За лаштунками Банкової: епоха Кучми. Розмова з першим шефом служби протоколу

Георгій Чернявський працював керівником служби державного протоколу з трьома президентами України – Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою та Віктором Ющенком. Він впроваджував деталі церемоніалу, за яким у Києві і зараз приймають візити лідерів зарубіжних країн, спілкувався в неформальній обстановці з українськими президентами та політичною елітою того часу, спостерігав «кухню» великої міжнародної політики. Білл Клінтон, Гельмут Коль, Ангела Меркель, Жак Ширак, Борис Єльцин, Володимир Путін...

«Мені доводилося бачити багатьох світових лідерів та релігійних діячів, але саме Папа Римський Іван Павло ІІ справив на мене надзвичайно сильне враження», – ділиться Чернявський.

Перша частина розмови з Георгієм Чернявським охопила початок незалежності України – еру Кравчука. Сьогодні йтиметься про десятиліття, яке називають епохою Кучми, 1994-2004 роки, коли українська політика розпласталася в шпагаті між Росією та західним світом. Про приязні стосунки з Єльциним, нехіть Путіна та вірність Кваснєвського.

Георгій Чернявський під час одного з президентських візитів до Литви

фото з архіву Георгія Чернявського

Початок розмови з Георгієм Чернявським – тут.

«Я готував три церемонії інавгурації президента»

У 1994 році Президентом було обрано Леоніда Кучму. Ви з ним були знайомі до того часу?

Так. Ще перед розпадом СРСР, коли я працював у Верховній Раді (очолював сектор міжнародних зв’язків Верховної Ради УРСР у 1986-1991 роках – «Главком»), він приходив разом з директором якогось заводу і просив зробити для того дипломатичний закордонний паспорт. Хоч сам Кучма нікуди не виїздив, бо був директором «Південмашу» (за радянських часів підприємства, що належали до оборонного сектору, називали «закритими», їхнім співробітникам було заборонено виїздити за межі Союзу – «Главком»). Директор той паспорт не отримав, написав на мене скаргу. Хоча я був правий, адже дипломатичні паспорти у нас видавали тільки для відряджень по лінії Верховної Ради.

Коли Кучма прийшов на Банкову як президент, ви обидва пам’ятали, що був такий конфлікт?

Ні, Леонід Данилович ніколи мені не згадував про ту історію. Напевно, забув.

Отже, ви залишилися керівником служби протоколу при новому президентові. Це ви готували інавгурацію Леоніда Кучми?

Так. Я підготував за весь час роботи три церемонії інавгурації – коли на посаду вступали Леонід Кучма (його українці обирали президентом двічі, у 1994 та 1999 році – «Главком») та Віктор Ющенко. У Леоніда Кравчука в грудні 1991 року інавгурації як такої не було. Утім, і перша інавгурація Кучми, у 1994 році, була суто формальною.

Тобто глав держав не запрошували?

У 1994-му не запрошували. А коли Кучму обрали на другий термін, інавгурацію проводили вже за всіма правилами, урочисто, за участю закордонних гостей, у Палаці «Україна».

«Найчастіше їздили до Москви»

Георгію Володимировичу, які візити глав держав в Україну запам’яталися вам найбільше з того періоду? 

Візити Бориса Єльцина, Білла Клінтона, Папи Римського Івана Павла ІІ, Гельмута Коля, Жака Ширака, Сапармурата Ніязова, Нурсултана Назарбаєва.

У той час відбулося багато українсько-американських та українсько-російських візитів. У першу каденцію Кучми, до касетного скандалу, було чимало його візитів до США, офіційних і робочих.

З ким вам було легше працювати: з протоколом росіян чи з передовою групою американців?

З росіянами простіше. Американці занадто деталізують усі заходи і нюанси, вони настільки ретельні, що, готуючись до візиту, можуть прилетіти двічі (у них є так звана облітна група, а потім уже – передова). Спершу може приїхати техперсонал – просто подивитися готелі, майданчики для виступів їхнього президента тощо.

У будь-якому разі, ми вважали візити президентів США та Росії особливими, до них була прикута і найбільша суспільна та політична увага.

Клінтон, здається, двічі побував у Києві?

З візитом двічі – у 1995 році та наприкінці своєї президентської каденції, у 2000-му. І ще у січні 1994-го була кількагодинна зустріч в аеропорту «Бориспіль»: дорогою до Москви Клінтон зупинився у Києві. Тоді  йшлося про відмову України від ядерної зброї. (Білл Клінтон вмовив Леоніда Кравчука підписати тристоронню угоду за участі США та Росії про відмову України від ядерної зброї – «Главком»).

А де зазвичай оселявся Клінтон і президенти інших держав?

У резиденції на вулиці Липській. Що ми могли запропонувати, – те й пропонували. Напевно, американці хотіли кращого. На жаль, жодної відповідної резиденції у Києві не побудовано досі.

Зате з’явилися готелі відповідного класу.

Так, очевидно. Але коли делегація мешкає у резиденції, це демонструє пошану до гостя. Питання безпеки так простіше вирішувати.

Обидва візити Клінтона були красиво побудовані – у 1995 році він виступав на площі перед університетом Шевченка, під час другого візиту – на Михайлівській площі. Це показувало рівень зацікавленості Вашингтона Україною. Пам’ятається, Клінтон тоді зірвав овації, процитувавши Шевченкове «Борітеся – поборете». Які «родзинки» вам запам’яталися під час візитів Білла Клінтона?

«Родзинки» у буквальному сенсі слова. Я добре запам’ятав торт на прийнятті у Маріїнському палаці. Ми зробили грандіозний торт у вигляді прапорів України та США. Викотили цей торт, Кучма подивився на нього і каже: «Мені не можна, але я все-таки скуштую».

1995 рік, перший за час незалежності України візит президента США. Білла Клінтона перед Маріїнським палацом зустрічає почесна варта. Праворуч - Георгій Чернявський

фото з архіву Георігя Чернявського

Візит Клінтона відбувся за кілька місяців до вбивства Георгія Гонгадзе та касетного скандалу, яким було дискредитовано президента Кучму. Чимдалі виникає все більше підстав вважати, що вся ця історія була російською спецоперацією. У будь-якому разі, з осені 2000 року візити лідерів демократичних держав в Україну фактично припинилися.

Так, у ті роки ми нечасто їздили – був візит до Болгарії, Італії і, звісно, найчастіше – до Москви. І до нас мало хто приїздив. Окрім поляків.

У 2001-2004 роках, до Помаранчевої революції Польщу навіть називали «адвокатом України в Європі».

Так, і велика роль у цьому належить Кваснєвському (Александр Кваснєвський, президент Польщі у 1995-2005 роках – «Главком»). Ми часто їздили до Польщі. Здається, в якийсь із цих років було 12 візитів наших делегацій у Польщу та їхніх – в Україну. Це і візити, присвячені історичному примиренню, вшанування жертв Волинської трагедії, відкриття цвинтаря закатованим у роки війни польським військовим у Харкові, були і бізнес-форуми, торговельно-економічна співпраця.

Ми завжди знаходили спільну мову з поляками, відчувалося, що це два дружніх народи.

Шеф протоколу допомагає вдягнути «метелика» Володимиру Горбуліну, секретарю Ради нацбезпеки та оборони України та раднику президента Кучми з національної безпеки

фото з архіву Георгія Чернявського

«Начальник ДАІ теж поцілував руку Папі»

У 2001 році відбувся візит Папи Римського Івана Павла ІІ. Узагалі це був перший в історії візит Папи в Україну. Чия це була ідея – запросити понтифіка?

За рік до того Леонід Данилович побував з візитом у Римі та Ватикані і запросив понтифіка в Україну.

Ми готували цей візит цілий рік. Як на мене, він був надскладним. Пам’ятаю, коли були у Варшаві, я взяв у польських колег зразки програми з підготовки візиту Папи до Польщі – це була чудова підказка. Ми готувалися дуже ретельно. Напередодні в Адміністрації президента збирали масу нарад, присвячених винятково підготовці до візиту Папи. Це був тривалий візит – п’ять днів, з 23 по 27 липня 2001 року.

Передова група від Ватикану була дуже невелика, в основному всім опікувалося представництво Ватикану у Києві, кілька осіб. 

Ми запропонували провести спільну молитву за участі Папи на стадіоні «Чайка». Завдяки тому, що стадіон за містом, там легше забезпечити безпеку, до того ж можна вмістити багато людей. Представники Ватикану погодилися з такою локацією.

Папа Римський мешкав у посольстві Ватикану в Києві, а потім полетів до Львова. Пригадую, зі Львова нам повідомили, що на їхньому летовищі бракує трапів. І нам довелося терміново доставляти літакові трапи з Києва. Везли їх автошляхами.

У Львові Папа Римський мав кілька публічних виступів, зокрема, після відвідин греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Сихові.

Мабуть, при підготовці цього візиту вам уперше довелося підключати до протоколу священнослужителів? Когось запрошували консультантом з українського боку, радилися щодо релігійних нюансів?

Запрошували представників Католицької церкви і дуже детально консультувалися з ними з усіх питань. Найважливіше – мені треба було розуміти всі тонкощі ієрархії і місце кожного кардинала в переговорах. 

Іван Павло ІІ тоді проїхав Києвом на славетному «папамобілі». Це складно було здійснити?

Ні, не складно – ми підключили ДАІ (Державтоінспекція – «Главком»), а сам автомобіль завбачливо доставили з Рима за кілька днів до того.

Маршрут проїзду Києвом вибудовувався з огляду на те, що наші архітектурні пам’ятки розкидані по місту. Нам треба було показати і Софію Київську, і Лавру, і Золоті ворота, й університет Шевченка тощо. Крім того, протокольні заходи також відбувалися в різних частинах столиці – і на Аскольдовій могилі, де понтифік схилив коліна перед першим руським князем-християнином Аскольдом, і в Биківні, і в Бабиному Яру. Ми один раз з ватиканським протоколом проїхалися цим маршрутом, показали – вони погодилися. Ось так було.

І на меси, і на виступи Папи приходили мільйони людей.

Яка була програма у Львові?

У Львові відразу поїхали до резиденції Любомира Гузара (глава Української греко-католицької церкви – «Главком»). Була спільна молитва у соборі Святого Юра. На ту молитву приїхали й моя дружина Ольга з онуком – хотіли побачити Івана Павла ІІ. Ще була спільна молитва і промова Папи на іподромі. Людей прийшло – море.

Щось ще вам запам’яталося?

Пригадую, хлопці з ДАІ, які супроводжували Папу до аеропорту, коли він відлітав до Рима, підійшли руку йому поцілувати.

Для львів’ян, багато з яких греко-католики, вочевидь, це цілком природно. Можливо, раз у житті бачиш Папу Римського...

Це були не тільки львів’яни. Начальник ДАІ України, який з Києва прилетів до Львова, руку Папі поцілував. Мені доводилося бачити багатьох світових лідерів та релігійних діячів, але саме Іван Павло ІІ справив на мене надзвичайно сильне враження.

Папа вилетів зі Львова українським спецлітаком Боїнг-737. Потім у цьому літаку повісили пам’ятну табличку.

«Кучма не був з Путіним таким відкритим, як з Єльциним»

Ми з вами говоримо про офіційні візити. Але, пригадується, в епоху Леоніда Кучми було багато неформальних зустрічей на найвищому рівні, особливо з росіянами, їх називали «саміти без краваток»? До таких зустрічей протокол був причетний?

Неформальні зустрічі проходили за участі протокольних служб, але, звісно, ми мали менше роботи, адже такий формат передбачав менше церемоній. У росіян та білорусів тлом для «самітів без краваток» зазвичай були риболовля або полювання у заповідних місцях. В Україні Леонід Данилович приймав неформально президентів у Криму, на дачі «Зоря» (державна резиденція поблизу Фороса, яка залишилася у спадок з радянських часів – «Главком»).

2000-ні роки, зустріч «без краваток» Леоніда Кучми та Бориса Єльцина у підмосковній резиденції «Барвиха»

фото з відкритих джерел

Поза тим глава держави міг проводити зовсім неформальні зустрічі, до яких протокол геть не долучався. Так, на Банкову по вечорах часто приходив Черномирдін (Віктор Черномирдін – Надзвичайний та повноважний посол РФ в Україні, ексголова уряду РФ – «Главком»). Вони дружили з Леонідом Даниловичем. Президент міг приймати у себе на Банковій кого завгодно у неформальній обстановці. Знаю, що Леонід Данилович дуже тепло ставився до своїх друзів з часів роботи на «Південмаші». Приміром, Юрій Алексєєв, директор «Південмашу» (призначений на посаду після того, як її залишив Кучма – «Главком»). Той міг прийти будь-коли.

А Борис Єльцин з державним візитом прибув в Україну тільки у 1997-му, тобто через шість років потому, як Україна проголосила незалежність.

Росіяни постійно, з року в рік відкладали такий візит. Це було пов’язано з підготовкою «великого договору» між Україною та Росією (Договір про дружбу та співробітництво – «Главком»). Нарешті під час візиту Бориса Єльцина було підписано «великий» договір. Це була головна подія. Підписували у Маріїнському палаці, а на вечерю поїхали в Залісся. Це був дводенний візит.

Борис Єльцин був у доброму гуморі. На пресконференції у Маріїнці він сказав фразу, яка надовго запам’яталася, і її підхопила преса. Єльцин сказав, що кожен день, прокинувшись уранці, запитує себе: а як там Україна, що я зробив для України? (оригінальна цитата: «Проснулся утром – подумай, что ты сделал для Украины?» – «Главком»).

Ви гадаєте, це були щирі слова чи данина політичному моменту?

Думаю, він говорив тоді щиро. Єльцин загалом був відкритою людиною. Знаєте, я не знав багато чого в політичних течіях, намагався не занурюватися в глибини політики, але я бачив, що між Єльциним і Кучмою встановилися хороші людські взаємини, завдяки чому їм було простіше обговорювати та вирішувати важливі державні питання. Про те, що між ними існувала суто людська симпатія, свідчить і той факт, що Єльцин, вже пішовши з Кремля, приїздив до Кучми в нову президентську резиденцію у Гуті, в Івано-Франківській області. Це була неформальна зустріч.

До речі, це була перша така поїздка російського президента, нехай і після складення повноважень, на Західну Україну. За всю історію українсько-російських відносин керівники РФ жодного разу не приїздили на Західну Україну.

А ми пропонували?

Одного разу пропонували провести у Гуті неформальну частину саміту СНД (Співдружність незалежних держав; організація, створена з ініціативи РФ у 1992 році, до якої увійшли всі країни колишнього СРСР, окрім трьох держав Балтії – «Главком»), але росіяни відмовилися, довелося перенести у Київ.

Після Гути Кучма зустрічався з Єльциним?

Мені про це невідомо. Я тільки пам’ятаю, що на похорони Бориса Миколайовича (Єльцин помер у 2007 році – «Главком») їздили всі українські президенти – і Кравчук, і Кучма, і Ющенко.

Стосунки Кучми з Путіним складалися зовсім інакше, ніж з Єльциним?

Ну, звичайно! Кучма – чоловік розумний, він добре усвідомлював, хто перед ним сидить – людина з погонами КДБ. Кучма не був з Путіним таким відкритим, як з Єльциним. До того, як Путін став президентом, Кучма з ним бачився один раз – Путін, коли був прем’єр-міністром, приїздив на катері на саміт до Криму. Він тоді був маловідомою постаттю в міжнародній політиці.

В останні роки президентства як часто Кучма літав до Москви?

Скільки разів на рік – не скажу, але досить часто. Переважно це були переговори тет-а-тет. Та після відходу Єльцина від влади уже відчувалася сухість у стосунках.

Відчувалося навіть на рівні співпраці протоколістів, що росіяни неохоче сприймають Україну?

Справа не в протоколістах – риба гниє з голови.

Може, все-таки в оточенні Путіна були люди, які мали інакшу думку щодо України?

Ні. Принаймні із тих, з ким мені довелося спілкуватися, – ні. Нормальними були їхні попередники – Володимир Шевченко, радник з протоколу, який працював з Горбачовим, Єльциним і на початку з Путіним. З ним та його командою можна було спілкуватися. Після 2000 року то були досить напружені поїздки до Москви.

Зупинялися в особняку на Ленінських горах. Пригадую, в якийсь момент харчування раптом стало поганим. Не за якістю – за кількістю.

Це було зроблено спеціально для українських делегацій?!

Не думаю. Здається, російський уряд ухвалив рішення про обмеження під час таких візитів, якась бюджетна економія. Пам’ятаю, що приблизно у 2002-2003 роках, коли літали у Москву, доводилося возити з собою з Києва валізу…

Що ви привозили у цій «стратегічній валізці»?

Ковбасу.

Стосунки з Росією загострилися з перемогою на виборах Віктора Ющенка у 2004 році. У Путіна, який під час президентських виборів в Україні відкрито підтримував Януковича, проєвропейський та україноцентричний Ющенко викликав відверте роздратування. Було помітно, що під час візиту до Києва навесні 2005-го Путін навіть не пробував приховати своє роздратування. Ви пригадуєте цей візит у березні 2005 року?

Пригадую, звісно. Ми з самого початку дещо збилися з графіка через те, що журналістка «Франс-пресс», яка прилетіла з Москви, почала ставити питання у непередбачений протоколом час – коли ми йшли з літака до автомобілів. Я полаявся з нею, чи то пак зробив зауваження. Справа у тому, що Путін почав відповідати на її питання, відповідав довго і з задоволенням, отож ми спізнилися на подальші події програми. Путін – непунктуальна людина.

Свідомо непунктуальна чи у даному випадку це була частина його політичної позиції стосовно України та її тодішнього лідера?

Радше, це і особиста риса, і елемент політики. Така собі зверхність до всіх.

Меркель отримала вишиванку, а Путін – масандрівський портвейн

Георгію Володимировичу, які стандарти протоколу ви запровадили? При вас з’явився президентський штандарт, пам’ятається.

Так, щодо президентського штандарта, ми взяли приклад з Росії. Але розробили геральдику наші художники.

І до цих пір при всіх президентах України саме цей штандарт існує?

Так.

Скажіть, а звідки походить традиція готувати сувеніри для керівників держав, які приїздять в Україну? Це з радянських часів так повелося – обмінюватися подарунками?

Подарунок від президента – це не тільки радянська практика. Це практика всіх країн.

Ви ініціювали, щоб усі подарунки, які отримав глава держави, залишалися у власності держави, а не переходили у власне користування президента після закінчення його каденції. Пізніше завдяки цій вашій ідеї на Банковій виник музей з таких подарунків.

Я читав, вивчав закордонний досвід, та й на власні очі бачив, як ця ідея впроваджується. Мені дуже сподобався такий музей в Індонезії – всі предмети підписані, коли і хто дарував. Справді, ці речі належать не особистості, а посаді. У Казахстані теж такий музей є. Ідею створення у нас такого музею підтримав Кушнарьов (глава Адміністрації президента у 1996-1998 роках, загинув у 2007 році – «Главком»), і подарунки почали залишатися на Банковій.

А що зазвичай дарували від імені президента України зарубіжному гостеві?

Книги – сувенірні видання, альбоми, пам'ятні монети Національного банку... Це дуже залежало від особистості, якій дарували, та певною мірою і від самого дарувальника. Скажімо, коли президентом був Віктор Ющенко, він полюбляв деяким гостям дарувати вишиванки. Так, на згадку про візит до Києва розшиту бісером вишиванку отримала Ангела Меркель.

Ялта, 2003 рік. Путіну подарували масандрівський портвейн, розлитий у рік його народження. Георгій Чернявський показує гостю сертифікат на цю пляшку колекційного вина

фото з архіву Георгія Чернявського

Пригадую, кільком президентам, яких зустрічали в Криму, дарували марочний портвейн «Массандра», розлитий у рік народження гостя. Існує складна процедура коректного підйому такої пляшки з массандрівських винних підвалів: щоб вино не втратило свої якості, пляшку піднімають дуже повільно, два-три дні. Такий сувенір від українського президента отримав польський президент Александр Кваснєвський. Також Володимир Путін отримав таку пляшку портвейну. Здається, це було у 2003 році, він зустрічався з Леонідом Даниловичем у Криму.

Лариса Мудрак, Олена Зварич, «Главком»