Хореограф Пітер Кайл: Я переживав через перемогу Трампа, але розумів, що на фоні подій на Донбасі наші проблеми не серйозні

З американським хореографом Пітером Кайлом «Главком» зустрівся в Києві. Він приїхав до України на шість тижнів як стипендіат престижної програми імені Фулбрайта з міжнародного обміну вченими та студентами. Проект фінансується урядом США. Пітер прибув… викладати англійську мову українським студентам. Вибір викладача-танцівника був доволі дивним, проте в одному з вишів – Національному університеті біоресурсів та природокористування – все ж вирішили, що майбутнім викладачам англійської буде корисним вдосконалювати свої навички, працюючи не просто з носієм мови, а ще й з людиною, яка зможе в живій оригінальній формі занурити студентів у світ мистецтва. «Коли я не просто щось розповідав, а ще й змушував студентів рухатися, вони дивилися на мене як на дракона з трьома головами», – згадуває про свої лекції Пітер Кайл.

Його візит не міг залишитись непоміченим для представників сучасної хореографії в Україні. Тож програма Пітера в Києві доповнилася майстер-класами та зйомками танцювального фільму з українськими танцівниками, де він виступив режисером. Проекти американського хореографа в Україні було організовано фестивалем сучасного танцтеатру Zelyonka Fest та асоціацією «Платформа сучасного танцю».

Наприкінці візиту Пітера Кайла до Києва «Главком» запитав, чи справдилися його очікування від поїздки, про реалізовані тут за короткий час проекти, а також про роль мистецтва в критичні для країни часи.

Розкажіть про вашу роботу з українськими студентами. Про що говорили? Як вибудовували заняття? Як молоді українці сприйняли викладача англійської – хореографа?

Визнаю, це було трохи ризиковано – запросити викладати англійську мову танцівника.

Я викладав в університеті для студентів, котрі в майбутньому також стануть викладачами, наскільки я розумію, англійської мови. В рамках програми обміну я запропонував для своїх занять тему про культуру в США через призму розвитку сучасного танцю. Я так розумію, що університет зупинив свій вибір на моїй кандидатурі, аби краще мотивувати студентів учитися, щоб викликати в них більший інтерес до занять.

У США ви викладаєте в трьох коледжах. Помітили для себе як для викладача якісь відмінності між американськими та українськими студентами?

Це, мабуть, смішно, але у мене такі спостереження: мої студенти в Америці, коли хочуть щось сказати, піднімають пряму руку високо догори, із якимось великим ентузіазмом, а українські – напівзігнуту і низько. Але ви ж розумієте, це суб’єктивне, це лише те, що я побачив протягом якогось часу. Насправді не думаю, що є якісь відмінності в поведінці.

Єдине – я не знаю, як багато в університеті їм розповіли про мене, як пояснили вибір на роль викладача саме танцівника. Бо я іноді змушував їх ще й рухатися. І мені здається, що вони зовсім не очікували такого. Наприклад, я давав своїм студентам таке завдання: потрібно було сісти десь у місті і 30 хвилин спостерігати за тим, як рухаються люди навколо. Потім вони мали все, що вони побачили, всі рухи людей описати словами, англійською мовою. Ці записи я відправив до Америки своїм студентам – танцівникам, і вони, виходячи з цих текстів, мали відтворити всі ці рухи. Такий собі переклад: одні бачать, описують – інші читають, відтворюють. Постфактум ми проводили відеоконференцію між українськими та американськими студентами. Це було цікаво всім.

Деякі студенти тут дуже залучені в процес навчання, допитливі, деякі не дуже мотивовані, але так є усюди. Також не всі відвідували мої класи через те, що працюють. Я не знаю, чи це типово для України, але отут якраз є різниця з Америкою. У нас на роботу студенти йдуть після занять. А тут, здається, іноді й замість. Але наголошую: у мене невеликий досвід роботи тут, тому я не можу робити якихось висновків.

Хореограф Пітер Кайл (фото: Facebook Пітера Кайла)

Розкажіть про проект, який ви реалізовували вже з українськими танцівниками. Ви зняли в Києві фільм?

Так. У мене є проект мініатюрних танцювальних фільмів. Це, по суті, свого роду серіал. Я вже близько 10 років знімаю танцювальні фільми довжиною від однієї до чотирьох хвилин спеціально для того, щоб їх можна було дивитися на екранах наших мобільних телефонів. Під ці фільми композитор спеціально пише музику. Ідея такого проекту виникла тоді, коли ще не у всіх були смартфони. Але ми бачили, що в цьому напрямку йде розвиток. Було вже зрозуміло, що врешті контент стане мобільним. І було цікаво створити щось таке, що можна було б дивитися на мобільних девайсах. Фактично цей проект робився на майбутнє.

Ми знімаємо ці фільми в різних країнах, у різних містах, із новими артистами, намагаємося також дослідити особливості архітектури міст, де проводимо зйомки. Зняли такий проект і в Києві. Думав якось використати у фільмі ваші віники, бо вони мені сподобалися. У нас – якщо говорити саме про побут – це зазвичай такі високі мітли, а з того, що я побачив у вас, то це такі маленькі вінички, що для мене дивно. І коли людина має прибирати, їй доводиться дуже нахилятися до підлоги. Це змушує її рухатися зовсім інакше. Але врешті ми знімали в університеті, де я викладав, бо мені дуже сподобалися сходи в одному з корпусів. Ці сходи давали можливість погратися із простором та часом.

До речі, фактично весь фільм ми знімали догори ногами. Власне, те, як ми сприймаємо простір, і є темою моїх фільмів, які я знімаю вже 10 років.

Де можна цю роботу подивитися?

У мене на комп’ютері (сміється). Або переважно в Нью-Йорку. Проблема в тому, що ми не викладаємо ці фільми в інтернет. Більша частина цих фільмів показується на малих екранах у спеціальних інсталяціях. У Брукліні ми показуємо їх у мініатюрному кінотеатрі для однієї людини. Фактично це коробка, куди людина засовує голову і на маленькому екрані дивиться цей фільм. Нам подобається фізична взаємодія з цими коробками: глядач має фізично зробити щось для того, щоб подивитися фільм, розсунути занавіски, засунути туди голову...

Фільм, який я торік робив у Китаї, до речі, перший, що було створено для великого екрану. Але він ще не публічний, бо я подав його на фестиваль танцювального кіно, який відбудеться в лютому у Лінкольн-центрі (найбільший культурний центр Нью-Йорка. – «Главком»). Дуже хвилююся через це. Проект несе в собі зміст і водночас не коштує багато грошей, і є переносним, портативним.

Чи легко вам було працювати з українськими танцівниками?

Нелегко було тільки фільм створювати, бо не всі володіли іноземною мовою.

Але всі танцівники, які до мене приходили, були готові до того, що я їм давав, були готові до спільних пошуків нового. Ті, кому б це було нецікаво, думаю, не приходили.

У пересічного глядача може скластися враження, що танцівники в Україні, якщо говорити про сучасний танець, поділяються на дві умовні групи. Перша – націлена на шоу-формат, де головне зробити більше трюків, чогось такого, щоб вразити публіку. Друга – працює у форматі, якщо можна так висловитись, «розумного танцю», вкладає у свій продукт глибокий зміст, іноді жертвуючи формою і, як наслідок, втрачаючи глядача. Чи близькі вам як постановнику ці проблеми? Чи маєте ви проблему «зіткнення» поглядів на сучасний танець у США?

У Нью-Йорку важко вижити танцюристам, заробляючи лише танцем. Як хореограф, який там живе і працює, я можу сказати, що заробляю переважно тим, що викладаю. І я розумію тих артистів та хореографів, які для того, щоб заробити гроші своїм мистецтвом, існують у певних умовах бізнесу та конкуренції і створюють різний продукт.

На мою сьогоднішню роботу сильний відбиток наклав період співпраці з Елвіном Ніколя, якого більшість вважає «батьком», першою людиною, яка почала використовувати мультимедіа, сучасні технології в танці на сцені. Тож після отримання технічної бази я йшов до більш глибокого розуміння танцю, його співвідношення з простором, філософії... Мені цікаво досліджувати зв’язки між думками і рухами. Але коли в Україні студентам на заняттях з англійської я розповідав про роботу з простором, то, бувало, навіть ті, що займалися балетом чи іншими танцями, дивилися на мене як на дракона з трьома головами (сміється).

Мені все-таки здається, що наша платформа сучасного танцю маленька, перебуває так би мовити на кордоні культури. Але, як казав мій викладач з антропології, якраз те, що перебуває на оцих кордонах, у таких маргінальних жанрах мистецтва, в такій не дуже популярній діяльності, може, доступній небагатьом, і є головним. І я дуже радий, що входжу до ради директорів арт-центру в Брукліні і що маю можливість у ньому ще й виступати. Більшість артистів, що там виступають, – молодь. Я для них, мабуть, просто старець уже. Але це дуже круте місце, бо воно підтримує молодих людей, дає їм можливість ризикувати, пробувати щось нове в творчості.

Так само здається, що на танцювальні вистави чи перформанси йде лише публіка, яка так чи інакше пов’язана зі світом танцю? Танцювальна програма у форматі шоу ще може зібрати пересічних громадян, а от вистава – навряд. Важко уявити, щоб люди після роботи взяли і вирішили: а чи не сходити нам на такого-то хореографа. Натомість на звичайну театральну виставу йдуть. У Штатах така сама проблема?

Так, аудиторія танцю – це люди, так чи інакше із танцем пов’язані. Це проблема для Америки також. Може, це просто тому, що люди стають дорослими і втрачають зв’язок зі своїм тілом. Подивіться, як рухається дитина, як вона сидить, коли вона дивитися виставу, вона може сісти на підлогу чи лягти. А потім її у школі і в суспільстві починають навчати, що оце треба робити так, а не інакше, що сидіти треба отак, рухатися – отак, діяти – отак. Дорослі ж на стільцях уже сидять однаково. А танцівники використовують своє тіло як інструмент для пізнання життя, для отримання якихось знань, взаємодії. Я думаю, що в цьому проблема того, що багато людей не відкривають свої голови для танцю.

І ще мені здається, ми не докладаємо достатньо зусиль, аби привертати нову аудиторію.

Бо на танцювальні шоу, як ви зазначили, люди ходять. Це правда, що деяким людям складно бачити цікаве у тих специфічних речах, які робимо ми. І я не кажу, що ми маємо робити мистецтво простішим, але треба краще вибудовувати комунікації, залучати публіку.

Ви розумієте, що саме потрібно робити, щоб розширити аудиторію?

Чесно кажучи, у мене немає відповіді на питання, що треба робити. Але у мене був цікавий досвід. У 2012 році я створив сольну роботу на 60 хвилин – «100 днів». До того часу я просто приходив у студію, вирішував, що хочу поставити такий-то танець, бачив результат у себе в голові і просто реалізовував своє бачення. Але от вирішив спробувати створити щось незвичне для себе. В той час я якраз читав біографію поета Райнера Марії Рільке. І там описувався момент, коли його дружина їхала в Єгипет, а він із нею поїхати не міг. І він сказав їй: запам’ятовуй усе так, щоб потім могла мені розповісти, а я міг усе уявити. Я вирішив, що я протягом 100 днів щодня ходитиму з відеокамерою по Нью-Йорку і зніматиму, як люди рухаються. Спочатку думав, що буду спостерігати за людьми, а потім на власний розсуд інтерпретуватиму їхні рухи. Але зрозумів, що цікаво – це відтворити все як є. Я почав у точності вивчати ті рухи, які відзняв на камеру, які робили 100 людей, яких я знімав протягом 100 днів. І з цих рухів склав перформанс.

І я отримав два здивування. По-перше, виявилося, що з фізичної точки зору це був найскладніший перформанс, який я робив у своєму житті. Найкоротший рух тривав три-чотири секунди, найдовший – хвилину з гаком. Деякі рухи були широкими, вільними, майже танцювальними, деякі – дуже конкретними, дрібними, специфічними, як, наприклад, коли жінка, хвилюючись, перебирає пальцями своє волосся.

По-друге, для мене дуже неочікуваною стала реакція глядача. Йому це сподобалося. Зрозуміло, що мені було цікаво знімати людей, відтворювати їхні рухи, розуміти, як вони рухаються, чому. Але я не очікував, що глядач буде в цьому настільки зацікавлений. Може, люди були здивовані побачити, як ці щоденні рухи, які вони бачать, здійснюють у повсякденному житті, стають повноцінною виставою. Може, вони усвідомили, що все це – їхні рухи. І це один з можливих шляхів встановити зв’язок із публікою. Я не кажу, що всім тепер треба робити так. Але цей випадок дав мені розуміння, що є різні шляхи залучення аудиторії до того, що відбувається в танці, на сцені.

Я вже думаю над тим, щоб здійснити цей експеримент знову, але в іншому місці, в іншій країні. Порівняти, як відрізняється звичайна побутова фізична активність людей, чи пов’язана вона з культурним кодом, традиціями. От навіть те, як студенти в різних країнах піднімають руку, щоб щось сказати.

Хореограф Пітер Кайл (фото: Facebook Пітера Кайла)

Розкажіть, чи підтримується розвиток танцю в США державою?

Десь у 70-х роках у США був бум розвитку танцю, бо уряд вкладав гроші в його розвиток. Саме на цей час, до речі, і припав пік кар’єри Елвіна Ніколя та Мюррея Льюїса. Вони мали можливість їздити країною, показувати вистави і добре заробляли завдяки цій підтримці. Коли у 80-х Рональд Рейган став президентом, у суспільстві почали точитися дискусії, платників податків обурювало те, що їхні гроші йдуть на підтримку танцю. І Рейган різко скоротив цю статтю фінансування. Все, що я роблю зі своєю компанією, я роблю за приватні кошти.

У Києві є, наприклад, кілька державних театрів, які мають своє приміщення і державне фінансування. Якщо ж говорити про сучасну хореографію, то лише один театр – «Київ Модерн Балет» – має своє приміщення і підтримку з боку місцевої влади, він входить до складу Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва...

Наша система відрізняється від української хоча б тому, що ми не маємо міністерства культури. У нас є Національний фонд мистецтв США, який розподіляє державні гранти серед арт-організацій. Усі отримують гроші в однаковий спосіб: подають заявку і отримують фінансування. Є у нас великі танцювальні компанії, які мають великі будівлі, великий персонал, але їх небагато, лише кілька. Більшість з цих організацій має фонд. Це дає можливість отримувати допомогу від донорів. Вони дають гроші на підтримку мистецтва, бо у такому разі для них зменшуються податки, адже це підтримка мистецтва.

Я не подавався на підтримку від держави, бо процес подання заявки складний і займає багато часу. Я відчуваю, що, звісно, за підтримки мені працювалося б легше. Але я також розумію, що в такому разі, щоб зосередитись на власній компанії, мені доведеться залишити вчительство, а це частина доходів, яку я не можу просто взяти і відрізати.

Скільки коштує квиток на танцювальну виставу в Нью-Йорку?

До невеликого танцювального театру квиток може коштувати 20 доларів. І є тенденція до того, що більше людей уже йдуть дивитися вистави на відео, а не наживо. Бо на Бродвей квитки коштують 200–400 доларів, а до окремих театрів – ще дорожче. Для людей похід у театр – це вже не щоденна можливість.

Події останніх років в Україні – Революція гідності, анексія Криму, війна на Донбасі – породили в мистецькому середовищі запеклі дискусії: чи може мистецтво бути поза політикою? Чи поставало це питання для вас, ваших колег?

Митець може піти кудись у куток і там собі тихенько робити своє мистецтво, якщо він того хоче. Але питання: чи слід йому так робити? Практично моя робота не пов’язана з політикою. Але мені подобається думати, що, як хтось сказав, усе – політика. До моїх вистав, фільмів залучені люди – учасники, глядачі, вони все, що там відбувається, пропускають крізь себе, роблять якісь висновки.

11 вересня 2001 року, в день, коли впали хмарочоси, я був у Нью-Йорку. Я тоді жив у Сіетлі, але на кілька днів приїхав у Нью-Йорк. І якраз коли це сталося, я піднявся з метро. Я був десь за кварталів десять від хмарочосів. Я не був у небезпеці, але бачив, як падали вежі, як намагалися врятуватися люди, це було страшно...

Наступного дня по радіо я почув історію про британську піаністку Майру Хесс. З початком Другої світової війни, коли в Лондоні було закрито всі концертні зали, вона почала виступати із сольними концертами в Національній галереї. Вона це робила кілька років поспіль, навіть якщо бомби падали на Лондон. Я був дуже вражений цією історією. Бо після того, що сталося в Нью-Йорку, я думав, що не зможу найближчим часом працювати, виступати, адже померли тисячі людей... Через два чи три дні я повернувся на місце трагедії. Я йшов повз ті будівлі і з якогось офісу, з іншої студії почув тенор співака. І це було якимось полегшенням. Бо музика є, життя триває, ми продовжуємо роботу...

Я з того часу, мабуть, почав розмірковувати над тим, якою ж є мета мистецтва в такі складні, критичні часи...

І якого висновку дійшли?

Я не впевнений, що маю однозначну відповідь. Але якщо повернутись до прикладу британської піаністки, яка грала навіть коли на місто падали бомби... Вона давала якийсь культурний вихід з тієї складної ситуації. У людей було місце, куди вони могли прийти і морально відпочити. Це дуже важливо. Звісно, в ситуації, коли руйнується будівля, важливо насамперед врятувати людей. Але я не можу сказати: не робіть мистецтво, коли щось подібне відбувається. Тому, мабуть, і не можу дати відповідь на це питання.

От у нас, у США, нещодавно відбулись президентські вибори. І багато людей були і залишаються схвильованими через те, що може статися з нашою країною, політикою, економікою, культурою в результаті цих виборів. Усі ці занепокоєння з приводу подій у себе вдома я переживав уже тут, в Україні. І зробив для себе висновок: коли перебуваєш далеко, то не все так погано виглядає. Маю на увазі, що, звісно, я не в захваті від результатів виборів, я голосував за Хілларі Клінтон, навіть розуміючи, що це не найкращий варіант. Я був занепокоєний через перемогу Дональда Трампа, бо хоч і не знаю, що від нього очікувати, але маю різні з ним погляди і бачу в ньому багато ненависті. Та я був в Україні, де є конфлікт, де на сході триває війна. І я розумів, що на цьому фоні наші проблеми не є аж такими серйозними.

До того, як приїхати в Україну, що ви знали про неї? Мали якісь очікування?

У принципі, я не знав про Україну нічого. Але напередодні візиту спеціально прочитав книгу професора Гарварда, американського і українського історика Сергія Плохія про історію України («Втрата Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». – «Главком»). Там сказано і про події 2014-2015 років. Тож я отримав інформацію про конфлікт на сході України, на Донбасі. Я був зачарований вашою історією.

До того найближче до вас я був лише у Західній Польщі в 2009 році. Тому, звісно, я не знав чого очікувати від цієї поїздки. Я, по суті, є дитиною культу війни. Ще був СРСР, коли я ріс. І, мабуть, частина мене схилялася до того, що десь так, як було там, мало б бути і в Україні. При цьому я розумів, що маю помилкове враження про цю країну. Зрештою візит сюди став для мене пізнавальним.

Чого ви не очікували тут побачити, наприклад?

Чесно кажучи, я не очікував побачити таку кількість кольорових, яскравих будівель – жовтих, блакитних, рожевих... Не знаю чому, але не очікував.

Я також був вражений гостинністю всіх, із ким мені довелося тут контактувати. І не очікував побачити у українців таку сильну національну гордість.

Мали в Україні проблеми як турист, як людина, що не знає української? Йдеться про побут.

Особливих проблем я не мав. У перші дні мені допомогли зорієнтуватися, пояснили, як працює метро, маршрутки. Коли я тут сам уперше їхав на маршрутці, то, певна річ, хвилювався, але нічого. І, звісно, це дивні відчуття, коли ти перебуваєш у новому місці і не можеш нічого прочитати. Але до того, як приїхати сюди, я намагався вивчити вашу абетку. І можу потроху вже навіть читати. Не розуміти, але читати літери, як вони звучать. Це мені допомагало в деяких випадках зрозуміти, де я опинився.

Що розповідатимете своїм друзям та студентам у США про Україну?

Пораджу відвідати цю країну. Бо це реально місце із незвичайною історією. І у вас прекрасний мікс сучасної та старої архітектури, є на що подивитися. В Нью-Йорку ми теж маємо старі будівлі, але небагато, і у нас немає нічого настільки старого, історичного, як у вас. Нью-Йорк – це чудове місто, блискуче, нове. Але моя улюблена його частина – історична. Та старі будівлі у нас – це нові для вас.

Катерина Пешко, «Главком»