Леонід Кучма – єдиний президент в історії України, який працював дві каденції поспіль – з 1994 по 2004 рік. Попри те, що обирався Леонід Данилович на всенародних виборах, для багатьох українців він і досі суперечлива постать.

Кучма прийшов у політику як «червоний директор», прихильник російської мови як другої державної. Він – фігура, до якої на початках були дуже прихильні в Москві. А от закінчував другий термін цей президент, запевняючи, що «Україна – не Росія» (так називалася найвідоміша з книг його авторства).

Від людини з радянським мисленням та прем’єр-міністра, котрий у 1993-му розгублено промовив «Скажіть мені, яку країну треба будувати, і я буду будувати» він пройшов шлях до політика, проти якого Росія влаштувала кілька спецоперацій. Саме Кучма у 2004 році обрубав наміри Януковича: «Поки я президент, танків на вулицях Києва не буде» і не дозволив силовий розгін «помаранчевого» Майдану.

Уперше Кучму обрали на найвищу посаду на дострокових президентських виборах 10 липня 1994 року. Тоді він обійшов у другому турі чинного главу держави Леоніда Кравчука, який, попри те, що сам вийшов з компартійної еліти, позиціонувався як націонал-демократ. Колишній керівник ракетного гіганта «Південмаш», навпаки, провадив виборчу кампанію як політик з помірковано проросійськими поглядами.

Трохи раніше, у червні 1994 року, в Білорусі виграв президентські вибори у демократа Станіслава Шушкевича ставленик Росії, голова колгоспу Олександр Лукашенко.

19 липня 1994-го Леонід Кучма у Верховній Раді склав присягу на вірність Україні. Проте очікування Кремля на те, що він стане «українським Лукашенком», не справдилися.

1994 рік. Леонід Кучма складає присягу на вірність Україні

«Главком» поспілкувався з людьми, котрі особисто знають Леоніда Даниловича, щоб оцінити роль в нашій історії цієї особисті – складного та контраверсійного політика, президенство якого досі дехто називає «епохою кучмізму». 

Ера «червоних директорів»

Кучма – інженер, майстер преферансу та людина, яка ненавидить публічні промови й софіти телекамер – не хотів балотуватися в президенти. Його до цього підштовхнули радники, депутати та так звані «червоні директори» – керівники великих підприємств, що були створені під час СРСР. Кучма для них був свій – у прем’єр-міністри він потрапив з крісла генерального директора виробничого об’єднання «Південний», або, як називали це підприємство у ті часи, «Південмашу».

«Наприкінці 1980-х – початку 1990-х, коли почалася економічна криза, директори підприємств мусили «крутитися» і самі забезпечувати діяльність своїх виробництв. Але «Південмаш» був винятком, і його заслуги не варто приписувати винятково Кучмі. Просто за підприємством стояло не лише радянське міністерство машинобудування, але й куратори від КДБ. Варто було лише натякнути, що «Південмашу» чогось бракує, і це моментально постачали на завод», – каже Михайло Поживанов, народний депутат чотирьох скликань, а в часи президентства Кучми міський голова Маріуполя, «міста заводів».

У роки економічного занепаду після розпаду Радянського Союзу в Україні популярності набирали економісти-практики, яких називали «міцними господарниками». Людям вірилося, що «міцні господарники» мають незаперечні переваги перед політиками-«балакунами». Власне, як кандидати на голову уряду на другий рік незалежності, восени 1992-го, розглядалися саме «червоні директори»: Леонід Кучма, депутат, керівник «Південмашу», та гендиректор «Азовсталі», теж народний депутат Олександр Булянда.

«Кравчук не хотів вносити у Верховну Раду кандидатуру Кучми на посаду прем’єра. Він пропонував Булянду. «За» повинні були проголосувати більшість народних депутатів, але за умови, що загалом візьме участь у голосуванні не менше 300 обранців, але на кпопки натиснули десь 287-289. Зовсім трохи недотягнули», – згадує Поживанов.

Утім, на ще одного співрозмовника «Главкома», Юрія Костенка, тоді депутата з фракції Руху, який у 1995– 1998 роках став міністром охорони навколишнього природного середовища, Кучма справив надзвичайно позитивне враження.

«Після проголошення незалежності України я спочатку очолював спеціальну парламентську комісію, яка згодом трансформувалася у групу з ядерного роззброєння. У той період почав більш активно спілкуватися з Леонідом Даниловичем і запросив його до складу комісії як фахівця, і він погодився працювати з нами та запропонував мені поїздку на «Південмаш», показав всі ті унікальні технології, які там були», – розповідає Костенко. Нагадаємо, що підприємство було лідером в ракетно-космічній галузі ще з часів Радянського Союзу, виробляло, зокрема, ракети (попередні покоління тих, якими нині росіяни обстрілюють наші міста), а також ракети-носії, які виводили на орбіту супутники.

Кучма очолював уряд рік. У 1993 році розпочався безстроковий страйк шахтарів Донбасу. Вони напрочуд організовано тисячами прибували до столиці, сиділи під урядовою будівлею, запилюжені і злі, й монотонно тарабанили касками по асфальту. Шахтарські колективи майстерно підбурювали директори шахт (вони невдовзі, внаслідок великої приватизації стануть власниками цих підприємств), вимагаючи дотацій від держави з порожньою скарбницею. І це був перший випадок, коли шахтарі Донбасу стали елементом великої політики і шантажу центру з боку місцевих еліт.

На економічну кризу, супроводжувану гіперінфляцією, наклалася криза політична. Верховна Рада оголосила дострокові вибори. Парламент мав бути переобраний 27 березня 1994 року, а за цим і президент – 26 червня пройшов перший тур.

Леонід Кучма під час виборчої кампанії. Праворуч – його помічник Дмитро Табачник. 1994 рік

фото з архіву газети «День»

10 липня за результатами другого туру перегонів Кучма з 52,14% підтримки випередив Кравчука, за якого проголосували 46% виборців.

Шлях до Мазепи

За кілька днів після виборів редактор щоденної газети «Україна молода» Михайло Дорошенко отримав пропозицію стати прессекретарем новообраного глави держави. Він пропрацював на Банковій рік і зберіг теплі спомини про роботу з президентом.

«Після Кравчука Кучма виглядав рішучим реформатором. Так, десь різким та імпульсивним. Також до активу Кучми я відносив те, що у нього був потенціал для українськості. Ще очолюючи уряд, він запросив до нього представників національно-демократичного табору – і Костенка, і Пинзеника, і Юхновського», – говорить Дорошенко.

Утім, коли Кучма зайшов до сесійної зали приймати присягу, то національно-демократичне крило не піднялося. «Такою на той момент була оцінка дій Кучми, його кандидування, його програми, його гасел. Я належав, власне, до цих депутатів, – ділиться споминами політик і дипломат Роман Безсмертний. – Але через два місяці, коли він знову увійшов до зали, де слухалось питання, пов'язане із суверенітетом України, територіальною цілісністю, проблемою Криму, то першими, хто обступив Кучму, були якраз представники національно-демократичного крила. Ми дуже швидко побачили, що виборча риторика Кучми і його дії – це були абсолютно різні речі. Усім стало зрозуміло, що Кучма був тією людиною, на яку можна спертися у питаннях державності».

Кучма після обрання на другий термін складає присягу у Верховній Раді і демонструє атрибут президентства – булаву

фото з відкритих джерел

Юрій Костенко згадує, як, іще будучи головою уряду, Кучма дратувався через постійні намагання міністрів апелювати до російського досвіду. Він вимагав оригінальних рішень, які не були б калькою тих, які ухвалюють у Москві. Другий момент, який запам’ятався Костенку: Кучма хотів, аби Україна перестала бути сировинним придатком, як це було за СРСР, та почала розвивати переробну промисловість. Третій плюс тодішнього президента, за версією Костенка, – він не піддався на тиск, що йшов як з боку українських чиновників, так і з боку Заходу у питанні Чорнобильської АЕС.

«Вже в 1995 році розпочалися переговори з Великою сімкою щодо закриття Чорнобильської АЕС. Цьому противилася вся урядова команда, бо ЧАЕС ще могла працювати. Та Кучма не піддався на жодні аргументи. На переговорах мені вдалося переконати Захід, що вони мають виділяти нам не кредитні ресурси для чорнобильської програми, а створити спеціальний міжнародний фонд для грантової допомоги у фінансуванні всього того, що стосується Чорнобильської АЕС. У цих питаннях Кучма проявив себе не лише як посадовець, а як інженер, що сам розбирається у суті проблеми», – оцінює Костенко.

Бажання Кучми дистанціюватися від Росії, та й загалом вести Україну власним шляхом, було очевидним. Проте за першої каденції він зберігав – назвемо це так – чутливість до інтересів російського президента Бориса Єльцина. «Він із Єльциним намагався вибудовувати стосунки еволюційно. І десь у якихось кроках, по краплях, це давало певний позитив. Але кацапи є кацапи, підступні та підлі», – махає рукою Дорошенко.

«В останні десятиліття Кучма зовсім інший. Я коли читаю інтерв'ю, де Кучма говорить, що ми мусимо здолати Путіна, знищити Росію, що це наш ворог споконвічний, так це ж вже не Кучма, це Мазепа говорить!», – розмірковує популярний блогер, політтехнолог Віталій Чепинога.

Прийменник «в» як складова державної політики

...У 1995-му році тертя між президентом Кучмою та головою Верховної Ради Олександром Морозом сягнуло апогею. Кучма прагнув зосередити більше впливу у своїх руках, поклавши край обранню обласних голів на прямих виборах. Адже ті вже починали перетворюватися на зажерливих місцевих «баронів». Фактично йшлося не про губернаторів, а про остаточну ліквідацію радянської моделі держави. Це було вкрай важливо перед ухваленням Конституції – як і те, аби вчасно послабити домінуючий вплив відродженої Компартії на місцях.

У Росії конституційна криза 1993 року завершилася розстрілом парламенту за наказом президента Єльцина. В Україні ж загострення непорозумінь між двома гілками влади вилилось у мирний конституційний договір від 8 червня 1995 року. Михайло Дорошенко свідчить, що при потребі Кучма проявляв неябиякі переговорні здібності та міг домовитися в тому числі й з лівими силами у парламенті – з комуністами, за допомогою яких сформували більшість, та з соціалістом Морозом.

У 1997 році завершилися надскладні перговори з Росією щодо поділу Чорноморського флоту, які тривали п’ять років, а також був нарешті підписаний Договір про дружбу, стратегічне партнерство і співробітництво між Україною та Росією. Цей документ був ратифікований парламентами обох держав.

За термін оренди української бази для російського флоту роками тривала запекла дипломатична боротьба. Мало хто знає, що росіяни починали «торги» зі ста років, потім знизили ставки бажань до 50-ти, і врешті в міждержавних угодах щодо Чорноморського флоту було зафіксовано, що кораблі та інфраструктура, які відійшли Росії, залишаться на нашій території лише на 20 років – до 2017-го (згодом «Харківські угоди», укладені вже за Януковича, пролонгували цей термін).

Прийнята в 1996 році Конституція України обмежила термін перебування іноземних військ на території України.

Щодо так званого «великого договору» з РФ, то його підписання роками гальмувала не лише невизначеність з флотом, а й небажання російської сторони демаркувати кордон за адміністративною межею, зафіксованою між колишніми республіками СРСР на момент його розпаду (власне, те, що ми зараз називаємо кордонами 1991 року). Зокрема, найзапекліші суперечки точилися за розмежування у Керченській протоці. «Розмови про цей договір велися дуже довго. Він лежав буквально мертвим роками, бо сторони не сходилися по декількох питаннях», – говорить Роман Безсмертний. За його словами, Кучма займав жорстку позицію, відстоюючи в цих документах український інтерес.

«Великий договір», головний документ у міждержавних стосунках, уже тоді розглядали як своєрідний пакт про ненапад. Як бачимо, Росія проігнорувала документ, який сама ж ратифікувала.

А тоді, в 1997 році, на підписання до Києва прибув Борис Єльцин. І саме на пресконференції з цієї нагоди в Маріїнському палаці він промовив фразу, яка стала мемом: «Щоранку прокидаюся і думаю: а як там Україна? Що я можу зробити для України?»

Кучма тільки-но переобрався на другий президентський термін, а хворий Єльцин вже за кілька місяців, в останні дні 1999 року, передав владу на той час непримітному прем’єр-міністру Путіну. Той, вочевидь, теж прокидався «з думкою про Україну», але з іншою. Те, що Україна – не Росія, а Кучма – не Лукашенко, скоро проявилося з усією очевидністю. Відтак почав реалізовуватися сценарій дискредитації. Мова про вбивство редактора «Української правди» Георгія Гонгадзе, яке сталося 16 вересня 2000-го і відповідальність за яке поклали на Леоніда Кучму.

«Щодо справи Гонгадзе, то моїм переконанням було – це робота російських спецслужб. Я бачив, як на шию Лукашенка так само накидували зашморг та затягували його. Надто вже за шаблоном все відбувалося», – каже Роман Безсмертний, котрий за кілька років після описуваних подій працював послом України в Білорусі.

Зустріч трьох президентів на кордоні України, Росії та Білорусі, 2000 рік. Зробити з Кучми другого Лукашенка Москві не вдалося

фото: Укрінформ

У будь-якому разі, компрометація Леоніда Кучми, недовіра до нього на Заході, протести в Україні та політична криза – вигодонадобувачем від комплексу проблем, що виникли у другого президента у зв’язку з «касетним скандалом», була лише Росія. Кремль прагнув повернути Україну до своєї беззаперечної сфери впливу.

А історія 2003 року зі спробою загарбати острів Тузла в Чорному морі зараз виглядає як спроба перевірити готовність Києва до силового опору. Кучма тоді дав вказівку боронити острів, перервав свій візит до Південної Америки і особисто прибув на Тузлу. Військові згадують, що Леонід Данилович, спілкуючись із прикордонниками в щойно виритих окопах, серйозно запитав у одного з них: «Ти готовий стріляти у росіян?».

...До речі, сам Кучма не прагнув йти на іще один – вже третій – президентський термін. Але у 2003 році Конституційний суд прийняв до розгляду подання від групи народних депутатів, які просили оцінити таку можливість з точки зору права. Суд постановив: Кучма може балотуватися, адже його перша каденція розпочалася ще до ухвалення Конституції, а тому й «не зараховується».

Це було одне з найбільш ганебних рішень за всю історію цього суду, коментує колишній заступник голови ЦВК, конституціоналіст Андрій Магера. Але ініціатива такого подання походила не від Кучми, певен Магера. Це також підтверджують і довірені особи в оточенні самого експрезидента. Це був проєкт Медведчука, який був запущений без згоди глави держави.

Леонід Данилович, кажуть політики того періоду, не бажав балотуватися на третій термін, але він і не бачив фігури, яка могла б стати наступником та влаштовувала його оточення.

«Я якось кажу йому: «Леоніде Даниловичу, а навіщо ви обрали на роль свого наступника цього придурка Януковича?». А він каже, що такі були обставини, так наполягала Росія, так хотів Кремль... З точки зору сьогоднішнього дня, це просто злочин. Але тоді були інші обставини, і він, мабуть, саме у цьому руслі рухався. Бо був газ, якісь домовленості, були економічні зв'язки, традиції, міфи про братерство народів», – ділиться Віталій Чепинога.

Батько олігархів та «сірих кардиналів»

Помилкою Кучми, як видно з висоти часу, були й інші точкові кадрові рішення, насамперед це стосується керівників адміністрації президента Віктора Медведчука та Дмитра Табачника. Одіозний Медведчук очолював адміністрацію від 2002 року і до кінця другої каденції Кучми. Михайло Дорошенко вважає, що Кучмі, який переживав тоді кризу через зникнення опозиційного журналіста та масові протести, які докотилися до самої Банкової у вигляді акції «Україна без Кучми», був потрібен хтось більш жорсткий та безжальний, аніж попередні глави Адміністрації.

Роман Безсмертний пояснює сумнівні призначення тим же «зашморгом Москви». «Питання появи і Медведчука, і Януковича в українській політиці – це не лише дії Кучми. Що стосується Медведчука, то я ще пам'ятаю період, коли команда, до якої входив Медведчук, працювала з Леонідом Макаровичем Кравчуком. А потім вона дивним чином опинилася біля Леоніда Даниловича Кучми. А все тому, що не завжди перша особа держави здатна, скажімо так, приймати вольові рішення. Виникають ситуації, коли ці вольові рішення просто неможливі. Медведчук був помилкою Кучми», – вважає Безсмертний.

До системних помилок президента Кучми відносять і породження в Україні олігархату.

«Пінчук став зятем Кучми, і Пінчуку за безцінь віддали всю трубну промисловість України, а це найкраще, що було тоді на ринку, бо майже вся трубна промисловість була побудована у середині 1980-х, тобто її ще років із сорок можна було експлуатувати і нічого не вкладати. Щоб якось збалансувати цей його «подарунок», металургія відійшла Ахметову, а хімія – Фірташу», – переповідає історію становлення українського крупного бізнесу Михайло Поживанов.

Головний редактор «Главкома» Микола Підвезяний мав досвід спілкування з Леонідом Кучмою вже після його відставки. У 2011 році журналіст записав велике інтерв’ю з експрезидентом. «Я добре пам’ятаю тотальну бідність періоду раннього Кучми. Відключення світла, заборгованості з зарплати. Але треба визнати, що рік від року ситуація змінювалася у позитивний бік», – каже він і звертає увагу на процеси, які часто тепер оминають увагою ЗМІ.

Так, саме при Кучмі, якого вважали проросійським червоним директором, було закрито найбільше російських шкіл в Україні. І саме цей «проросійський» президент взяв на себе місію заявити «Україна – не Росія», дав по зубах кримським сепаратистам і вирвав Тузлу з лап Путіна. Попри всі поради, Кучма не став вигадувати собі третій термін і передав владу демократично. «А ще «розгул демократії» у парламенті, як на мене, найцікавішим був при Кучмі. Те, що ми зараз бачимо у Раді (монокоаліцію і скажений принтер), Кучмі-«диктатору» не снилося навіть у найпрекраснішому сні», – зазначає Підвезяний.

Журналіст також згадує, що експрезидент проявив себе дуже людяно: коли в редакції видання, яке він очолював у 2010-2012 роках, сталася трагедія – було жорстоко вбито фотокореспондента Віталія Розвадовського, Кучма особисто подзвонив і висловив співчуття колективу.

...

«Пізній УРСР» породив Кучму – «червоного директора» та опонента комуністичної більшості в одній особі. Людину, яка йшла до влади під проросійськими гаслами і обманула сподівання Москви. Управлінця, який думав про розвиток промисловості та реформи й водночас збагачував «сім’ю». Того, хто, як і Кравчук, дипломатично ходив «між крапельками», а потім еволюціонував до рішучих дій на користь держави...

Мабуть, часи, сповнені протиріч, які виникають на зламі епох, тільки й здатні породити таких політиків. Що робити із ними історії – питання відкрите. Але історія Кучми іще не завершена, вона відкидає проєкцію на день сьогоднішній, а отже, змушує нас проживати її знову і знову.

Наталія Лебідь, для «Главкома»