Снайпер Микола Микулич: Повернення кордонів 1991 року не є виходом для України

Микола Микулич два роки відслужив в Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), у лавах піхотної бригади. Він прожив у цій державі з 1999 по 2012 рік, а потім повернувся в Україну. Працював інструктором з вогневої підготовки, тренував цивільних та силовиків. А після 24 лютого став до лав одного зі спецпідрозділів Сил оборони України.

Микола Микулич розповів «Главкому», де встиг повоювати перш ніж отримав важке бойове поранення, що його найбільше вразило у росіянах та якою він бачить перемогу над Росією.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

Я навчав людей стрілецькому фаху. Із силовиками ми проводили тематичні змагання, підвищували знання, покращували кваліфікацію, проводили курси вогневої підготовки для підрозділів Нацполіції і Нацгвардії. До 24 лютого 2022 року я прямої участі у бойових діях в Україні не брав, офіційно не був у складі жодного підрозділу.

Чи було для вас очевидним, що буде велика війна?

Усі розвідки світу про це говорили, посольства низки країн світу евакуйовували своїх співробітників із Києва. Я володію кількома мовами, читав багато новин і усі світові ЗМІ говорили, що готується велика військова операція. Холодний розрахунок підказував, що треба підготуватися і ми готувалися разом із друзями, які мали чималий бойовий досвід.

Як ви зустріли «день Х»?

24 лютого разом із побратимами я приєднався до лав Сил оборони України, до одного зі спецпідрозділів. Спочатку ми працювали у межах Києва, потім вирушили на область, у район Бучі та Ірпеня. Взаємодіяли, зокрема, з підрозділами 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Ми отримали коптери, протиракетне озброєння, пробували коригувати артилерію. Це було схоже на партизанські ігри – усі з усіх напрямків хотіли «вкусити» русаків. Це суперечить усім законам військової науки, адже має бути координація з центрального органу управління, але це справді працювало! Тоді був хаос, але він працював на нашу користь.

Після того, як росіяни втекли з Київщини, наш підрозділ зачищав регіон: Стоянку, Бучу та Ірпінь.

Микола Микулич брав участь у зачистці деокупованої Київщини і воював на півдні України

Ви заходили у звільнені населені пункти Київщини. Що вас особисто найбільше там вразило?

Я не знаю, як може працювати армія, котра систематично бухає… Треба бути або дуже відмороженим, або дуже переляканим. Плюс, грабіж у pociйській армії – це вже їхня вкорінена функція.

Що ви робили після Київщини?

Після Київщини з побратимами вирушив на південний фронт – працювали з розвідкою 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.  

Саме на півдні ми почали працювати суто у напрямку снайпінгу, були сприятливі умови для цього – степ, весна, «зеленка» (листя на деревах, – «Главком») іще не було. Я працював із гвинтівки з хорошим прицілом та крупним калібром. Цілі для снайпінгу були. Четверо (ліквідованих окупантів, – «Главком») підтверджено візуально, але пострілів було більше.

Після наших влучних пострілів по російських снайперах, по українських снайперах починали працювати російські міномети. Під час одного з таких обстрілів я отримав поранення. Це було вдень 3 травня, близько 14:00. Група противника була десь за 650 метрів від мене.  Білий день – я не вірив, що можна було йти вдень у розвідку боєм, але вони підійшли до нас приблизно на 70 метрів. Спрацювала стрілецька зброя, ми відповіли. І потім по нас почало працювати щось важче – АГС (станковий автоматичний гранатомет, – «Главком»), можливо, міномети 120-го калібру, поруч розривалися важкі снаряди. Було поранено мого побратима Дмитра, його евакуювали. Бій тривав, а потім я побачив спалах і втратив слух. Коли прийшов до тями, то перше, про що подумав — шкода, що я так мало повоював (сміється). Над оком у мене звисав клапоть моєї же шкіри, але руки-ноги були на місці, автомат теж при мені. І я поповз до своїх. Попри велику втрату крові проповз 15 метрів, мене помітили побратими.

Далі – евакуація, лікування, тривала реабілітація. Осколок пройшов через череп та зупинився близько до мозку. Я втратив дві третини лобової кістки, наразі потрібно ставити пластину, оскільки мозок від зовнішнього середовища відділяє лише клаптик шкіри. 

Чи відчували ви страх під час боїв із росіянами?

Я ганяю на мотоциклі зі швидкістю 300 км/год (сміється). Якби мені було страшно, я би не обрав такий шлях. Страху не було. Відчував радше збудження, коли готувався до бою: прискорене серцебиття, повну сконцентрованість на моменті. Але точно не страх.

Що вас зараз зігріває і підтримує?

Те, що багато людей вчинили так, як я від них не очікував. Багато цивільних стали до зброї. Всі, кого я навчав стріляти, пішли у Сили оборони. І це, як на мене, свідчить про те, що ми відбулися як нація, а не як населення.

Що у вас викликало приємні емоції на війні?

Коли влучав у ціль. Настрій підіймається, стан піднесений, підбадьорений. Я не маю співчуття до ворога.

Що для вас буде перемогою у війні з Росією?

Важко говорити про обставини перемоги, я реаліст… На мою думку, навіть вихід на кордони 1991 року буде відстрочкою для Росії, щоби вона могла підготуватися до нової війни. Нам потрібен вступ до НАТО або захмарний рівень боєздатності... А Рociя має бути зайнята якимись своїми внутрішніми проблемами. Так, ми повернемо свої території, але щоби вони про нас забули, у Росії має статися якась революція, внутрішня озброєна боротьба. От тоді ми зможемо про них забути, але тільки на деякий час, бо сусідня держава, у якій відбувається революція – це також джерело небезпеки. Але якби всі pociяни згоріли – я би прокинувся у гарному настрої.

Людмила Кліщук, Український ветеранський фонд для «Главкома»
Фото надані Миколою Микуличем