Ігор Корж: До 2014 року 80% харків’ян були «ватними». Зараз навпаки
«НАТО – єдиний механізм, який нас захистить від Росії»
Ігор Корж – український бізнесмен, громадський діяч, продюсер і шансон’є. Починав у дев’яності з торгівлі імпортними товарами, з 2015-го два роки працював із «95 Кварталом», брав участь у Революції Гідності і заснував громадське об’єднання «Європейський шлях України», щоби лобіювати українські інтереси на Заході. Зараз Корж допомагає Охматдиту та українським військовим.
В інтерв’ю «Главкому» громадський діяч розповів, як несподівано для всіх почав співати, як повномасштабне вторгнення вплинуло на настрої у його рідному Харкові і чому президент Зеленський – молодець, хоч йому і не все вдається.
Ви почали займатися бізнесом у дев’яності, у Харкові. Дехто каже, що зараз, під час повномасштабної війни, у Харкові безпечніше, ніж було тоді…
Про сьогодення Харкова маю інформацію тільки від друзів і родичів, я там давно не живу. А стосовно дев’яностих, не зовсім згоден, що то були виключно важкі часи. У певному сенсі на ті часи припав період розквіту демократії. Це у Кремлі створили міф про дев’яності як суцільний негатив, після того, як Путін почав закручувати гайки і лякати росіян поверненням у ті часи.
У той період було дуже багато сподівань. Маючи якусь клепку у голові і бажання, ти міг розвивати бізнес. Не треба було мати великі гроші чи зв’язки. Був ринок. У людей були гроші, накопичені ще до розпаду Радянського Союзу. Ти міг поїхати закордон, щось привезти звідти...
Займатися так званим паралельним імпортом?
Ну, так. У своїх 20 років я вже їздив у Польщу, купував якісь продукти харчування. Привозив сюди і продавав. У великі харківські гастрономи ми офіційно здавали цю продукцію. Тоді вже відкрили з партнерами свою компанію (торговий дім КІНК Ігор Корж заснував 1994 року, – «Главком»). Все розкуповували просто блискавично.
Привіз, наприклад, фуру газованих напоїв із Нідерландів. Поставив їх на реалізацію і все продалося за три дні. Прибуток був крутий. Імпортних товарів було дуже мало, а гроші у людей були.
1995 року відкрив меблевий бізнес, яким займався близько семи років.
Тоді дуже швидко все мінялося. Багатьом було важко. Освітянам доводилося йти працювати на ринок, були скорочення всюди. Був період трохи такого дикого капіталізму. Та вміючи гідно себе поводити, ти міг заробити.
Але разом із тим почалася епоха рекету. Доводилося якось співіснувати. Ми знали, що є менти, які можуть приходити за грошима, і є пацани. З пацанами мені було простіше домовитися. Ніколи їм грошей не платив.
Яким був Харків на початку Революції Гідності? Чи правда, що переважно «ватним»?
Я, живучи у Харкові, з дитинства був антирадянським. І антиросійським, відповідно. Навіть батьків викликали до школи через мою поведінку. У школі були шоковані, коли дізналися, що я вболівав проти Радянського союзу у хокейному матчі з Канадою.
Революцію Гідності я майже всю провів у Києві на Майдані. А у Харків приїхав до сина у лютому, за кілька днів до штурму Харківської ОДА (штурм відбувся 1 березня 2014 року, – «Главком»). У ті дні сепаратисти намагалися утворити ХНР, тоді ж побили Жадана (відомий український поет і музикант Сергій Жадан був побитий та доставлений у лікарню після нападу на харківських євромайданівців – «Главком»). Тими днями дуже багато моїх знайомих у Харкові не розуміли, що відбувається у Києві. Питали, чому я такий радикальний, казали, що ми там уже всю бруківку у столиці зіпсували. Мовляв, ти хочеш, щоби і у нас тут все горіло? Моє місто було у ті часи дуже «ватним», 80% містян воліли би радше бути з Росією. У сенсі «дружити», як колись. Залишатися в Україні як окремій державі, але мати тісні зв’язки з Росією. Вони не розуміли, що Росія – ворог. І до чого все може призвести.
До того ж, люди були тоді дуже ще прорадянськими. Виступали проти перейменувань вулиць, знесення пам’ятників у рамках декомунізації.
Сьогодні ситуація прямо протилежна, на мою думку. 80% харків’ян проти РФ і лише 20% можна назвати ждунами.
«Я сприймав шансон як прагнення до свободи від радянщини»
Як ви від бізнесу перейшли до музичної творчості? Чому саме шансон?
Я є людиною натхнення. Завжди було цікаво співати. Ще з юних років. В один момент відчув, що займатися лише бізнесом мені нудно. Хотілося чогось такого творчого. От просто захотілося піти у музику та й усе. З народження любив іти всупереч всьому, якимсь власним шляхом.
У Харкові було так: ти або йдеш у владу, або у бізнес, або у правоохоронні органи. Так казали й мені. Займаєшся бізнесом? Ото й займайся. Нічого тобі у шоу-бізнес іти у місті, де його і так нема. Але мені було не цікаво робити як усі. Ну, бізнес, так, але ж у мене був свій бізнес. Я ні на кого не працював.
Не мав музичної освіти. Тільки думку, наче я щось там у музиці розумію. Насправді не розумів нічого. Але от захотілося, була віра у себе. Спочатку я створив у 2000 році компанію «Продюсерський центр Ігоря Коржа». Ми займалися організацією концертів та заходів, запрошували у Харків різних відомих артистів. Після виступів артистів майже завжди були афтерпаті, на них я брав мікрофона і починав співати. Отримував від артистів позитивні відгуки. Казали, що я класно співаю. Воно у мені десь глибоко сиділо і чекало тільки стимулу ззовні.
А чому ви вибрали шансон?
Я виріс на цій музиці. Мій дід провів 20 років у сталінських таборах та на засланнях. Дід любив ці пісні, співав мені їх, давав послухати на магнітофоні. Я сприймав шансон як прагнення до свободи від радянської системи.
До того ж, ця музика була для мене легшою у плані сприйняття. Шансон – це єдиний музичний жанр, у якому можна і не мати музичної освіти. У ньому ти більше розповідаєш історії, аніж саме співаєш. І я сам почав писати пісні. Перші два альбоми присвятив своєму дідові. У першому є пісня «37», вона присвячена конкретно йому.
Як ви ставитеся до того, що зараз шансоном називають багато що? Що є шансоном, які критерії?
По-перше, як я вже казав, у шансонових піснях завжди присутня якась історія. У шансоні є різні напрями. Є блатні пісні про кримінальну романтику. Американський реп на 90% складається з гангстерських мотивів. Ми любимо дивитися фільми про гангстерське життя, бо воно є доволі нетиповим для пересічного громадянина. Тим воно й цікаве. Так само і з музикою у подібному жанрі.
Є ще шансон у жанрі «міський романс». Є так звана «дворова лірика». До неї відносимо драматичні любовні історії.
Свою найновішу пісню ви написали про 229-й батальйон харківської тероборони. Що, окрім земляцтва, поєднує вас із бійцями цього підрозділу?
Це мої товариші. Я знаю їхнього комбата. Вони звуть мене побратимом. На початку війни ми з моїми друзями по бізнесу закуповували для них обмундирування, ще якісь речі, допомагали грошима і автівки купували. І зараз ми продовжуємо спілкування з хлопцями із батальйону.
Вони попросили мене написати для них гімн. Спершу я відмовлявся. Якось взагалі не було натхнення нічого писати. Шок від війни вплинув. Для мене пісня українською була новим досвідом (пісня «Наш непереможний батальйон» вийшла у світ 7 липня 2022 року – «Главком»). Я ще жодного разу до того не записував україномовних пісень. Вважаю, що непогано вийшло. Хлопці були дуже вдячні.
А взагалі, вважаю великою перемогою, що ми змогли відстояти Харків. Для мене це було справжнє диво. У перший день повномасштабного вторгнення, коли мені сказали, що російські танки й гаубиці вже на об’їздній, я думав, що настав кінець місту. Наші хлопці зробили величезну справу для захисту Харкова.
Зараз ви продовжуєте допомагати 229 батальйону?
Останні кілька місяців не допомагав. Був зосереджений на благодійних справах у київському Охматдиті, де ми капітально відремонтували укриття. Але десь тиждень тому ми спілкувалися з командиром однієї з рот батальйону, моїм багаторічним товаришем з Харкова. Розповів мені про потреби підрозділу. Будемо потроху допомагати.
Ми змогли відстояти Харків. Для мене це було справжнє диво
Серед українських артистів можете виділити гарного шансон’є?
По-перше, це мій друг Гарік Кричевський. Він – справжній метр українського шансону. Потім вже всі інші. Виділю ще Мішу Крупіна. Мені подобається його спільна з Миколою Сєргою пісня «Гоп-стоп, поворот, їдемо на Білгород». Теж шансон чистої води. За всіма критеріями. Міша – дуже крутий артист з прикольним тембром. А от його нова пісня «Перша Леді» (яку Крупін присвятив своїй коханій, як йдеться в описі до композиції, – «Главком») – це вже не шансон.
Скажу одне – артист, якщо він талановитий, може давати різне.
«У січні ми будемо здавати фільм у Держкіно»
Цього року ви стали асоціативним продюсером кінострічки «Малевич». Розкажіть, на якому етапі виробництво?
Фільм відзнято. Зараз іде постпродакшн у Швейцарії. У процесі були задіяні чотири країни: Україна, Швейцарія, Сербія та Італія. Мабуть, у січні ми будемо здавати фільм у Держкіно. Маємо відзвітувати перед Держкіно, бо ще у 2020 році отримали від нього часткове фінансування. Сподіваюся, у наступному році ми вийдемо на кінофестивалі. Надіюся, до Венеційського фестивалю, який буде у вересні, будемо готові.
Кіно про Казимира Малевича мені дуже близьке, адже відчуття свободи творчості та мислення для мене, як і для нього – головне у житті.
Ви багато допомагаєте Охмадтиту. А що скажете про спроби Світлани Лободи організувати концерт на підтримку цієї лікарні? Це спроба відбілити репутацію чи щира турбота про дітей?
Не люблю коментувати чиїсь дії. Тим паче людей з творчого кола. Скажу те, що знаю. Ніхто не давав дозволу використовувати логотип лікарні для промо концерту. Хтось вирішив, з невідомих мені міркувань, провести концерт і зібрати якісь кошти. Сам Охматдит про це не попередили й він не давав на таке дозволу.
Що ви як продюсер думаєте про Єдиний телемарафон? Він потрібен і надалі? Що би ви у ньому змінили?
Питання явно не до мене. Не дивлюсь його взагалі, тож не можу судити. І з моїх знайомих теж ніхто його не дивиться.
«Президент амбітний і не боїться викликів»
До повномасштабного вторгнення ви працювали у «Квартал-Концерті» і знайомі із Володимиром Зеленським. Яке враження на вас він тоді справляв? Як команда дізналася і сприйняла те, що він іде у президенти? Нащо воно йому було треба?
Коли він був керівником «Квартал 95», я мав можливість з ним спілкуватися. Тоді він на мене справив дуже сильне враження. Дуже крутий артист був. Я сприймав його як дуже харизматичну, цікаву, інтелектуальну і розумну людину. Підкуповувала його людяність. Бачив багато прикладів, коли він проявляв себе дуже добре навіть до незнайомих людей.
Нащо він пішов у президенти? Бо амбітний і не боїться викликів.
Як віддалений спостерігач, що ви бачите зараз у Зеленському? Які зміни з ним відбулися?
Йому дуже важко. Не знаю, що було би зі мною, якби на мене звалилася така відповідальність.
А як ви зреагували на його бажання іти у президенти?
Позитивно. Бачив, що у країні потрібно щось міняти.
Він би все одно пішов у президенти, якби знав, що чекає на країну: пандемія коронавірусу, повномасштабна війна…
Це знає тільки він. Я знаю одне – він дуже сміливий. І ніколи не боявся викликів. Заможна і популярна людина. Люди у нього були закохані, коли він був артистом. У нього було все, але він пішов далі. Зрозуміло, що він не очікував, що на країну під його керівництвом чекає таке.
Ви хвалили Зеленського за рішення закрити проросійські канали Медведчука. Загалом щодо боротьби з проросійськими впливами до війни президент, на вашу думку, зробив все що міг, чи десь міг і не дотиснув?
Можу сказати, що він зробив набагато більше, ніж його попередник. Інакше би сталася спроба російського реваншу. Це страшно. Не розумію, як можна було стільки років до того закривати очі на п’яту колону. Те, що зробив президент, було сміливо.
Добре, поставимо питання інакше. Чому, на вашу думку, деякі депутати від забороненої партії ОПЗЖ досі не сидять?
Не знаю. Але ж деякі, як от Нестор Шуфрич, сидять (у СІЗО – «Главком»). Віктор Медведчук сидів, доки не обміняли. Ми ж не Росія, це наша перевага. Не можна брати і кидати у тюрму всіх, хто тобі не подобається. У нас не диктатура, а свобода і демократія. Хочеться у це вірити.
Що вам не подобається з того, що робить президент?
Є великі проблеми з кадрами, ще з 2019 року, особливо у «слуг». Скандали, наприклад, з Олександром Дубінським, Олександром Трухіним, Мар’яною Безуглою – це сором для держави.
Як засновник ГО «Європейський шлях України», як ви оцінюєте перспективи вступу України у НАТО і ЄС?
Про НАТО я всім втовкмачував з початку нульових у Харкові. Казав, що має бути тільки НАТО, а мені говорили про єдиний економічний простір з Росією. Чесно кажучи, думаю, що поки не закінчиться активна фаза війни, нас не візьмуть ні до ЄС, ні, тим більше, до НАТО. НАТО – єдиний механізм, який нас захистить від Росії. Поряд із сильною власною армією.
Ви у добрих стосунках з Олександром Усиком. А як вам його позиція щодо московської церкви? Чому він у цьому так вперся, на вашу думку? Ви не вважаєте його трохи «ватним»?
По-перше, свобода віросповідання – це ключове людське право. Якщо людина звикла все своє життя вірити у Бога саме так, а не інакше, і їй комфортно, ми не маємо права щось комусь нав’язувати. Це його особиста справа. Він – патріот і наша гордість. Це головне.
Розкажіть, як зараз допомагаєте Охматдиту. Реконструкція лікарняного укриття завершена.
Так, ми вже його відремонтували та відкрили. Діти та лікарі перебувають у комфортних умовах. Як засновник благодійного фонду «Мистецька ініціатива» системно допомагаю Охматдиту з 2014 року.
А що до укриття, то воно велике – 400 метрів квадратних у підвалі харчоблоку, там стоять ліжка для дітей. До ремонту зі стелі крапали нечистоти, труби всі були зелені, все у грибку, нема чим дихати. Суцільний жах.
Пішов до генерального директора лікарні Володимира Жовніра і сказав, що готовий зробити капітальний ремонт. І от зробили разом з друзями та партнерами. У кінці листопада було офіційне відкриття.
Богдан Боднарук, «Главком»
Коментарі — 0