як такі, що належать Україні. Як ви знаєте, вже є справи, які працюють проти Росії в Європейському Суді з прав людини (ЄСПЛ), позови є як від окремих осіб, так і від України. Може бути, що ЄСПЛ також водночас й вирішить територіальні питання. Судова практика ЄСПЛ щодо північного Кіпру, придністровської частини Молдови, Нагірного Карабаху є повчальною в цьому відношенні. Суд був досить чіткий в тому, що незаконна військова окупація не позбавляє державу права власності на свої території.

В Україні популярна думка про необхідність суду над президентом Росії Володимиром Путіним. Чи є перспектива у цієї справи і який суд може взятися за неї?

Римський статут Міжнародного Кримінального Суду забезпечує правову основу для міжнародного судового переслідування щодо кримінальної відповідальності. Фізичні особи, в тому числі глави держав і урядів, в принципі підлягають судовому переслідуванню, але це за дотримання умов, викладених в Статуті. Ці умови включають в себе такі, що відносяться до юрисдикції Суду. Натомість РФ не приймає юрисдикцію цього Суду.

Проте Суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочину, якщо «держава, на території якої мало місце дане діяння» визнала його юрисдикцію. Немає жодних сумнівів в тому, що в різних частинах території України, в тому числі в Києві, Донецьку, і Луганську, і Криму дії, що відбувалися з листопада 2013 року, викликають серйозне занепокоєння.

Як знають ваші читачі, Україна з 17 квітня 2014 року декларувала, що приймає юрисдикцію Суду стосовно подій на території України, які відбулися з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. І що Україна станом на 8 вересня 2015 року заявила, що приймає юрисдикцію щодо дій на території України від 20 лютого 2014 року і так далі.

Прокурор (чий мандат ґрунтується на Статуті Суду) відкрив попередню експертизу щодо ситуації в Україні для того, щоб визначити, чи існують критерії для початку розслідування. Зважаючи на той факт, що прокурор відкрив попередню експертизу, можна зробити висновок про те, що ситуація в Україні не виходить за рамки юрисдикції Суду. Існує ймовірність того, що цей Суд має юрисдикцію.

Наступним кроком Прокуратура є досягнення визначення того, чи відповідно до статті 53 пункту 1 існує розумна підстава для продовження розслідування подій в Україні. Для досягнення цього визначення, Прокурор повинен розглянути питання, чи існує розумна підстава вважати, що скоєний злочин підпадає під юрисдикцію Суду; чи випадок був допустимим; і чи є дана поведінка (Росії) досить серйозна і впливає на інтереси своїх жертв в такій мірі, що розслідування буде служити інтересам правосуддя.

На мій погляд, ця поведінкою серйозно вплинула на інтереси народу України. Не може бути жодних сумнівів, що на цій підставі розслідування є виправданим. Складність полягає в тому, чи дотримуються умови юрисдикції та прийнятності. Це, зокрема, є питаннями, на які має дати відповідь генпрокурор.

З одного боку не Великобританія, а Росія порушила умови Будапештського договору. З іншого - ваша країна також була підписантом документу, а значить має нести відповідальність за його невиконання. Яку відповідальність має понести Великобританія за те, що документ, який вона підписала, перетворився на клаптик паперу?

Жодна з західних держав, яка взяла на себе зобов’язання гаранта цілісності України відповідно до Будапештського меморандуму, не зробила достатньо для того, аби дотриматися своїх зобов’язань. Як наслідок, на мій погляд, значної шкоди було завдано ідеї нерозповсюдження ядерної зброї. Як ми усі пам’ятаємо, Україна відмовилася від великого ядерного арсеналу в обмін на гарантії, що були зазначені в меморандумі. У той час для західних держав це виглядало як істотний успіх для нерозповсюдження і роззброєння. Тим не менш, зараз будь-яка держава, яка братиме на себе зобов'язання не озброюватися в обмін на гарантії її захищати, не буде почуватися впевнено. Гарантії, які інші держави можуть дати їй натомість, як показав досвід 2014 року, є ненадійними.

В разі, якщо Україна звернеться до суду з позовом проти країн-підписантів Будапештського меморандуму, чи матиме ця справа перспективи? Які?

З огляду на загальну справедливість ситуації, я розумію тих людей, які вважають правильним і справедливим надання Україні певної компенсації за невиконання гарантій Будапештського Меморандуму щодо захисту України в 2014 році. Проте, Будапештський меморандум не містить жодного обов’язкового до виконання пункту щодо врегулювання суперечок, тільки загальні консультативні положення. Було б безнадійно посилатися на Будапештський меморандум як єдину основу для побудови міжнародної справи.