Юрист-міжнародник Володимир Василенко: Якщо буде воля міжнародної спільноти, на Путіна чекатиме доля Мілошевича

17 липня 2014 року у небі України над окупованим Донбасом було збито цивільний літак «Малайзійських авіаліній». Внаслідок катастрофи загинуло 298 осіб – громадян Австралії, Нідерландів, Бельгії, Малайзії…

Ці держави та Україна створили міжнародну слідчу групу з розслідування причин катастрофи рейсу МН17. Минулого тижня було оприлюднено звіт міжнародного слідства. Головний його висновок: авіалайнер було збито з території, яка була під контролем проросійських сил, зброєю, доправленою з Російської Федерації, і повернутою після злочину на її ж територію.

У свою чергу Москва і досі заперечує причетність до катастрофи, висуваючи останні два роки різноманітні фантастичні версії.

Володимир Василенко, суддя Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (2001–2005), представник України в Раді ООН з прав людини (2006–2010), надзвичайний та повноважний посол України, переконаний, що ця авіакатастрофа –  воєнний злочин і одночасно злочин проти людяності. На його думку, світова спільнота повинна проявити жорсткішу позицію і притягнути до відповідальності безпосередніх виконавців пострілу та вищих посадових осіб РФ.

Водночас юрист-міжнародник занепокоєний, що на третьому році збройної агресії Росії українська держава чітко не визначила та не окреслила правової позиції у питанні відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків. Тому українській владі дипломат радить негайно виправити ситуацію, а трагедію МН17 розглядати в контексті загальної агресії Росії проти України. Правові підстави для цього є. Україна визнала  юрисдикцію Міжнародного кримінального суду і зробила відповідне подання до нього з приводу злочинів, скоєних під час агресії. Тому логічно, щоб результати розслідування міжнародної слідчої групи долучили до матеріалів, які вже є на розгляді у прокурора суду.

Пане Володимире, як ви оцінюєте результати міжнародного розслідування щодо катастрофи МН17?

На мій погляд, це розслідування було дуже виваженим і серйозним. Міжнародна слідча група проаналізувала величезну кількість документів, матеріалів, фотографій, телефонних переговорів, свідчення очевидців. Слідство велося не поспіхом, були проміжні звіти, а озвучені висновки є досить переконливими. Якщо справу колись буде передано до національного чи міжнародного суду, то суд матиме багато доказів, щоб ухвалити вирок.

Розслідування довело: установка «Бук» перетнула кордон з Україною, здійснила постріл і повернулась назад до Росії. Наскільки важливим є цей доказ? Росія тепер не відхреститься, як робить це зазвичай?

Росія весь час намагається відхреститися. За однією з останніх озвучених Кремлем версій, цей зенітно-ракетний комплекс перебував у точці, підконтрольній Україні, тобто у Москві натякали, що цей «Бук» український. А раніше вони говорили, що за допомогою цього «Бука» намагалися знищити український винищувач…

Як міжнародне слідство може трактувати цю авіакастрофу? Це теракт, злочин проти людяності, просто помилка?

З точки зору міжнародного гуманітарного права це ніякий не теракт, це воєнний злочин і водночас злочин проти людяності. Чому? Тому що під час воєнних дій збройні сили держави-агресора застосували зенітно-ракетний комплекс проти цивільного літака. А це заборонено міжнародним правом. Внаслідок цього загинуло 298 цивільних громадян різних країн. Це кваліфікується як масове вбивство. Слідча група під час презентації розслідування заявила, що на початку наступного року назве прізвища тих людей, які були операторами зенітно-ракетного комплексу. Після цього виникне питання, як діяти далі: чи створювати міжнародну судову інстанцію, чи задіяти національні суди тих чи інших держав.

Мене непокоїть тенденція, яка намітилася вже давно. Трагедія МН17, яка сталася внаслідок злочинних дій російських збройних сил, розглядається сама по собі. Тобто знищили «Боїнг»: хто винний, хто несе відповідальність, і все. Цей злочин треба розглядати в більш широкому контексті. Справа в тому, що використання зенітно-ракетного комплексу Російською Федерацією сталося під час збройної агресії проти України. І ця трагедія – частина збройної агресії. Цей фрагмент агресії з точки зору міжнародного права слід кваліфікувати як воєнний злочин, злочин проти людяності. У такому випадку відповідальність лягає на Росію як державу, що скоїла акт агресії. Окрім того відповідальність лягає на безпосередніх виконавців, тобто операторів цього зенітно-ракетного комплексу. В разі, якщо РФ відмовиться співпрацювати з державами, чиї громадяни загинули, тоді у міжнародної спільноти з’являється додаткова правова підстава посилити санкції проти Росії. Зробити їх більш масштабними, щоб примусити Росію видати осіб, які винні у цьому злочині, а також сплатити компенсацію.

Ще одне. Я розглядав би збройну агресію, складовою якої є знищення цивільного літака, в контексті загальної поведінки Росії, починаючи з того моменту, коли Путін прийшов до влади або навіть раніше. Росія розв’язала дві чеченські війни і говорить, що цей конфлікт – її внутрішня справа. Ні, це не внутрішня справа. Росія шляхом застосування збройної сили намагалася блокувати реалізацію права чеченської нації на самовизначення. А це вже порушення міжнародного права. Окрім того, такі дії Росії вилилися в геноцид проти чеченського народу. Нагадаю, що килимовим бомбардуванням було знищено Грозний та інші селища, загинули десятки тисяч людей, інші зазнали катувань та знущань. Це все докази найгрубішого порушення гуманітарного права.

А тиск на Україну почався набагато раніше. У 2003 році з боку РФ було намагання застосувати силу у зазіханні на територіальну цілісність України на острові Тузла. (Кризовий момент у відносинах між Україною та Росією. Росія спорудила дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла. Таким чином чинився тиск на Україну щодо делімітації кордону в Керченській протоці та Азовському морі. – «Главком».) У 2006 році російські десантники висадилися на узбережжі України в районі Феодосії. Але це зображалося як якась помилка. Далі Росія силою утримувала гідрографічні споруди, маяки та інші навігаційні об’єкти в Криму (суперечка між Україною та Росією щодо гідрографічних та навігаційних об’єктів розпочалася ще в 1998 році. У той час розпочався активний розподіл Чорноморського флоту. За фактом росіяни повністю контролювали навігаційну обстановку в українських водах довкола Криму. Але відповідальність за безпеку у своїх територіальних водах несла Україна. – «Главком»). Таким чином російські військові вийшли за межі своєї військової бази і застосували силу для загарбання майна української держави.

У 2008 році відбулася агресія проти Грузії, внаслідок чого ця країна втратила частину своїх територій. На них були утворені квазідержави.

Це все свідчить, що Росія систематично порушує норми міжнародного права. І міжнародне співтовариство має реагувати належним чином. Але воно, на жаль, не проявляє політичної волі і не застосовує міжнародно-правові механізми відсічі таким грубим порушенням. Цими фактами має скористатися українська дипломатія, співпрацюючи з усім світовим співтовариством, і доводити, що Росія загрожує не тільки окремим державам, а й загальним миру та безпеці. У цьому контексті можна використати результати роботи міжнародної слідчої групи, яка чітко встановила: цивільний літак було навмисно знищено підрозділом збройних сил РФ.

Які можуть варіанти розв’язки цієї справи?

Їх може бути кілька. Перша була б на користь самій Росії: Росія визнає результати розслідування і сама притягає до відповідальності своїх військовослужбовців. Це елементарна процедура. Коли під час збройного конфлікту, у нашому випадку породженого агресією РФ, воєнні злочини чинять військовослужбовці будь-якої сторони, то на цю сторону лягає обов’язок покарати цих людей. Такий крок Росії вітався б. І Росія мала б можливість сказати, що вона чиста – покарала винних і фінансово компенсувала втрати родичам загиблих. Друга розв’язка полягає в тому, щоб Росія видала цих військовослужбовців. Міжнародна слідча група заявила, що назве імена тих, хто причетний до злочину – збиття цивільного літака. Таким чином Росія теж себе порятує, бо зробить усе, щоб винуватці постали перед національним судом якоїсь з держав, чиї громадяни загинули, чи створеним міжнародним судом. З правової точки зору це була б нормальна розв’язка ситуації.

Де, на вашу думку, має відбуватися суд?

На мою думку, це могли б бути Нідерланди. Бо саме найбільша кількість громадян цієї країни загинули. Це могла б бути і національна судова інстанція України, як держави, на чиїй території було скоєно цей злочин.

Я хотів би нагадати, що 4 лютого 2015 року Верховна Рада визнала обов’язкову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо злочинів, спричинених збройною агресією Росії. На розгляді суду зараз перебуває подання України, яке формально зробив глава МЗС восени минулого року, про передачу відповідних матеріалів. Прокурор суду розглядає ці матеріали, вони весь час поповнюються. На мій погляд, матеріали міжнародної слідчої групи щодо MH17 варто було б передати прокурору суду, вони мають фігурувати як частина всіх матеріалів щодо воєнних злочинів, скоєних Росією проти України. У мене немає сумніву, що прокурор суду на основі матеріалів слідчої групи міг визнати наявність злочину, причетність конкретних осіб до нього, запросити цих осіб до Гааги, а в разі їхньої відмови видати ордер на їхній арешт. Тоді набуває чинності процедура співпраці членів статуту Міжнародного кримінального суду з Інтерполом щодо арешту цих осіб. Ці особи де-юре і де-факто є невиїзними. Якщо вони залишають територію Росії, то будуть арештовані в будь-якій країні

Якщо Росія відмовиться співпрацювати у цьому питанні?

Відмова Росії співпрацювати зі слідчою групою, зі світовими демократіями, Міжнародним кримінальним судом породжує уже відповідальність не просто тих фізичних осіб, які причетні до злочину, а й Росії як держави. У такому випадку буде відповідальність вищого керівництва Росії. Тому що очевидно, що військовослужбовці, які керували установкою «Бук», діяли не на власний розсуд, а за наказом командування. А якщо наказу не було, то небажання, відмова командування російських збройних сил та вищого політичного керівництва сприяти суду та покаранню винних є міжнародним правопорушенням.

Якщо припустити, що Росія таки покарає своїх військовослужбовців, які «заблукали з «Буком» в Україні під час своєї відпустки», то чи можна вважати, що таким чином Кремль визнає агресію і збройний напад на Україну?

Так, сам факт свідчитиме про безпосередню і явну участь Росії в агресії проти України.

Та Росія не втомлюється стверджувати, що «іх там нєт»…

Ну, то це Росія стверджує, що «іх там нєт», але ж всі дії Росії, починаючи з анексії Криму, а потім бойових дій на сході України, підпадають під визначення поняття агресії, як його викладено в Резолюції Генеральної асамблеї 1974 року. Відповідно до цієї резолюції і відповідно до міжнародного звичаєвого права, немає значення чи війна оголошена, чи не оголошена. Важливо, що якась країна першою застосувала свою силу проти іншої держави. Це вже є акт агресії. І немає значення, чи визнає ця держава свою участь в агресії, чи не визнає, важливий сам факт.

Розумієте, Росія поводить себе нахабно, користуючись тим, що пересічна людина не знає міжнародного права. На жаль, чільні представники західних демократій не дають належної оцінки діям Росії. Намагаються умиротворити Путіна, тиснучи на Україну з метою припинення російського розбою… Тобто за рахунок інтересів України і нехтуючи міжнародним правом та демократичними загальнолюдськими цінностями.

У нас офіційно на сході України триває антитерористична операція, а не війна. Це якось впливає на притягнення РФ до відповідальності за скоєння воєнних злочинів?

Звичайно, не впливає. І Верховна Рада України, повторюся, ухвалила постанову про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду. І суд прийняв до відома розгляд справи. Тепер усе залежатиме від якості документів і матеріалів, які українська сторона передасть прокурору МКС.

Хто має опікуватися якісним збором матеріалів і доказової бази?

Цим повинна займатися Генеральна прокуратура у співпраці з СБУ, Міністерством оборони, Службою зовнішньої розвідки.

Але, на жаль, у нас у країні не існує чітко визначеної, чітко окресленої правової позиції держави у питанні відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків. Опікуватися цим питанням мав би якийсь окремий державний міжвідомчий орган. Він спеціально фіксував би факти, що свідчать про збройну агресію Росії. Тобто юридично правильно фіксував би все, а не збирав вирізки з газет і повідомлень з інтернету. Має бути складено відповідні протоколи. Формально юридично потрібно фіксувати всі воєнні злочини, злочини проти людяності, всі факти знищення інфраструктури, матеріальну шкоду, її оцінку, а для цього треба вже створити методологію, ухвалити інструкцію. На основі цього можна було б висунути претензії до РФ про відшкодування збитків. Цього всього сьогодні, на жаль, не робиться!

Бездіяльність керівництва України підриває правову позицію держави і позбавляє її можливості надалі висунути претензії до Росії.

Я не розумію, чому очільники заявляють, мовляв, навіщо цим займатися, коли Росія все одно відмовиться від будь-яких компенсацій, покарання винних: мовляв, витратимо купу часу і грошей, а результату не буде. Ця позиція свідчить про елементарне незнання міжнародного права, міжнародної практики і ігнорування права як інструменту, який треба задіяти для захисту національних інтересів.

Справа в тому, що без визначення правової позиції України, без юридичної фіксації факту агресії та всіх наслідків агресії ми не можемо рухатися далі. Ні про які претензії не може йтись. Я наведу історичний приклад. 2 листопада 1942 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про створення звичайної державної комісії зі встановлення злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР і підрахування шкоди, завданої Радянському Союзу. Звертаю вашу увагу, це листопад 1942 року, коли не було ясно, як закінчиться та війна. Адже німці були ще в повній силі. І ця комісія пропрацювала до 1951 року. Матеріали комісії стали основою і підставою для обрахування репарацій, які Німеччина та її союзники виплатили Радянському Союзу після завершення Другої світової.

Україні конче треба все фіксувати і користуватися тими можливостями, які їй дає міжнародне право. Тоді все світове співтовариство матиме вагомі докази того, що в Україні відбувається не внутрішній конфлікт, як твердять деякі наші «друзі» і на цій підставі намагаються тиснути на Україну, а акт збройної агресії. І від України не можна вимагати поступок, які полягають у порушенні її Конституції, територіальної цілісності і так далі. Завдяки позиції вищого керівництва країни ми себе позбавляємо потужної цієї зброї.

На ваш погляд, чи є шанс утворити міжнародний трибунал щодо катастрофи МН17?

На моє переконання, найкращим та найпростішим варіантом була б передача цих матеріалів слідства Міжнародному кримінальному суду. Злочин було скоєно на території України збройними силами Росії. І Україна, визнавши юрисдикцію МКС, має право порушувати питання про розгляд інциденту разом з іншими, так би мовити, фактами скоєння злочинів. Це один варіант. Може бути й другий варіант. Ви знаєте, що росіяни наклали вето на спробу Ради Безпеки ООН ухвалити резолюцію про створення спеціалізованого Міжнародного кримінального трибуналу для розгляду тільки цієї справи МН17. Цим вони показали who is who і хто винний, тому що вони звинувачували Україну і дуже переконливо заявляли, мовляв, у них є беззаперечні докази вини України. Але ж виникає питання, чому ж ви проти створення неупередженої міжнародної інстанції для розгляду? Так от, існує можливість створення такого міжнародного суду угодою між п’ятьма державами, представники яких були в цій слідчій групі. Існує також можливість створення правової бази для організації більш нейтральної судової інстанції. Маю на увазі правову можливість ухвалення відповідної резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Ще в 1950 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 377 під назвою «Об’єднання заради миру». В резолюції йдеться: якщо Рада Безпеки виявляється неспроможною застосувати ефективні дії проти країни, яка порушує міжнародний мир і безпеку, тоді відповідне рішення може ухвалити Генасамблея ООН. Це трапилося ось за яких обставин. Радянський Союз використав право вето для блокування відповідного рішення Радою Безпеки ООН відносно Північної Кореї, яка вчинила акт агресії проти Південної Кореї. І тоді цю резолюцію було задіяно. На основі цієї резолюції були створені об’єднані збройні сили ООН. Цю резолюцію можна було б сьогодні використати для того, щоб Генасамблея ухвалила рішення про створення Міжнародного кримінального трибуналу, а також схвалити статут цього трибуналу. Правда, є недолік. Генасамблея, відповідно до статуту ООН, ухвалює лише рекомендації, а не юридично обов’язкові постанови. Зрозуміло, що Росія голосуватиме проти і в Генасамблеї, також голосуватимуть проти її сателіти, і це дасть росіянам привід говорити про неправоякісність цього рішення і створення міжнародної судової інстанції. Але все-таки це рішення Генасамблеї було б чинним. Воно має дозвільний ефект.

Чи може Україна понести відповідальність за те, що не закрила повітряний простір над територією, де Росія спровокувала бойові дії?

Ні, було зроблено відповідні дії з боку України. Після випадків, коли були уражені літаки та вертольоти українських збройних сил російськими ПЗРК, було встановлено межу з висоти. А про те, що на озброєнні у бойовиків уже була зброя, яка може уразити на висоті 10 км, не знали. Так, дійсно є такі звинувачення в бік України, і навіть деякі юридичні фірми намагаються висунути позови до України про відшкодування шкоди за знищення літака саме на цій підставі. Але тут є одне але. Справа в тім, що на авіакомпанії, які користуються повітряним простором України і будь-якої іншої держави, лежить обов’язок також піклуватися про безпеку польотів і проявляти, як кажуть юристи, «необхідну турботу» – дбати про те, щоб передбачити можливість виникнення екстремальних ситуацій. Якщо малайзійська компанія знала, що тут збройний конфлікт, очевидно, вона мала також подбати про те, щоб цю зону обійти.

Чи вдасться притягнути Володимира Путіна до відповідальності на підставі доказів про воєнні злочини? Адже у глави держави є імунітет.

Ні-ні. Державний імунітет тут не діє. Поясню детально. Візьмемо найнижчу ланку – військовослужбовця. Якщо існує збройний конфлікт, і під час збройного конфлікту ця особа, яка належить до комбатантів або до складу збройних сил, потрапляє в полон, то ця особа користується особливим статусом військовополоненого. Його не можна катувати, принижувати, єдине, що може вимагати сторона, до якої потрапила ця людина в полон, щоб вона назвала своє прізвище, особистий номер, і все. Далі він не зобов’язаний відповідати на будь-які запитання. Сторона, яка взяла в полон, не має права порушувати цей статус. Але, якщо було доведено, що військовополонений скоїв воєнний злочин, то тоді сам факт скоєння ним воєнного злочину позбавляє його особливого статусу. Його можна передавати до національного суду.

Те ж саме і з найвищим керівництвом. Якщо буде доведено, що найвище керівництво дало вказівку скоїти злочин або не вжило заходів для покарання винних у скоєнні злочинів, тоді жодного імунітету немає. Якщо говорити реально, то краще створити антипутінську коаліцію, як свого часу було створено антигітлерівську, застосувати серйозні санкції. У Заходу є достатньо важелів (економічних, політичних, дипломатичних) для того, щоб довести РФ до краху. І примусити діяти відповідно до міжнародного права, відповідати за скоєні злочини.

На Путіна чекатиме доля Мілошевича?

Якщо буде воля міжнародної спільноти, на нього чекатиме така доля. 

Наталія Малиновська, «Главком»