Василь Філіпчук: Після Майдану його лідерам треба було негайно їхати не у Вашингтон чи Брюссель, а у Москву

Зустріч Дональда Трампа і Володимира Путіна викликає побоювання щодо «великої угоди» між США та РФ стосовно України. «Главком» поцікавився у відомого українського дипломата, старшого радника Міжнародного центру перспективних досліджень Василя Філіпчука його баченням можливості big deal між РФ та США. Філіпчук попереджавав про небезпеку таких домовленостей одразу після обрання Трампа і виклав своє бачення того, що може запропонувати Україна як концепцію домовленостей, яка б врегулювала конфлікт. Розмова вийшла значно ширшою і цікавішою, ніж просто обговорення результатів сьогоднішньої зустрічі Путіна і Трампа.

Минулого тижня завершилась ціла низка важливих міжнародних заходів, а сьогодні зустрічаються американський і російський президенти, які ймовірно говоритимуть про Україну. Ви ще півтора року тому попереджали, що між Путіним і Трампом можлива «велика угода» – big deal. Тоді що – чекаємо сьогодні великої зради?

Нічого не можна виключати, якщо маємо справу з такими політиками, як Трамп і Путін. Можливо все – від спільного виходу до преси зі словами «Ми про все домовились» і цинічного розподілу зон впливу, до непристойних жартів на грані фолу, взаємних образ і переходу до ще більшої ворожнечі. Це не зовсім і не завжди раціональні відносини, це не європейська політика, яка як математичне рівняння: введіть дані і отримаєте прогнозований результат. Це – відносини значною мірою емоційні, з великою часткою невідомого і непрогнозованого, з ще більшою часткою образ за минуле і недовірою до майбутнього. Але так само справедливо буде сказати, що це два політики, які симпатизують один одному, з власними раціо і логікою, чітким розумінням своїх завдань і нестандартним підходом до їхнього розв’язання. Тому конкретні результати зустрічі прогнозувати складно, хоча можливо і потрібно.

Загальна логіка відносин США і РФ, визначальний характер інтересів, а не цінностей у сучасних міжнародних відносинах, перелік проблем, які вже «припікають» і Кремлю, і Білому дому, дозволяють очікувати, що сторони таки скоріше домовляться, ніж навпаки. Без помп і юпітерів, без підписання договорів і перерізання стрічок, але  таки домовляться. Як говорять українські олігархи, які, мабуть, найкраще розуміють, що зараз відбувається в Гельсінкі, домовляться «на понятійному рівні».

Ми про ці домовленості дізнаємось не відразу?

Не обов’язково, що ми з вами про ці домовленості взагалі колись дізнаємось. Принаймні, про все. І не обов’язково ці домовленості торкатимуться міжнародних питань, кордонів чи зон впливу – щось на зразок «Ялти-2». У сучасному світі гроші, наприклад, грають у міжнародних відносинах значно більшу роль, аніж кордони, режими, навіть зброя чи армії. Власне, гроші все це і визначають. Ціна на нафту має більше значення, ніж усі антиросійські санкції разом взяті. Тому домовленість, наприклад. про спільний видобуток арктичної нафти чи щодо співробітництва з Саудівською Аравією матимуть значно більше значення, ніж якісь там гарантії безпеки чи угоди про співробітництво.

Як на мене, основне питання, яке мають вирішити російський та американський президенти, це питання ядерного озброєння. Точніше, питання ядерного роззброєння чи переозброєння. Обидві сторони доходять до моменту, коли їм потрібно вирішувати: або інвестувати трильйони доларів у заміщення застарілих ядерних систем озброєння новими, або домовитись і обмежити свої арсенали ядерної зброї необхідним мінімумом, використавши збережені (а для декого – ще й не зароблені чи вже заборговані) трильйони на щось корисніше. І США, і РФ вигідніше домовитись, тим паче часу для ухвалення відповідних рішень залишається все менше і менше. Але як домовитись зараз, якщо навіть у «хороші» часи до 2014 року не могли домовитись? Довіри ще менше, ворожості більше.

Для домовленостей потрібно насамперед відновити довіру, а для цього – встановити пряму комунікацію. Зустріч в Гельсінкі якраз і стане певною мірою встановленням повноцінного прямого каналу комунікації. Для відновлення довіри потрібно вирішити окремі критичні проблеми, «вузькі місця», найболючіші точки. Такі рішення можуть розблокувати двосторонні відносини і дозволити перейти до врегулювання значно серйозніших питань, таких як ядерне озброєння. Причому мова має іти про врегулювання проблем, які є відносно «легкими і швидкими» для впровадження, оскільки часові рамки обмежені – максимум до кінця наступного року, адже далі вже початок нових президентських виборів у США. З існуючого переліку міжнародних проблем – Північна Корея, Іран, Сирія, Україна. Дві останні можуть бути предметом домовленостей, які швидко дозволять відновити довіру, дозволять обом повернутися додому переможцями.

Причому нам варто чітко розуміти цинічну природу сучасної міжнародної політики – по суті, деталі домовленостей нікого не цікавлять. Хіба тих, кого це безпосередньо торкатиметься. Великим гравцям потрібне правильно сконструйоване і вигідне для обох сторін рішення. Саме тому я ще півтора року тому, коли стало зрозуміло, куди рухається логіка російсько-американських відносин за президенства Трампа, попереджав, що або ми запропонуємо такий проект домовленості, який буде вигідний усім, у тому числі і нам, або станемо зайвим учасником чи перешкодою у процесі врегулювання проблеми. Водночас саме ми маємо бути найбільш зацікавленими у врегулюванні, а не загостренні російсько-американських відносин. Оскільки якщо замість великої домовленості почнеться велика бійка, то саме ми постраждаємо найбільше.

Василь Філіпчук

«Ні США, ні Франція, ні Німеччина ніколи не підуть на пряме зіткнення з Росією, навіть якщо вона захопить Київ»

Але зачекайте, як можна домовлятися з Росією? Мінські домовленості Росія не виконує. Президент Порошенко неодноразово – ще з літа 2014 року – пропонував мирний план президента. То чи є взагалі сенс у мирних планах?

Якщо ці плани адекватні, відображають реальні причини конфлікту, його виміри, то так. Якщо це список власних побажань – то ні. Альтернативою мирним домовленостям є війна. А воювати ніхто не хоче. Подивіться заяву НАТО минулого тижня – вони за продовження діалогу з РФ. Комісія Україна – НАТО заблокована, а Росія – НАТО  регулярно зустрічається! Якщо домовленості взаємовигідні і правильно сконструйовані, якщо ціна їхнього порушення вища, ніж ціна дотримання, якщо дотримання домовленостей відповідає корінним інтересам сторін – то вони їх дотримуються. Не правильно, не розумно зображати російське керівництво так, як це роблять наші ЗМІ і окремі політики – як хворих на голову ідіотів. Насамперед, це не так – у них можуть бути протилежні до наших інтереси, але вони точно не ідіоти. Представляючи їх так, ми себе обманюємо і зрештою заганяємо у пастку...

Чому все таки Мінські домовленості не працюють?

Тому що вони не є мирними домовленостями і не відображають причин конфлікту. Це домовленості про припинення вогню змішані з питаннями внутрішньополітичних реформ. Суть і причини конфлікту ж зовсім інші! Це багатовимірний конфлікт. Це геополітичний конфлікт РФ та Заходу, насамперед США. Це двосторонній українсько-російський конфлікт. Це і внутрішньоукраїнський системний конфлікт – результат плекання українськими політичними силами міжрегіональних і мовних розходжень, ігнорування гетерогенності українського суспільства, відсутність реформ і зусиль у внутрішній інтеграції країни – транспортної, економічної, соціальної, культурної, міжлюдської...

Для Росії перемога Майдану і вступ України в НАТО є червоною лінією, загроза перетину якої є спусковим гачком для радикальних дій – у тому числі і військових. Не можна було допускати під час Майдану порушення погоджених владою і опозицією  домовленостей. Не можна було дозволяти будь-яких дій, що слугували б приводом для агресії. Якщо не змогли зупинити ганебну втечу Януковича, то потрібно було хоча би одразу створити не уряд націоналістів, а технічний уряд національної довіри – з технократами, які можуть домовитись з Москвою. Після Майдану треба було негайно їхати не у Вашингтон чи Брюссель – вони і так були на нашій стороні, а у Москву, оскільки загроза була очевидна. Я ще 18 лютого 2014 року – до початку найдраматичніших подій – опублікував в EUObserver.com статтю, де попереджував, що за запущеного сценарію подій незабаром прийдеться вводити в Україну миротворців. Що і маємо сьогодні.

Але чи реалістично було під час Майдану вимагати від лідерів опозиції такої далекоглядності?

Якщо ти вийшов на трибуну, якщо ти взяв на себе відповідальність за людські життя, то ти мусиш бути не популістом, не прагнути влади понад усе, а думати насамперед про людей і про державу.  Дійсно, українці не були готові до того, що відбулося в Криму й на Сході. Та й сам Майдан був шоком. Як так трапилося, що в мирній Україні, де завжди був певний діалог навіть між найзатятішими опонентами, а проблеми вирішували без насильства (згадаймо Помаранчевий майдан), раптом у 2013-2014 відбулося насильство? Воно призвело до нападу й анексії Криму, а потім – до трагічних подій на Донбасі. Щоб до кінця зрозуміти, чому відбулась агресія, треба знайти відповідь на запитання: чи не було насильство під час Майдану спровоковане спеціально, аби створити контекст і привід для нападу на Крим? Хто приніс зброю і дав команду стріляти? Чому чотири роки після Майдану ми не маємо відповідей на ці запитання? Хто і чому їх приховує? Це була така собі безглузда послідовність помилок, непорозумінь, це була тупість у формі небажання домовлятися між владою й опозицією, чи це була чиясь свідома провокація – для дестабілізації ситуації в країні і її фрагментації? Це допоможе, до речі, зрозуміти і справжню причину провокацій навколо Угоди про асоціацію і побиття студентів у центрі Києва.

Але ж існує така річ, як роль дурості в історії, чи не так?

Можливо, це дійсно була дурість. А можливо, була третя сила, яка спеціально штовхала одну сторону бити іншу, підвищувала напругу й ненависть, що, зрештою, й привело до того, що в Києві на вулиці Інститутській почали вбивати людей. Після того, як Янукович не зрозуміло з якого дива втік, бо ж він все ще міг домовитися, все це дозволило росіянам назвати Майдан переворотом і «хунтою», а ще – створити легенду про те, чому вони були змушені захопити Крим.

Вже у січні 2014 року, після початку побоїща на Грушевського, все стало очевидним. Що є сили  (не одна і навіть не дві), які зацікавлені у крові. Що ми входимо в дуже глибоку серйозну кризу, яка є не однорівневою, значно глибшою і системнішою, ніж просто дії Росії проти України. Питання було значно глибшим, і без розуміння суті конфлікту будь-які плани й пропозиції були безперспективними. Саме тому я ще з лютого під час Майдану почав пояснювати політикам, що відбувається. Я сам активно комунікував із зовнішнім світом, ми робили регулярні дипломатичні брифінги й зранку до вечора в нашому офісі були іноземні дипломати. Ну а з вечора до ранку там жили люди з Майдану.

З початку березня я активно намагався пояснити політикам, до яких ще мав доступ, що зараз вкрай шкідливо робити будь-які кроки, які могли б стати приводом для сепаратизму. Тому я був рішуче проти скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка – не тому, що цей закон мені подобався, а тому, що він очевидно міг стати приводом для звинувачень у тому, що Київ починає діяти в націоналістичному дусі, а Схід може дозволити собі якісь сепаратистські кроки у відповідь.

Але, з іншого боку, навіть якби цього й не сталося, то це завжди можна було придумати…

Але ж не могли тоді ті, хто у парламенті, бути настільки дурними, щоб робити кроки, які будуть витлумачені щонайменше як причина для Сєверодонецька-2.  

Проте зміна влади вже була приводом для цього, надто напружуватися не треба було.

Абсолютно. Тому поводитися треба було дуже філігранно, а не як слон у магазині посуду, як вийшло із законом про мову. Тоді я активно просував тезу про те, що нам потрібен не уряд переможців Майдану, бо є велике питання, чи були ті події перемогою і кому вона належала. Можливо, це було перемогою політиків, які самі себе призначили на посади? Призначення, скажімо, Дещиці на посаду міністра закордонних справ було шоком не лише для дипломатичного корпусу, але й для всіх, хто під час Майдану займався зв’язками зі світом. Як могла обійняти таку посаду людина, відома лиш тим, що носила портфель за Яценюком?

Я пропонував створити технократичний уряд, уряд національної довіри, куди запросити навіть депутатів із колишньої Партії регіонів, щоб представники Сходу бачили, що вони мають своє представництво у владі й демотивувати тих, хто теоретично міг підтримати сепаратизм.

Василь Філіпчук

«Одного дня я із задоволенням опублікую ті документи, які передавав тоді високопосадовцям»

Але люди, які були на Майдані, навряд чи сприйняли б входження до уряду представників колишньої ПР, хіба ні?

Це і є політична відповідальність: ти відповідаєш не перед емоціями людей. Ти розумієш: усе, що відбулося на Майдані, – це трагедія, яку треба розслідувати й привести до відповідальності тих, хто стріляв. Але, з іншого боку, в твоїх руках опинилася держава, яку насамперед треба зберегти, а не сісти в крісла й дерибанити, як це робив Янукович. Треба було зберегти країну, яка опинилася перед загрозою зовнішнього втручання.

Коли ми день за днем бачили, що немає ні спроможності захистити Крим, ні упередити драматичний розвиток подій на Донбасі, я почав писати низку документів різним політикам про те, як можуть розвиватися події. Я можу опублікувати копію документа, який я передав через радників тодішнього кандидата номер один Порошенка про те, що треба зробити, щоб уникнути повномасштабного конфлікту з Росією. Мені все це повернули й сказали, що Петро Олексійович і сам все знає.

Що було в документі?

Очевидно, що конфлікт був трирівневий. Насамперед – геополітичний, між Росією і Заходом. Для Росії перемога прозахідних сил на Майдані є прямим викликом. Отже, вони робитимуть усе, щоб відповісти на нього. Для Росії вступ України до НАТО є червоною лінією, вони завжди попереджали, що не допустять цього й підуть на будь-які дії, щоб цього не сталося. Очевидно, що на той момент шансів на вступ до НАТО не було жодних, треба було максимально заспокоїти ситуацію. Треба було сказати: «Шановні друзі, ми не збираємося в НАТО, нам треба відновити в країні стабільність та економічне зростання, давайте дружити. Те, що ви робите в Криму, – неприйнятно, давайте починати переговори».

З іншого боку, звісно, треба було швидко розбудовувати воєнні сили й переводити економіку на воєнні рейки. Говорити позитивні миролюбні речі, але тримати в кишені кулак, який готовий вдарити у відповідь. Але нічого не робилося для захисту, лише відбувалося дратування Росії на вербальному рівні. Путін багато разів говорив Януковичу, що «це не твій конфлікт зі мною, а мій конфлікт з американцями, то ж ти або з  ними проти мене, або зі мною проти них, я тебе або знищу, або захищу». Ми були однією з багатьох клітинок у американо-російській та російсько-західній шахівниці. Треба було бути достатньо розумним, аби не допустити цього протистояння саме на твоїй клітинці, тож варто було максимально знизити температуру конфліктності. Повторюсь, тодішньому в.о. президента й прем’єрові треба було їхати в Москву й домовлятися з Путіним, а не слухати аплодисменти у Вашингтоні й Брюсселі. І якщо вони розуміли, що їх там (у Москві - «Главком») не сприймають – поступитись кріслом іншим, яких там сприймали. Дати зрештою відповідь собі на запитання: що важливіше – крісло чи держава.

Проте Росія завжди дратувалася через найменші євроінтеграційні прагнення України, це не проблема саме Угоди по асоціацію.

Це взагалі інше питання – складається враження, що всі, хто говорив про Угоду, не читали її. Там чітко написано, що вона не передбачає вступу України в ЄС. Питання також у тому, чи варто було нам погоджуватися на угоду, яка далася такою ціною й не веде нас у ЄС.

Варто зазначити, що росіяни в принципі мало зважають на факти.

Звісно, що й вони її не читали, тому й треба було їх заспокоїти, посадити за стіл переговорів, запропонувати, щоб і в них був безвіз та зона вільної торгівлі. Треба було перевести конфлікт у спробу врегулювання, а не поглиблення. Але в політичного керівництва не вистачило також бажання й політичної волі вийти на третій рівень – після геополітичного й двостороннього був іще внутрішній. Конфлікт на Сході не виник на порожньому місці: регіональні суперечності розгойдувалися від часу виборів-2004. Потрібно було заспокоїти еліти, дати зрозуміти, що ніхто нікого не буде вішати чи забороняти говорити російською, щоб це не стало приводом для сепаратизму. Однак по всіх трьох пунктах був мінус.

Президент, який переміг у першому турі під гаслами миру й з таким обсягом довіри, очевидно, мав повноваження й можливості для врегулювання. Але вже за кілька днів після його обрання мене стурбувало, що замість роботи над причинами конфлікту він займався популістською риторикою, яка вела до загострення конфлікту. Коли ж я прочитав його «14 пунктів», які були опубліковані чотири роки тому, то зрозумів, що людина взагалі говорить зовсім не про те. Він концентрувався на зовнішніх проявах конфлікту, але не можна лікувати набряк на руці, коли вона зламана. Тоді я підготував для Юрія Луценка, якого призначили радником президента, службову записку на декілька сторінок, де виклав бачення суті конфлікту, а також того, як його запобігти. Документ Юрій Віталійович взяв, але потім сказав, що президент все знає і розуміє, що йому треба робити. А через пару тижнів вони почали бравурно заявляти, що ми знайшли голку, де схована смерть Кощія, захопимо Іловайськ і Донецьк і відновимо контроль над Донбасом. Але вже тоді – червень-липень 2014 року - було очевидно, що Росія не дозволить цього зробити, введе сюди свої збройні сили й ніхто їх не зупинить – ні США, ні Франція, ні Німеччина ніколи не підуть на пряме зіткнення з Росією, навіть якщо вона захопить Київ. Це було очевидно! Але наша влада вела себе самовпевнено, ігнорувала попередження. Я одного дня із задоволенням опублікую ті документи, які передавав тоді високопосадовцям. Там є дата створення документу – і опис наслідків їхніх дій. Вони все це ігнорували і просто, як діти, гралися посадами, заявами, словами...

Ви думаєте, з росіянами було тоді реально домовитися?

Абсолютно. Іншого варіанту не було. Я близько контактував з багатьма іноземними чиновниками – їхні імена добре відомі нинішньому керівництву. Росіяни тоді з інтересом сприйняли ідеї системного врегулювання конфлікту. Можливість домовитися була і є, якщо є з ким домовлятися і якщо пропозиції дійсно торкаються причин конфлікту, а не зовнішніх проявів.

Мається увазі, прагнення України до євроатлантичної інтеграції?

Так, прагнення України до НАТО.

Але визначати, куди інтегруватися, – це суверенне право кожної держави.

В теорії. Куба – незалежна суверенна держава, визнана усім міжнародним співтовариством.  Свого часу вона вирішила розмістити на своїй території радянську військову базу. Запросити СРСР і розташувати на своїй території їхню воєнну базу – суверенне право Куби. Хто може бути проти? Але якщо згадаєте, чомусь США, дізнавшись про це, не задекларували повагу до її суверенних прав, а влаштували блокаду, що зрештою стало Карибською кризою. Кубі не дозволили реалізувати її суверенне право. Можливо, нам це не приємно почути, але росіяни зараз ставляться до України, як США свого часу до Куби. І наше бажання вступити до НАТО розцінюють як пряму загрозу своїм інтересам. І скільки би ми чи НАТО не пояснювали, що ніхто на Росію не планує нападати і НАТО нами сприймається як засіб захисту саме від них, а не засіб нападу, вони такі, які вони є.

Але хіба це їхня проблема – осколки імперії в головах?

Так, але ми маємо справу саме з такою уявою. Можливо, ми б хотіли бачити на місці Путіна якогось російського мудрого Вашингтона чи принаймні якогось Солженіцина чи Навального. Але я не впевнений, що навіть з Навальним різниця була би значною. Результат один: станом на сьогодні є проблема на нашій території і її потрібно вирішити.

Можливо, навпаки: поки не вирішиться їхня проблема, в нас немає шансів залагодити нашу?

Поки товстий схудне, худий здохне. Це ми зараз стікаємо кров’ю, а не вони. Вони якраз вже відновили економіку, запаси твердої валюти знову зросли, ціна на нафту піднімається... А оскільки конфлікт на нашій території, то найбільші втрати несемо ми. Маємо бути достатньо розумними, щоб вийти з цього конфлікту. Є приклад Фінляндії, яка втратила території, але для збереження державності пішла на нейтральний статус. Недавно я був у Хельсінкі й мене вразило, що російську мову там чути не лише з боку туристів у магазині, але й з боку продавців. У тамтешніх школах вчать чотири мови: фінську, шведську, англійську й російську. Швеція – це колишній агресор, країна-окупант, яка довго тримала фінів у покорі. Росія – інший агресор, який змінив шведів. Але її мову теж вчать, щоб знати й спілкуватися, і домовляються з Росією про бізнес. Як сказав їхній високопосадовець, Фінляндію врятувала не лінія Маннергейма, яка так сподобалася нашому президенту під час останнього візиту в цю країну, а вміння домовлятися й вести комунікацію з іншою стороною, як би вони до неї не ставилися.

У нас війна вже є, її треба завершити й вийти на комунікацію, яка дозволить нам відновити цілісність і уникнути війни в майбутньому. Треба зрозуміти, яку ціну ми готові заплатити, а яку – ні. Якщо не готові взагалі нічого заплатити, то треба чесно сказати людям: нас чекає сто років війни з Росією. Або ми, або вони. Тоді треба чесно сказати, що є шанс, що українські полководці проведуть марш перемоги в Кремлі, але так само є вірогідність, що російські полководці пройдуться по Хрещатику. Що загинуть мільйони росіян – і  мільйони українців. Чи готові ми платити таку ціну? Чи не розумніше уникнути цього й подивитися, як іншим вдалося це робити?

Василь Філіпчук

«Якщо Мінськ-1 було виконати важко, то Мінськ-2 – взагалі неможливо»

 Повертаючись до подій чотири роки тому…

Розуміючи ту логіку, якою керувався Порошенко, я подав пропозиції, які закінчувалися так: якщо проігнорувати це і продовжити наступ отримаємо кровопролиття й пряме втручання Росії. Тоді реально обговорювалося, що в разі, якщо ми зайдемо надто далеко, підемо на Крим, то можливий напад на Київ. А очікувати, що нам допоможе Захід – безвідповідально.

Цей варіант реально був у Путіна на столі, він говорив про це багатьом українським чиновникам. Клюєв, наприклад, ще під час Майдану публічно заявив: у випадку, якщо ми не підемо на домовленості з росіянами, то вони підуть на агресію і розподіл України на три частини. Справді, вони готові були захопити Крим і так звану «Новоросію», зберегти в Києві такий собі нейтральний «режим Віші», а Західну Україну від’єднати. Вони вважають, що всі українські проблеми звідти, мовляв, бандерівська Галичина веде Україну саме в натівському напрямку. Отаке російське бачення України.

Проте замість плану врегулювання конфлікту був запропонований план перемир’я - Мінськ-1. Цей документ, попри недосконалість, принаймні не підставляв нас у деталях. Іноді від того, де стоїть кома і який артикль використаний у англійському варіанті тексту, змінюється суть дискусії. Якщо Мінськ-1 було виконати важко, то Мінськ-2 – взагалі неможливо. Замість того, щоб піти на діалог з росіянами щодо причин конфлікту, відбувалися позиційні бої, які закінчилися Дебальцевим. Мінськ-2 не просто не посилював наші позиції порівняно з Мінськом-1 – там було декілька критичних помилок технічного характеру.

Наприклад?

Наприклад, друга стаття комплексу заходів: сторони конфлікту, parties of the conflict. Сторони відведуть озброєння. Україна і ОРДЛО. Тобто ОРДЛО надали статус сторони! Не можна такого робити! Інша сторона – це Росія! Якщо ти дозволяєш прописати ОРДЛО, це означає, що ти визнаєш їхню суб’єктність. Ти можеш тисячу разів повторити, що вони негідники, але якщо вони визнані стороною, тобі доведеться вступати з ними в переговори. Є тисяча й один спосіб, як не надати суб’єктності іншій стороні й знайти інші формулювання. В англійській мові часто використовують пасивну форму, щоб не називати того, хто виконуватиме дію.

Я був шокований, коли побачив формулювання «сторони конфлікту відведуть війська». Хто написав це? Визнавши за ОРДЛО суб’єктність, ти входиш в переговорний процес не з Росією, а з ними. І Москва змушуватиме тебе вести з ними перемовини рівно стільки, скільки їй це буде вигідно. Росія ж згадується в Мінську-2 двічі, але в контексті «Росія та ЄС проведуть переговори щодо угоди про асоціацію». Тобто було визнано геополітичний рівень конфлікту, але усунутий двосторонній рівень. Де пункт про те, що Росія та Україна проведуть двосторонні переговори щодо врегулювання на Донбасі або щодо Криму? Більше того: в документ міжнародного характеру включили внутрішньополітичні зобов’язання, які президент не мав ні права, ні можливості виконати. Хто дав право стверджувати, що буде ухвалена нова Конституція? Це стаття Мінська-2! Я підтримую ідею нової Конституцію, але це не мало бути серед зобов’язань України у Мінську-2, бо це справа внутрішньополітичного процесу. Я вже мовчу про народну міліцію ОРДЛО...

Але справжнім шоком для мене стало, коли за п’ять днів – небачена для ООН швидкість – Радбез поставив на голосування й ухвалив резолюцію, якою було підтримано і надано юридичної сили ось цим Мінським домовленостям. Якщо з 12 по 17 лютого 2015-го їх можна було вважати політичним документом, то рішення Радбезу ООН, яке ми підтримали й вітали, надало юридичної сили цьому документу. Погано складеному і погано виписаному, який неможливо виконати і який більш вигідний Росії, аніж Україні. Він заклав бомбу.

Що тепер робити?

Виходячи з того, що ці домовленості стали основою мирного процесу, ми почали опрацьовувати, як зробити так, щоб «Мінськ» все-таки було реалізовано з максимальним урахуванням наших інтересів. Додаткові елементи, які би не суперечили Мінську-2, а доповнювати його й робили б його імплементацію реальною. Як знайти мотивацію Росії до таких кроків. Тобто має бути ширший підхід – концепція врегулювання існуючого трьохвимірного конфлікту, і вужчий – реалізація Мінська-2.

Працюючи над обома підходами я провів консультації з величезною кількістю як українських, так і іноземних дипломатів та  політиків. Окрім безпосередньо російських – з огляду на питання особистої безпеки. Я проговорив з усіма, з ким міг, ширшу концепцію врегулювання конфлікту і підхід безпосередньо до Донбасу. У результаті щодо реалізації Мінська у рамках проекту МЦПД, що фінансується Міжнародним фондом «Відродження», було розроблено концепцію Міжнародної тимчасової адміністрації на Донбасі, яка зараз стала чи не єдиною реальною моделлю виконання Мінських домовленостей. Щодо конфлікту у цілому було опрацьовано декілька варіантів пакетних домовленостей щодо врегулювання як геополітичного, так і двостороннього конфлікту, включаючи згадану вище концепцію щодо Донбасу та ідеї про Крим. Для кримської проблеми ми виявили, що найкраще підходить вже існуюча північноірландська модель, яка може слугувати доброю основною для врегулювання.

Коли у США на виборах переміг Трамп, стало зрозуміло, що він як deal-maker може піти на прямі домовленості з Росією. Якщо в цій домовленості немає нас – це загроза, в іншому випадку – можливість. Тому я пришвидшив роботу, надіслав американським знайомим, друзям із Financial Times, але оскільки домінувало обережне ставлення як до Трампа, так до тези про втручання Росії в американські вибори, я вирішив опублікувати це дослідження в американській пресі. Воно збіглося в часі з відомою статтею Віктора Пінчука про «болісні компроміси». У нас достатньо різні підходи, але я вітаю як ідеї Пінчука, так і, наприклад, план малих кроків Авакова. Саме з дискусії навколо, по суті, різних підходів і може бути знайдений консенсус всередині суспільства. Причому очевидно, що в деталях ми можемо серйозно розходитись. Приміром, Віктор Михайлович вважає, що Крим треба відкласти на невизначене майбутнє, а я переконаний, що з нього треба починати. Це принципове політичне питання, і якщо ми його розблокуємо, то розблокувати питання Донбасу буде значно легше. Це найпростіша логіка врегулювання конфліктів: якщо спочатку вирішити питання вищого рівня, далі буде легше. Як я вже зазначив північноірландський досвід дозволяє врегулювати питання Криму на взаємоприйнятних принципах. Ставлячи це питання на порядок денний, ми нічого не втрачаємо, адже в будь-якому разі зараз не контролюємо Крим. Але ми маємо в руках додатковий козир в дискусії з Росією. І я не розумію, чому наші політики його не використовують.

Але ніхто, на жаль, особливо в дослідження не вчитувався, з Банкової була дана команда армії порохоботів «мочити» всіх, хто сміє вийти за межі ура-патріотичного мейнстріму. Відбулась маніпуляція почуттям образи в ураженому конфліктом суспільстві. Тут нічого нового чи особливого: у будь-якому травмованому конфліктом суспільстві можна спостерігати зайві емоції, адже конфлікт - це образа, шок, травма, а комплекс травми змушує людину болісно реагувати. Це як у випадку, коли лікар, перевіряючи зламану руку, тисне на хворе місце. Очевидно, що лікар не хоче нічого зламати – йому треба перевірити, де болить, а людина кричить. От і порохоботи почали кричати – подивіться, він тисне там, де болить! Я не очікував, що замість дискусії по суті – що робити – почнеться суцільна «зрада» – аж до прямих звинувачень з боку СБУ і ГПУ у державній зраді. Тобто їх не цікавить, що щодня гинуть люди, що ні НАТО, ні ЄС нас в осяжні десятиліття не візьмуть до свого складу і що потрібно виходити з цього конфлікту. Їх влаштовує нинішня ситуація. Агресивна націоналістична лінія зручна для контролю над суспільством. А медіамашина влади і десятки відданих писак та експертів дозволили швидко влаштувати цькування новим ідеям. Але зараз, коли Трамп і Путін зустрічаються в Гельсінкі, а щойно проведені саміти в Брюсселі показали, на що справді готові піти з Україною ЄС і НАТО, правильність викладених тоді оцінок цілком підтверджується. Ми маємо пропонувати компроміс, щоб самим не стати предметом такого компромісу.  

Отже, де межа запропонованого компромісу?

Можу лише запропоновувати вкотре прочитати численні мої публікації та дослідження МЦПД. Нам потрібно вирішити як внутрішні проблеми, так і здійснити трансформацію з проблеми у відносинах Заходу і Росії, у можливість її врегулювання. Як це зробили свого часу Фінляндія чи Австрія. Щоб Росія сприймала Україну в кордонах 1991 року не як ворожу, а хоча б як нейтральну державу. Внутрішні реформи і врегулювання конфлікту мають перетворити Україну в чудове місце для бізнесу, де комфортно інвестувати і росіянам, і американцям. Головне, щоб ми цього захотіли і не дозволили «бенефіціарам» війни зацькувати суспільну дискусію щодо того, яку країну ми будуємо і як ми маємо вийти з конфлікту. Межу компромісу може висловити кожен з нас і рішення має будуватися на суспільному консенсусі. Важливо лише зробити це вчасно. А не як завжди в українській історії – із запізненням на десятиліття, як це вже трапилось з ЄС і НАТО. Бо ціна за помилку у цьому випадку буде ще більшою.

Марина Євтушок, для «Главкома»