Від Брежнєва до Зеленського: як змінився соцзахист українців. Інтерв’ю з легендарною чиновницею

Тетяна Федорівна Зінченко працює у системі соціального захисту столиці 45 років. З дипломом Чернігівського юридичного коледжу юна випускниця була направлена до Києва. На початку серпня 1979 року вона переступила поріг соцзабезу Радянського району Києва. Вже скоро досягнення молодої фахівчині були оцінені і вона почала рухатися вгору кар’єрними сходами.

Кілька десятиліть Тетяна Зінченко очолювала районні управління соціального захисту, у 2004 році отримала почесне звання заслуженого працівника соціальної сфери України. Останні роки Тетяна Федорівна керує управлінням соцзахистом Шевченківської райдержадміністрації Києва у статусі заступника начальника управління.

Розмову з ветераном системи соцзахисту розпочинаємо зі спогадів про те, які соціальні гарантії мали громадяни України радянської.

Ця бесіда буде особливо корисною для тих, хто досі живе в ілюзіях про «прекрасне минуле» або ж вірить байкам про те, що «при Союзі» все було краще, а при Незалежній Україні все ставало гірше і гірше.

Тетяна Зінченко

фото: glavcom.ua

Тетяно Федорівно, вітаємо вас з ювілеєм. 45 років ви присвятили справі соціального забезпечення. Ви бачили якою була радянська система соцзахисту, як вона змінювалася при Україні.

Так, пропрацювала тут з часів Брежнєва і до нині.

Яким став рівень соціального захисту за цей період? Описати одним словом можна?

Одним словом можу сказати: соцзахист став більш розгалужений.

Коли я прийшла, Пенсійного фонду тоді не було. Все було разом ось тут – у соцзабезі. Тоді цей орган називався відділом соціального забезпечення. Тут були пенсії, транспортні послуги, раніше забезпечувалися інваліди автомобілями, путівками... Саме з цим мінімальним набором ми працювали.

Мабуть, тому люди зі старшого віку ніколи й не говорять «Пенсійний фонд». В їхній уяві це все «соцзабез».

Саме так. Старші люди так звикли.

Що із нинішніх пільг і послуг не було доступно громадянам Радянської України.

Тоді, коли я прийшла, не було взагалі домашнього обслуговування. Взагалі.

А хто ж приносив хліб, ліки самотнім і немічним?

Ніхто.

Хіба що тимурівці?

Хіба що…

Тоді ж не було ні субсидій, ні соцпрацівників.

Отже, висновок однозначний: при Україні точно ставало все краще. Служби соцпрацівників тепер є у кожній громаді.

Для людей, звичайно, стало краще.

Ще вам зараз скажу такі річ, яка буде для вас дивом. Коли я прийшла, був такий пенсійний закон, за яким люди взагалі не отримували пенсію.

Молодші читачі не повірять, що таке могло бути.

У багатьох людей після війни (Другої світової – «Главком») не збереглися документи. Це по-перше.

По-друге, пенсійний закон був такий, що багато людей навіть із документами не отримували від держави ні копійки. Поясню це вам на прикладі моєї родички. Вона пропрацювала 18 років у Києві, а потім ще в селі трудилася 19 років. А раніше колгоспний і інший стаж не підсумовувалися. Книжки трудові теж були різні. Тобто людина пропрацювала весь вік, платила податки, хоча вони тоді й не персоніфікувалися, як зараз, і врешті від держави на схилі віку нічого не отримала. Бо у неї не виявилося мінімально потрібного стажу 20 років.

І коли вже я працювала, на початку 80-х стаж почав плюсуватися, лише тоді такі люди отримали право на пенсії. Але на той час моя родичка вже померла. Мені навіть снився сон, в якому я кажу їй: «Тепер уже і ви будете пенсію отримувати…».

Ось таке соцзабезпечення було, розумієте? Людині взагалі не давали ні копійчини. Хоча вона могла пропрацювати все життя. Вона ж не винна була у тому, що той стаж не плюсувався чи документи не можна було поновити.

Тобто держава, яка хизувалася на світ ядерною зброєю, не передбачила для своїх громадян навіть мінімальної виплати, так званих соціальних пенсій для тих, хто працював менше 20 років, або й взагалі не працював, або не міг довести, що працював?

Ніякої соціальної допомоги, яка є тепер, раніше не було.

Але ви лише уявіть: у людини був стаж, вона ж не винна, що він не плюсувався. Це ж навіть не про те, що хтось взагалі не працював.

Як тоді виживали люди?

З прикладу тієї ж родички можу сказати: вона тримала курей, здасть 20-30 яєць по 70 копійок за десяток – купить цукру, масла, хліба. Так і жили. Дуже складно було.

Але й та пенсія, яку комусь платили, була дуже мізерною. Наприклад, люди переходили на пенсію чоловіка через втрату годувальника, вона була мінімальна – 21 карбованець. На таку теж не розбіжиться.

Але й інші люди були у той час, хочу сказати вам, – інтелігентні: не намагались вирвати все, що можна. Пам’ятаю такий приклад зі свого досвіду.

Свого часу місто передбачило доплату з місцевого бюджету 50 рублів. Потрібно було вибрати самотню малозабезпечену особу. Я прийшла до бабусі, яка мешкала у комуналці. Повідомляю їй, що є така можливість. А ця жінка сіла і каже: «Мені достатньо, нічого не потрібно. Я отримую 21 рубль і вистачає». Я це дуже запам'ятала. Вона ще й пояснила свої витрати: 5 рублів віддавала за квартиру, двічі ходила у міську баню, купувала курочку, і в неї після всього ще щось залишалося.

Я у той же період, наприклад, отримувала 60 рублів, але й ми виживали лише за рахунок розстрочки.

А до того пенсія взагалі була 8 рублів, потім 12, а вже потім 21

Тому зараз, я вам хочу сказати, наші пенсіонері примхливі.

Погодьтеся, що й нині спостерігається суттєва несправедливість. Є люди, що весь вік пропрацювали у колгоспі, а заробили пенсію на кілька сотень гривень більшу за ту, що отримують ті, хто взагалі не працював. Тобто можна було й не ходити на ту роботу…

Правильно. У селах пенсіонери, які працювали у колгоспах, вони всі на мінімальній. А праця там яка була пекельна: на полі, під сонцем, без води... І зараз близько 3 тис. грн?

Невже за роки Незалежності ніхто не переймався цією проблемою?

Бувало, депутати приходили до мене з різних питань. І я з одним з них спілкувалася, так як з вами зараз. Він запитує: а скільки там зараз мінімальна? Я йому й кажу скільки вона була на той момент: умовно 2300.

А він перепитує: 2300 у день? Я кажу: у місяць. У нього такі очі…

І це не смішно. І це не казка. Це я вам описую епізод зі свого життя.

Я здивувалась: невже він взагалі не чув нічого.

Він врешті запитує: ну, як це? Я відповідаю: не знаю як, бо це ж ви приймайте закони. І ви ж за чай у ресторані більше платите, а людина живе місяць на ці гроші.

Ну от, а ви кажете «примхливі пенсіонери»...

З цього приводу я б хотіла сказати про ще одну категорію: про тих, хто по світах ходив, а тепер повертається в Україну і «давай соціальну пенсію». Ну ти ж працював там (закордоном – «Главком») 20-30 років, але «давай пенсію» тут, в Україні. Бо «не може вижити».

Маєте на увазі заробітчан, які працювали закордоном?

Так. Усі вони повертаються сюди на соціальну пенсію.

Тобто й ті, у кого немає мінімального стажу у 15 років?

Так, немає. Причому, коли вони її (соціальну пенсію – «Главком») отримали, їдуть собі далі.

Ну це ж ще один аргумент на користь того, що Україна набагато соціально орієнтованіша держава, ніж Радянський Союз, за яким досі хтось ще тужить. Але нині вже пенсії – парафія Пенсійного фонду, а не ваша…

Так, у 2001 році пенсії у нас забрали, і виділили в окрему структуру – Пенсійний фонд. Не знаю, чи краще, чи гірше це стало. З моєї точки зору, це було неправильно. І я поясню чому.

Вважаю, що ці бази (пенсійного і соціального забезпечення) не можна було роз'єднувати, бо вони стосуються однієї людини. Адже сьогодні він (громадянин – «Главком») народився, і документи на нього приходять до нас через ЦНАП, а завтра він – вже пенсіонер. А це все одна і та ж людина. Тому цю базу не треба розділяти, її треба напрацьовувати, розвивати. Ми повинні бачити цю людину протягом життя.

У Пенсійний фонд ми здаємо персоніфікацію, бачимо, де хто працював, скільки. Це добре, так було і раніше. І в одній справі все було видно: хто коли путівку отримав, хто – автомобіль…

А зараз так: субсидії – своя база, пільги – своя база, пенсії – своя база, соціальні послуги – своя база.

Навіщо? Скажіть, будь ласка, якщо це стосується з однієї людини. Мабуть, ці бази треба об’єднувати. Бо ж у цих всіх базах половину наповнення – одне і те ж саме: прізвище, ім’я, по батькові, код… Все одне і теж. Навіщо множити?

Мабуть, тому треба ці бази множити, бо весь цей софт щось коштує. Адмініструвати ці бази мають різні люди. І всі на цьому гарно заробляють. А ви пропонуєте, вибачте за сарказм, занадто прості рішення. Скажіть, а зараз соціальні управління підключені до всіх реєстрів? Можете, перевіряти будь-яку інформацію про особу, яка претендує на пільгу?

Ні, не до всіх реєстрів підключені. У нас є доступ до реєстрів тергромади, демографічного, майнового.

А ось від Пенсійного фонду нас – «чик-чик» – і від'єднали.

І до реєстру актів цивільного стану теж нема доступу? Якщо вам зараз подають документи, метрику для оформлення того ж акту догляду за родичем з інвалідністю, необхідного для відстрочки військовозобов’язаного, перевірити ви ці документи можете?

Ні. А ТЦК і СП якраз підключені. Коли військовозобов’язаний здає документи у ТЦК, вони перевіряють особу на предмет перебування такого військовозобов'язаного на військовому обліку. Зрозуміло, це – їхнє. А потім перевіряють за іншими реєстрами, використовують відомості державного електронного реєстру військового обліку, реєстру актів цивільного стану, єдиного демографічного реєстру… Можливо, ще якісь.

Страва у тім, що практика показує, що працівники ТЦК не завжди хочуть заходити в реєстр актів цивільного стану, вони спускають вам, працівникам управлінь соцзахисту, і хай тут шукають...

Це так, хоч і неправильно.

Узагалі часом буває тяжко знайти потрібні дані. І я вам скажу чому. Наприклад, чоловік змінив своє прізвище на прізвище дружини. Якщо він це зробив 10 років, це ще можливо з’ясувати, а якщо 30 років тому? І оскільки у нас призивають і 58-річних, наприклад, то такого чоловіка не можна буде ідентифікувати за цими реєстрами. Я не впевнена, що вони оцифровані всі…

А ще я можу зробити висновок з реєстрів, які ми наповнювали, зокрема реєстру Пенсійного фонду, що вони далекі від ідеалу. Ми перейшли на обробку Обчислювального центру ще в 1984 році. І що ви думаєте, зараз там ідеальна база? Ні. А чому? Тому що кругом людський фактор. Один і той же момент ми з вами можемо розуміти по-різному. А ще є люди неуважні, хтось щось пропустив, трапляються помилки, технічні помилки...

Я сама, коли працювала у на той час Ленінському районі столиці, наповнювала реєстр. Інспектори всі різні, вони по-різному сприймають інформацію і ставляться до роботи по-різному. Думала, що сама наповнюватиму реєстр і всі помилки зведу до нуля. Повірте, скільки билася, не звела до нуля, щоб база була ідеальна. Навіть якщо мені це вдавалося, то в обчислювальному центрі теж сидять різні працівники. На наступний місяць знову йдуть некоректні записи. От і все.

Так і зараз із реєстром військовослужбовців. У нас один працівник Шевченківської РДА із Солом’янського району. Він пройшов ТЦК, йому дали відстрочку на пів року через хворобу дружини. Але працівники ТЦК прийшли в Шевченківську адміністрацію і вручили йому повістку. А чого вручили? Бо того чоловіка в реєстр не внесли. Тобто якийсь посадовець допустив таке. І цей працівник знову ходив по колу, здавав документи.

Так що система недосконала.

Тетяна Зінченко

фото: glavcom.ua

Наші чиновники, які їздили переймати закордонний досвід, саме таку систему реєстрів бачили в інших країнах?

Так керівники нашої сфери їздили, але вони не перейняли той досвід. У будь-якій державі є пенсії і соціальне забезпечення. Соціалка – всі пільги: кому треба доплати на хліб, на проїзд, в межах його доходів. От і все, більше нічого немає. А в нас дуже багато цих баз. І оскільки ми постійно прагнемо скорочувати витрати держбюджету та кількість посадовців, було б логічно ці бази звести в одну.

Проте я вам хочу сказати, що, наприклад, у системі соціального забезпечення я й не розумію кого й скорочувати. Бо з такими зарплатами, як у нас, сьогодні ми маємо 25 незакритих вакансій. За весь період моєї роботи, стільки не було вакансій...

У чому причина такого гострого браку кадрів?

Робота складна і контингент складний. Всі люди вимогливі, всі тепер знають закони. А у нас до претендентів на посаду високі вимоги – фахівець має мати вищу юридичну або економічну освіту. Але, вибачте, людина, яка вивчилася на юриста, не прийде на таку зарплату.

Яку саме?

Оклади в межах 5-10 тис. грн. Уявіть, прийде людина без вислуги. Ранг – це ще 100-1000 грн. Він теж не підтягне зарплату. Премії та надбавки урізали. Премія – 30%. Але що таке 30% від 5 тис. чи навіть 10 тис? Це ще 3 тис., які врешті спишуться на податки. Ну от і все – ніхто не хоче працювати.

Також можна доплатити за тимчасово виконання повноважень або вакантної посади, але не більше як три місяці ти можеш її доплачувати. Законодавець нас знову обмежив. Ну, добре, три місяці хтось попрацює за двох чи за півтора працівника. А дев’ять місяців, хто буде працюватиме безплатно?

Ми працюємо в обмеженнях десятиліттями. Бо коли я прийшла на роботу теж були обмеження: тоді взагалі не було ніяких доплат. Посадовий оклад – 60 рублів. І все. Потім підняли до 80, а потім – до 100. І 10 років не міняли. До 1989 року не мінявся. Вже люди отримували по 200 рублів на виробництві, а ми жебракували. А зараз знову обмежені бюрократією.

Тому зараз працюють пенсіонери. Тримаємося на пенсіонерах. Складна ситуація.

При цьому контингент, який ми обслуговуємо тепер значно розширився. Якщо раніше до нас дійсно приходили лише поважного віку, пенсійного віку. То тепер ми обслуговуємо багато молодих.

А як раніше вирішувалася кадрова проблема, адже, як ви зауважили і у СРСР зарплати в інших секторах були вищі?

Так кадрові проблеми були завжди. Один з післявоєнних міністрів побачив, що у системі є кадровий голод і він пролобіював в уряді створення Чернігівського юридичного технікуму. Цей заклад освіти працював при міністерстві соцзахисту і готував кадри для органів соцзахисту. Тому раніше кадри приходили партіями. За держзамовленням готували і направляли на місця.

Ви зауважили, що нині контингент ваших підопічних суттєво змінився, омолодився. Хто ці люди?

Контингент нині складний: люди з інвалідністю, ветерани війни, багато переселенців – понад 30 тисяч у нас у районі.

Це враховуючи й тих, хто переїхав до Києва з Донбасу та Криму у 2014 році?

Так, але багато і з 2022 року. Усі вони зі статусом переселенців.

Питання, якими ми тепер опікуємося: професійна адаптація, реабілітація наших ветеранів, людей з інвалідністю, дітей з інвалідністю. Тобто у нас тепер дуже розгалужена сфера.

Але ситуація постійно змінюється: із 2023 року субсидії передали Пенсійному фонду.

Прийом громадян тепер ведеться тільки виключно через ЦНАПи. Звичайно, це не покращує обслуговування населення.

Навіть так?

Люди йдуть туди, звідти документи передають нам, ми відпрацювали – передаємо туди, знову акти передачі – сюди, акти передачі – туди. Паперова тяганина не завершується.

Адміністрація не пробувала запровадити електронний документообіг? Щоб ніхто нічого не носив.

Суть у тому, що люди звикли до такої системи. Літні люди, пенсіонери, ветерани не завжди можуть опанувати електронні можливості. Та й не всі документи можна електронно посилати? Наприклад, інваліду війни видається посвідчення, де треба вклеїти фотографію. У нас ще немає таких можливостей, як у паспортному столі.

Суть у тому, що всі ці зміни не покращили процедуру. Раніше людина прийшла і вирішила свою справу: подав заяву, тут йому все виписали і видали. А тепер шлях до послуги ускладнився.

Поясніть, чому соціальні працівники, які доглядають за одинокими, у всіх громадах – це підрозділ управлінь соцзахисту, а у столиці все окремо?

Так, соціальні працівники – самостійний структурний підрозділ. Але вони ходять у нашу мережу. Чому так? Бо у столиці інше навантаження. Ніхто не зважає, коли пише нормативи: всіх – під один гребінець. Але вам для порівняння: якийсь один район у Вінницькій області не може порівнятися із районом у столиці. А за нормативами ми однакові. У нас у районі більше малозахищених людей, ніж у районі на Вінниччині жителів. Там приємно працювати: тихо, люди собі сидять, спокійно з документами трудяться. У нас же виникає складність. Зараз у Києві половина населення у районі юридично не є мешканцями району, хоча вони тут проживають. А нормативи у нас пишуть під контингент офіційний. Беруть статистику: 260 тисяч населення, 60 тисяч пенсіонерів, скільки-то дітей. І від цього відштовхуються. Але ж у нас зараз принцип такий: ти сьогодні тут проживаєш, наймаєш квартиру – ти можеш тут звернутися за послугою. Тобто вже до офіційної кількості мешканців прив'язки немає. Це не враховується у нормативах при формуванні штату. Тоді чому ми приймаємо половину не нашого населення?

Розумієте, навіть переселенці, які у цьому статусі 10 років, вони вже адаптовані, але все одно вони ще звертаються, сподіваються на якісь пільги.

Системи соцзахисту залучені тепер до процедур ТЦК. Зокрема військовозобов’язані, які претендують на відстрочку, тепер звертаються до вас за актами становлення факту догляду за родичами з інвалідністю. Це для вас суттєве додаткове навантаження?

Суттєве навантаження. Відразу зауважу, люди неправильно читають постанову (постанова уряду №560, яка деталізує норми нового закону про мобілізацію – «Главком»). Приходять до нас і вимагають: дайте такий акт. Я показую їм цю постанову – вона вже лежить у мене тут як настільна книга. Звертаюся до кожного: покажіть, де тут написано, що органи соцзахисту повинні вам щось видавати? Тут немає нічого про органи соцзахисту. Тут прописано, що створюються комісії при адміністрації. Але у переліку документів заявники читають, що цей акт потрібен. Але, за процедурою, військовозобов'язаний має подати заяву до ТЦК, мати, батько чи інший родич з інвалідністю пише теж заяву до ТЦК. Прикладають два паспорти, два коди, все, що потрібно. І ТЦК розглядає, перевіряє: чи став військовозобов’язаний на облік, комісія ТЦК інші реєстри перевіряє. І якщо ТЦК вважає, що все нормально, видається відстрочка. Якщо ж ТЦК сумнівається, то матеріали за результатами перевірки надсилаються керівнику виконавчого органу місцевого самоврядування. А дальше пишеться, що при органі місцевого самоврядування створюються комісії, і комісія вирішує.

До змін у мобілізаційному законодавстві органи соцзахисту також залучалися до теми послуг для військовозобов'язаних. Ви видавали акти для виїзду за кордон для супроводу родича з інвалідністю. Тепер ця послуга вже неактуальна?

Прикордонна служба все одно по цьому акту, поки ти не зареєструєшся, поки ти не оформиш догляд не випустить за кордон. Хоча та постанова досі не скасована (Акт встановлення факту здійснення догляду для можливості перетину кордону громадянами України видається згідно з постановою уряду № від 10 вересня 2022 року №1044 – «Главком»).

Але військовозобов'язаний тепер повинен отримати всі необхідні документи для того, щоб його випустили.

Проте багато хто і зараз приходить і вимагає: дайте акт на виїзд. Далі поїхав до кордону – його не випустили. Приходить знов і вже просить акт про встановлення факту догляду.

Руслан Сокол, для «Главкома»