Георгій Чернявський працював керівником служби державного протоколу з трьома президентами України – Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою та Віктором Ющенком. Це він запроваджував деталі церемоніалу, за яким у Києві приймали перших лідерів зарубіжних країн: у якому приміщенні організувати прийняття, куди під’їжджати кортежу, де стояти почесній варті, які страви подавати до столу та як розсадити гостей… Усі ці та безліч інших нюансів є не тільки протокольною рутиною, вони свідчать про рівень розвитку держави і насправді є елементами політики. На зорі Незалежності ці правила і традиції формував саме Георгій Чернявський. Власне, півтора десятиліття саме він стояв за спиною кожного українського президента і був не лише свідком, а й учасником ключових подій новітньої української історії.

Георгій Чернявський

фото з архіву Георгія Чернявського

Чернявський супроводжував глав Української держави і у закордонних візитах. Каже, у перші роки, возили з собою гімн, записаний на аудіокасеті, та зразок державного прапора, бо за кордоном погано орієнтувалися у нашій національній колористиці.

Серія розмов з Георгієм Чернявським була записана у 2018-2019 роках як основа для книги про державний протокол. Оскільки книга не була опублікована, автори вирішили оприлюднити частину матеріалу, щоб український читач ознайомився з таємницями державного протоколу у 1990-х, з портретом перших українських президентів «без краваток», довідався, що залишилося за полями епохальних переговорів Києва з росіянами та американцями.

Ця публікація охоплює 1991-1993 роки, перші кроки Незалежності за президентства Леоніда Кравчука, у ній враховано факти та оцінки, висловлені дипломатом, які початково не увійшли у текст книги.

«Горбачов був дуже розгублений і повторював: «Дуже добре, що приїхали»

Дуже цікавий період – 1990-1991 роки, коли на наших очах розпадався СРСР і Україна впевнено йшла до незалежності. Головою Верховної Ради став Леонід Кравчук. Як ви з ним познайомилися?

Познайомилися ми з ним у поїзді Київ-Москва, за кілька років до проголошення незалежності, їхали в одному СВ (на радянській залізниці вагон підвищеної комфортності, купе розраховано на двох осіб – «Главком»). Він тоді працював секретарем з ідеології в Центральному комітеті Компартії УРСР. Так відбулося наше трохи ближче знайомство, пішла розмова… Хоча ми бачилися й раніше, коли я працював ще в Товаристві дружби (Товариство дружби і культурних зв’язків із закордонними країнами – «Главком»). Леонід Макарович видався мені симпатичною людиною, такі приємні враження від випадкового спілкування.

Ви відчули, що Кравчук є людиною, яка бачить майбутнє?

Принаймні тоді, в поїзді, такого відчуття у мене не виникло. Пізніше ми зустрілися вже у Верховній Раді, коли він став головою. У цьому статусі у 1991 році він здійснив кілька поїздок, зокрема, у Москву. Горбачов (Михайло Горбачов, перший і останній президент СРСР – «Главком») хотів модернізувати СРСР і підписати союзний договір. (Договір між республіками, що входили до складу Радянського Союзу був запланований до підписання на 20 серпня 1991 року, але цьому завадив путч у Москві – «Главком»).

Добре запам’яталися напівсутінки у Кремлі, Горбачов тисне кожному руку і примовляє: «Дуже добре, що приїхали. Дуже добре, що приїхали». Відчувалося, що Горбачов був трохи розгублений, що він розумів важливість позиції України з цього приводу.

Ваша функція тоді була вирішити організаційні питання? Посольства України на той час ще ж не було…

Не було посольства, бо Україна ще не була незалежною державою. Було постійне представництво УРСР у Москві. Посада моя називалася референт з міжнародних питань, але я виконував ширші функції – я мав роль координатора, мав бути поруч з Кравчуком.

З ким ви координувалися у Кремлі?

З Володею Шевченком, керівником протоколу Генерального секретаря ЦК КПРС. Він працював з Горбачовим, а потім з президентом Єльциним (Борис Єльцин – перший президент РФ, 1991 – 1999 рр. – «Главком»).

«Я і російський віцепрем’єр Бурбуліс внесли невеликі правки в Біловезькі угоди»

1 грудня 1991-го відбувся референдум, на якому 90% українців сказали «так» Незалежності. Цього ж дня відбулося й голосування за першого президента. Українці обрали Леоніда Кравчука. І перший же його візит у цій ролі, до Білорусі, відбувся буквально за кілька днів. 8 грудня у Біловезькій пущі підписали документ про припинення існування СРСР. Розкажіть детальніше про ці події. Як відбувалося підписання і чи були дискусії між делегаціями?

Ми прилетіли 7 грудня в Мінськ, а звідти – у «Віскулі», це закрита урядова база відпочинку в Біловезькій пущі. Ночували у «Віскулях», там же вранці відбулося підписання угоди.

Крім Кравчука, у Біловезькій пущі був ще Вітольд Фокін, тодішній голова Ради міністрів. Від Росії – президент Борис Єльцин та віцепрем’єр уряду Геннадій Бурбуліс. Білорусь представляв Станіслав Шушкевич, голова Верховної Ради, і прем’єр-міністр (В’ячеслав Кебич – «Главком»). Ще начебто мусив бути Нурсултан Назарбаєв (лідер Казахстану – «Главком»), але з якихось причин він в останній момент не приїхав.

Увечері після узгодження документів керівників повезли на полювання. Пригадую, у машині, де їхали ми з Мельником (Олександр Мельник, помічник президента Кравчука – «Главком») і хтось із хлопців з охорони, було страшенно холодно, обігрівач не працював. Кравчук з Фокіним пішли на мисливську «вишку», а ми з Мельником лишилися в автівці. Поки вони полювали – а це тривало години дві, – ми так намерзлися! Це ж грудень, морози тріщали, а я був у тонких черевиках.

А як з точки зору протоколу ця мисливська розвага виглядала? Були якісь особливі заходи безпеки? Ви приїздили перед тим, оглядали зону?

Та ні! Ніхто ні про що не попереджав. Прилетіли у резиденцію у Біловезькій пущі, перевдяглися – і поїхали на полювання. Очевидно, це було спонтанне рішення. Цілковита несподіванка.

Тобто формат візиту не обговорювався заздалегідь? З Кремля сказали їхати у Мінськ – і Кравчук та інші поїхали? Так було?

Не зовсім так. Офіційно це був візит на запрошення Шушкевича. Але справді візит був цілком неплановий, за два-три дні зорганізувалися і поїхали. Але про те, що побуваємо у Віскулях і Леонід Макарович буде на полюванні, – цього ми не знали.

Після підписання біловезької угоди. Зліва направо: Леонід Кучма, Станіслав Шушкевич, Борис Єльцин

фото з відкритих джерел

І таким був вечір напередодні підписання історичного договору, що зафіксував поворот доль 250 мільйонів людей! Борис Єльцин теж був на полюванні? Він же був любителем рибальства та мисливства.

Чи був він на полюванні, не знаю. Я бачив його ввечері у резиденції, він уже був у «доброму настрої».

Тобто випивши. Напевно, були і нічні переговори після полювання?

Переговори були вдень, а того вечора – ні. Знаю це точно, бо ми з охороною провели Леоніда Макаровича до дверей його апартаментів. Це було приблизно о 12-й годині ночі. Наступного дня о восьмій уже був сніданок, а відтак почалися переговори у розширеному складі. Тривали недовго, приблизно дві години. Потім сіли складати остаточний документ.

Коли керівники пішли, лишилися Бурубуліс, я і Олександр Мельник, помічник Леоніда Макаровича, і ми доопрацьовували текст. І я свої «п’ять копійок» вставив, коли Бурбуліс вписав, що Горбачов не справився з координацією союзних республік.

Угода зайняла всього дві сторінки.

До речі, у мене на роботі в сейфі залишилися копії Біловезького договору.

У вересні 2017 року в інтерв'ю українським ЗМІ Геннадій Бурбуліс назвав політику Росії щодо України «трагедією, порушенням базових норм і російського законодавства, і міжнародного» і заявив, що Крим має повернутися до складу України. У 2022 році Бурбуліс помер

фото з відкритих джерел

Ви маєте на увазі архів Адміністрації президента?

Ні, копія документа зберігалася у мене особисто, в кабінеті.

Відчувалося напруження, тривога, адже непересічний документ збиралися підписувати?

Не було тривоги. Були суперечки навколо формулювань у самому тексті. Російська сторона приїхала уже з готовим текстом, але він був занадто радикальним. Тому вносили правки.

Георгію Володимировичу, ви кажете, що росіяни привезли заготовку тексту, а от Шушкевич, а також радники Єльцина за кілька років після події заявляли, що біловезькі домовленості є результатом експромту, що начебто насправді лідери збиралися обговорювати економічні питання, зокрема, постачання газу.

Не знаю, що вони заявляли. Леонід Макарович летів у Білорусь з твердим наміром зафіксувати документально те, що відбулося у реальності, – розвал Радянського Союзу. У цьому, власне, була суть документа.

Цікаво, вручну писали чи на друкарській машинці набирали?

На машинці, а правки вносили вручну, а потім передруковували. От якби була чернетка, щоб пригадати, хто які правки вносив... Але вона не збереглася. А, може, й збереглася десь у Кремлі.

Цікаво, а Станіслав Шушкевич вносив якісь правки від імені Білорусі? Чи тільки українська сторона боролася за формулювання?

Щодо Шушкевича не пам’ятаю. Наші вносили правки. Потім перечитували кілька разів. Години за дві погодили остаточний текст. Потім Шушкевич подзвонив Михайлові Горбачову у Москву.

Державний протокол та церемоніал з «чистого аркуша»

І після поїздки у Біловезьку пущу ви стали керівником служби протоколу президента України?

Коли почали набирати штат служби протоколу, інших варіантів людини, яка б знала цю роботу, не було.

Протокольна служба – то, мабуть, надто голосно сказано. Нам дали маленький кабінет на другому поверсі у правому крилі адміністрації. Саму адміністрацію, природно, вирішили розташувати у тій будівлі, де раніше був ЦК Компартії УРСР, – на Банковій.

Матеріальна база нашого відділу була, м’яко кажучи, скромною – один кабінет, де стояв мій стіл і приставний столик з друкарською машинкою, за яким сиділи діловоди. Спершу нікуди було навіть документацію складати. Коли у мене були якісь важливі розмови, дівчата виходили в коридор і чекали там.

Першими співробітниками служби протоколу стали Євген Кучер, референт, він бездоганно володів англійською мовою, Анатолій Щербак, старший референт (він до цього працював у міжнародному відділі ЦК), Таміла Нагрузова, діловод. Ще ввели у штат Ігоря Гавриленка, який раніше працював заступником керівника управління «Аерофлоту». Я розумів, що має бути людина, яка відповідає за президентські літаки, у цілому за транспорт.

Президент якої країни першим прибув у незалежну Україну з офіційним візитом?

Президент Фінляндії Мауно Койвісто. Це було у травні 1992 року. І була перша церемонія вручення вірчих грамот від посла Фінляндії. Усі офіційні заходи відбувалися у Маріїнському палаці.

У ті роки було дуже цікаво працювати. Нам доводилося починати з «чистого аркуша». Адже до того часу Україна була лише республікою Радянського Союзу і не приймала керівників іноземних держав. Нам належало створити свій державний протокол і церемоніал.

Треба було взяти майданчик перед Маріїнським палацом і побудувати цілковито нову конструкцію: визначити, в яких місцях слід встановити державні прапори, як під’їздить машина з гостем і де спиняється, де вишикується почесна варта, коли лунає гімн тощо. Таких нюансів було тисячі.

Президентський кортеж, як уявляється, у 1992 році складався з автопарку колишнього ЦК?

Так, у 1992-1993 роках ми зустрічали гостей на радянських «Чайках».

Хто вирішив, що Маріїнський палац стане майданчиком для урочистого прийняття зарубіжних гостей?

Мабуть, я. Але Маріїнка була безальтернативна. А де ж іще? У нас, на жаль, не було такої споруди, як Кремль, – і з точки зору масштабу та історичності, і з точки зору безпеки.

А де мешкали президенти та делегації, що приїздили з візитами до Києва? Де була резиденція для прийняттів такого рівня?

Резиденція була на вулиці Липській, у Липському особняку, між готелем «Київ» та будівлею Верховної Ради. Там мало місця, можна було розмістити всього дев’ять осіб.

Саме у Липському особняку зупинявся президент Фінляндії, решта делегації ночували в готелі. А весь церемоніал зустрічі та переговори проводили в Маріїнці.

Через поганий стан палацу ми використовували лише третину його площ, решта стояла досить занедбаною. Хоч у правому крилі споруди засідав Комітет захисту миру, ми це крило не використовували, у лівому крилі була друкарня Верховної Ради. І так тривало понад десятиліття – на Маріїнку завжди не вистачало коштів, аж до того часу, коли за президентства Віктора Ющенка палац поставили на капітальний ремонт.

В історичній пам’ятці, резиденції на вулиці Липській приймають президентів, що приїздять з візитами до України

фото: Вікіпедія

Як ви готувалися до цих, перших, візитів? За якою логікою вибудовувалася програма? Чи вносив у неї свої пропозиції президент Кравчук?

Пропозиції повинен був подавати я. Невдовзі я напрацював схему: зустріч в аеропорту, потім офіційна церемонія зустрічі біля Маріїнського палацу – за участю почесної варти, з виконанням гімнів двох країн. Килимова доріжка… Відразу після урочистої зустрічі президенти піднімалися у залу переговорів, потому – переговори у розширеному складі у Зеленій залі. Опісля делегації займали місця у Білій залі, потім оголошувалося про вихід президентів і перелічувалися документи, які будуть підписані. Про це оголошував хтось із МЗС. Відтак – церемонія підписання, після неї – келих шампанського, потім – підхід до преси. На цьому закінчувалася офіційна частина візиту.

А неофіційна? Ви ж розробляли всю програму перебування?

Так. У пізніші роки після офіційної частини були зустрічі з бізнесменами. Обов’язково – оглядова екскурсія Києвом. Якщо влітку – то на катері Дніпром. Возили гостей у Києво-Печерську лавру, у Софійський собор.

При Вікторі Андрійовичу (Віктор Ющенко, президент України у 2005 – 2010 роках – «Главком») до офіційної програми було включено покладання зарубіжними гостями квітів до пам’ятного знаку жертвам Голодомору на Михайлівській площі.

«Передова група возила запис державного гімну на аудіокасетах»

Вочевидь, треба було мати прапори іноземних держав відповідного зразка і відповідної якості, зокрема, й прапори нових держав, утворених на пострадянському просторі. Як виходили з ситуації, де брали ті прапори у перші роки незалежності?

Прапорами опікувалося Державне управління справами. Нам треба було лише проконтролювати. Але коли відбувалися візити нашого президента за кордон, то передова група обов’язково везла з собою партитуру Гімну та зразок українського прапора – щоб приймаюча сторона коректно уявляла колористику нашого прапора. Українці ж звикло кажуть, що наш прапор жовто-блакитний, принаймні так казали в перші роки незалежності. А за протоколом у нас прапор – синьо-жовтий.

Часто передова група, приїжджаючи у котрусь із країн СНД, бачила, що до візиту нашого президента приготували жовто-блакитні прапори. Ми просили переробити.

Добре пам’ятаю один з перших офіційних візитів до Ашгабада. Начебто все гаразд, все готово, їду на летовище зустрічати нашого президента, аж раптом бачу: прапори на стовпах вздовж автотраси повішені догори дригом: жовта частина – внизу, синя – вгорі. На щастя, поки приземлявся літак, встигли все виправити.

Щодо гімну, то у перші роки незалежності передова група возила запис на аудіокасетах. Але ж траплялися такі ситуації, коли президенти терміново домовлялися про візит, тож доводилося надсилати текст гімну факсом.

Пригадується, факсові апарати в ті роки були рідкістю у державних установах…

Атож! Нам у службу протоколу перший факс подарував відомий меценат Богдан Гаврилишин (громадянин Канади українського походження, економіст, громадський діяч, у перші роки незалежності заснував фонд свого імені, який прицільно допомагав Україні, зокрема, і у питаннях побудови державних інституцій, помер у 2016 році – «Главком»). Це був величезний, не розрахований на українські мережі зв’язку апарат, він часто заїдав.

Пам’ятаю кумедну ситуацію. Треба було негайно надіслати текст у Баку, а факс не проходить. Наші дівчата скаржаться: Георгію Володимировичу, рулон факсового паперу витратили, а відповіді немає. За кілька хвилин – дзвінок з першої приймальні президента Азербайджану. «Слухайте, – кажуть, – ми знаємо, що не вмерла Україна. Ви текст гімну надішліть!». Виявилося, що факс видав їм десятки порожніх сторінок, на кожній з яких відобразився тільки один рядок, перший – «Ще не вмерла України…».

З азербайджанською стороною була ще одна історія, тільки пов’язана з їхнім державним гімном.

В Азербайджані затвердили новий гімн за кілька днів до візиту Гейдара Алієва до Києва. Текст нам надіслали, але як передати мелодію?… Телефонує мені по лінії спецзв’язку композитор та співак Полад Бюль-Бюль Огли, він на той час очолював Міністерство культури, каже запально: «Давай я тобі наспіваю мелодію нашого нового гімну». «Ні, – кажу, – мені наспівувати не треба. Зараз знайду диригента оркестру Почесної варти – йому наспіваєш». Ось так і вийшли з ситуації.

Потім, під час візиту, коли наш оркестр відіграв гімн Азербайджану, Полад підбіг до диригента і розцілував його – так йому сподобалося виконання.

Леонід Кравчук здійснив багато візитів за свою коротку президентську каденцію?

Так. Україна знайомилася зі світом. Чи знайомила світ із собою. Була низка візитів – у Китай, Монголію, Канаду, США, Туніс, у країни СНД.

У ті роки персональна присутність у передових групах, які готують візит президента, входила в обов’язки керівника протоколу?

У нас був дуже обмежений кадрово штат і, крім того, я мав особисто все проконтролювати. Узгоджував програму візиту, повертався пізно увечері до готелю, телефонував до Києва і надиктовував програму телефоном. Бо факси не завжди працювали.

У 1990-ті, не маючи ресурсу ні фінансового, ні технічного, ми робили все, що могли. Це був період, коли в України ще не існувало договірно-правової бази з іншими державами, тому кожен візит був вкрай насиченим – підписувалися договори, угоди, ціла низка документів за один візит. І тому у передові групи, окрім шефа протоколу, представника служби охорони президента, входив представник територіального департаменту МЗС, представник МЗЕЗТоргу (Міністерства зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі, існувало у 1993-1997 роках – «Главком») і машиністка. Загалом п’ятеро осіб.

Брали з собою із Києва друкарську машинку, для якої спеціально виготовили кований футляр – щоб не розсипалася при транспортуванні. Вона була такою важезною (там сам футляр важив, напевно, десяток кілограмів), що дівчата-машиністки ледь могли її підняти. Тому за цю ношу брався хтось із чоловіків з передової групи. Ця скриня для машинки завжди викликала певну осторогу за кордоном. На митниці у США скриню почала обнюхувати службова собака. Американські митники тривожно спитали, що там у нас. Ніяково було зізнатися, що то банальна друкарська техніка вчорашнього покоління, і хтось жартома відповів: то супутниковий зв’язок. Американці подивилися на нас з повагою.

Перший комп’ютер з’явився у службі протоколу приблизно наприкінці 1992 року чи на початку 1993 року. І, звісно, це також була спонсорська допомога.

Навіть страшно запитати: а коли ви вперше скористалися мобільним телефоном?

О, приблизно у 1994-1995 році. Перший раз побачив у Британії, коли був там з візитом. А вперше скористався мобільним, коли наш діаспорянин Льоня Заєць дав мені подзвонити додому.

Варенички з вишнями і суп з раками. Чим годували високих гостей…

Питанням харчування делегацій, які прибували до Києва, ви також займалися?

Консультативно. Загалом цим опікувалося Державне управління справами, ми його поміж собою називали ДУСя. Але, звичайно, я мусив перевірити меню.

Чим частували високих гостей у перші роки незалежності? Напевно, якимись автентичними українськими стравами?

«Фірмовою» стравою ДУС, якою варто пишатися, у всі часи при всіх президентах були варенички з вишнями чи з маком. Саме варенички, а не вареники – такі малюсінькі, щоб їх можна було з’їсти за два порухи ножа.

І борщ, звичайно?

Так. Утім, борщ може залишити сліди, і якщо гість необачно крапне на сорочку, то треба її міняти. Тому борщ зазвичай подавали не в обід, зважаючи на подальші зустрічі і протокольні заходи, а надвечір.

У мене на роботі була книга «Старовинна українська кухня», в якій я час від часу вишукував якісь цікаві страви, наприклад, рецепт супу з раків. Я порадив такий готувати. На візит Путіна в Україну, коли закінчувалася його перша президентська каденція, готували такий суп з раками.

У цілому ж перед візитом з’ясовували гастрономічні вподобання глави держави – що він їсть, що не їсть чи, можливо, має алергію на певні продукти. Залежно від цього і формувалося меню.

Скажімо, коли приїздила делегація з Індії, ми з’ясовували, хто з членів делегації вегетаріанець. А щоб офіціант нічого не переплутав і не подав вегетаріанцеві м’ясо, я вигадав такий сигнал – мініатюрні квіткові композиції біля кожного гостя: якщо у ній є зелений листочок, значить, слід подавати рослинну страву.

Що пили, крім узвару? Які спиртні напої пропонувалися?

Горілка. Переважно горілка, вітчизняна.

Виголошення тостів на обідах під час офіційних візитів – це теж тонка дипломатія. Розкажіть про це.

Текст тосту готували заздалегідь, він включає багато нюансів і є, власне, теж елементом політики. Тост перекладали і видрукуваним на красивому папері, перев’язаним стрічечкою викладали перед гостями. Це для того, щоб уникнути «живого» перекладу, що заважало би сприйняттю тосту і відволікало би промовця.

Цікаво, хто в 1990-х був постачальником продуктів? Те саме елітне господарство «Чайка» під Києвом, яке за радянських часів постачало продукти до столу ЦК Компартії?

Так, у перші роки «Чайка». Пізніше з’явилися й інші постачальники, і вибір продуктів. Утім це було поза зоною моєї відповідальності, тому достеменно не знаю.

Як Україна відривалася від традицій радянського протоколу, що змінилося у 1992 році порівняно з тими часами, коли Україна була в складі СРСР? Червоні килимові доріжки, скажімо, навівають асоціації з «совком».

Бачте, існує загальноприйнятий у світі стандарт, зокрема і щодо церемоніальної доріжки – вона червона, лише в ісламських країнах – зелена, до прикладу, в Єгипті. Тож і за радянських часів церемоніальна доріжка була саме червоною. Так, звісно, у часи незалежності протокол зазнав змін, але основа його, класика, так би мовити, лишилася.

При УРСР, наприклад, не зустрічали гостей виконанням гімну, бо візитів державного рівня не було. А у Незалежній Україні треба було виконати цю місію. Отже, з’явився оркестр Почесної варти, який виконував державні гімни, та, власне, і сама Почесна варта.

Далі буде...

Лариса Мудрак, Олена Зварич, «Главком»