Ярослав Юрчишин: У нас повна дегуманізація чиновників. Така журналістика мені не подобається
Інтерв’ю
Новий голова парламентського комітету зі свободи слова: «Цензура – це програш»
9 грудня Верховна Рада проголосувала за призначення представника партії «Голос» Ярослава Юрчишина головою Комітету з питань свободи слова. Цю посаду від початку скликання очолював одіозний нардеп від забороненої проросійської ОПЗЖ Нестор Шуфрич, якому СБУ повідомила про підозру в державній зраді. Суд відправив Шуфрича під варту без права внесення застави.
За головування Шуфрича Комітет свободи слова був найзакритішим серед інших парламентських комітетів і належно не інформував про свою діяльність.
Рух «Чесно» поспілкувався з новопризначеним головою Комітету з питань свободи слова Ярославом Юрчишиним, аби дізнатися, який спадок залишив попередник, про перенесення комітету в будівлю Ради, ефективність єдиного телемарафону, ризики запровадження цензури, можливу переакредитацію парламентських журналістів та їх повернення в Раду.
У переліку компетенцій Комітету свободи слова серед іншого визначено, що він сприяє праву громадян на інформацію. Але, за результатами кількох моніторингів Руху «Чесно», сам комітет цього не виконував. Чому, на вашу думку, так відбувалося за головування Нестора Шуфрича?
По-перше, через самого Шуфрича. Комітет був спеціально вихолощений настільки, аби він на посаді не міг захищати заборонені медведчуківські телеканали. А все решта Шуфричу було не цікаво – ні комунікація зі ЗМІ, ні відкритість роботи комітету.
По-друге, комітет географічно відірваний від інших комітетів, він орендує приміщення в готелі «Київ». З одного боку, це було зроблено, аби покращити туди доступ, але насправді все виявилось навпаки. Зараз ми думаємо над перенесенням комітету у приміщення Верховної Ради.
Для цього є технічні умови?
Це складно, але, наприклад, організовувати відеотрансляції набагато легше через Апарат Верховної Ради. Окреме питання – додатковий пункт держохорони та видатки на площу в готелі. Ми точно будемо робити діяльність комітету більш відкритою. Зараз працюємо над тим, щоб комітет встановлював стандарти, а не пас задніх. Відповідне завдання секретаріат отримав, і я не бачу проблем, окрім технічних та часу для цього.
Яким буде перший крок у цьому напрямку?
Зараз плануємо, як забезпечувати трансляції засідань. Це може бути банальний запис на телефон та публікація відео на YouTube. Далі будемо рухатись за рекомендаціями, які в тому числі розробив Рух «Чесно» для парламентських комітетів, щоб оперативно публікувати порядки денні, стенограми та протоколи.
З нового року плануємо провести відкриті комітетські слухання на тему полонених журналістів, нападів на журналістів тощо. Спільно з Євгенією Кравчук (голова підкомітету з питань інформполітики та європейської інтеграції – ред.) готуємо законопроєкт про удосконалення доступу до публічної інформації.
Зараз окремі комітети публікують також поіменне голосування нардепів на засіданнях. Чи буде це впроваджено також у вашому комітеті?
Плануємо це зробити, всі оновлення будемо запускати з нового року.
Чи є брак кадрів у секретаріаті? Хтось закріплений у комітеті за висвітленням його діяльності?
Є посада з оргобов’язками, де в повноваження входить і висвітлення роботи. Зараз офіційно в секретаріаті семеро людей. Серед них військовослужбовець, за яким закріплене місце. Є спеціаліст у декретній відпустці. На ті повноваження, які наразі є в комітету, людей вистачає.
Комітет є найменшим за чисельністю нардепів. Чи впливає це на його роботу?
Депутати не просто так вийшли з комітету. Були навіть розмови про те, щоб його ліквідувати. Але це категорично неприйнятно з точки зору парламентаризму, адже комітет з питань свободи слова – це класична інституція в будь-якому парламенті. Він є майданчиком дискусії для депутатів влади та опозиції, він стоїть на сторожі захисту прав журналістів, доступу до інформації і загалом свободи слова.
На жаль, комітет суттєво деградував, як із суб’єктивних, так і з об’єктивних причин. Але ми це змінимо. Не буду називати прізвища, але до мене вже підходили колеги з питанням про роботу в комітеті.
Це хтось зі старих членів?
Ні, нові.
Чи були якісь контакти від Шуфрича після призначення вас на посаду?
Ні, тут технічна складність, оскільки він арештований, а його кабінет опломбований. Доступу немає.
Ми й раніше не контактували. Взагалі у нас в «Голосі» досить обережне ставлення до уламків забороненої ОПЖЗ, адже вони нас вважають класичними «соросятами». Натомість ми підтримуємо позицію СБУ і суду про те, що вони є проросійською партією, якої не мало би бути в парламенті. Але їх обрали українські виборці, так само як і нас. Ми працюємо в одному залі, тому якісь комунікації були. З Шуфричем контакти були мінімальні.
Є дуже багато таких питань, які «провисли» через те, що комітет був обезголовлений і існував номінально, а фактично не працював. Зараз маємо це змінювати. Вже заплановані зустрічі також з експредставниками та головами комітету минулих скликань.
Також я зустрічався з журналістами для обговорення теми звільнення полонених журналістів, роботи на лінії розмежування та отримання для цього спецперепусток. Перешкоджання роботі журналістів і трактування їх як комбатантів – це вже формується як один з елементів позову до міжнародного трибуналу. Окремий виклик – арешти кримськотатарських журналістів.
А як відбувається співпраця із заступником Євгеном Брагарем та секретарем комітету Сергієм Швецем?
Від них є повне сприяння та нормальна комунікація. Ми розходимося з Євгеном у певних політичних поглядах, але всі розуміють, що комітет треба реанімовувати.
Змін у керівництві комітету не буде?
Я не бачу потреби і міняти нема на кого. Нас, умовно кажучи, троє в реальності, четвертий – в умі, тобто в СІЗО. Ми тут особливо не поміняємося.
У цьому скликанні парламенту було акредитовано понад 3000 журналістів. Чи потрібно, на ваш погляд, переглянути цей список або ж взагалі провести нову акредитацію? Чи будете ви сприяти поверненню журналістів у стіни парламенту?
Перше питання – безпека. Ми змушені будемо провести переакредитацію. По-перше, потрібно очистити цей перелік від представників заборонених ЗМІ. По-друге, переглянути діяльність окремих представників медіа, адже є питання, чи насправді це журналісти і наскільки легально вони отримали посвідчення.
Наразі базовим залишається питання, куди журналісти матимуть доступ та яка кількість людей може скористатися укриттям. Будівля Ради не була розрахована на те, що доведеться в ній переховуватися, але якісні сховища є поруч.
З апаратом ми зробили запит до ДСНС та СБУ, аби дізнатися чітку кількість людей, яким у Раді можна гарантувати захист. Зараз, наприклад, коли приїжджає міжнародна делегація, то працівники апарату переходять на інші локації, бо навіть для них не вистачає місць.
Держава має гарантувати безпеку для всіх присутніх. Ми точно будемо посилювати парламентський пресцентр на Липській, бо там є забезпечені сховища.
Щодо будівлі Верховної Ради, поки все вказує на те, що нам навряд чи дозволять допуск туди журналістів до завершення воєнного стану. Теоретично парламент може закласти кошти на розвиток укриття, але за це нас відразу ж розкритикують, бо це не пріоритет. Водночас це має бути в планах, адже Росія нікуди не дінеться.
Нарікання на закриту роботу Верховної Ради логічне, але водночас і більш багатогранне. Апарат створив пресцентр для журналістів на Липській. Я запитував у апарату, чи отримували вони пропозиції, як покращити його роботу та доступ до нього, але нічого такого не надходило. Журналісти просто сказали, що їм там незручно.
У нас війна та обмеження, тому ми маємо витискати максимум із того, що зараз маємо. Це якби наші військові сказали, що не будуть стріляти «Іглою», бо чекають, поки дійдуть «Джавеліни». Розумію, що таким чином зараз дещо нариваюся на критику журналістського середовища, але я не планую бути мегазручним для всіх.
Насправді я спробую домовитися з керівництвом Верховної Ради, з апаратом та депутатами, аби активніше використовували пресцентр.
Якщо туди не будуть приходити журналісти, то все накриється мідним тазом.
Аргументи про безпекові питання виправдані, але виходить, що переважну більшість часу це скликання парламенту працювало в закритому режимі. Це дуже зручно для більшості нардепів, адже журналісти не слідкують за їхньою роботою в сесійній залі і не можуть, як раніше, отримати коментар у кулуарах. На Липську буде приходити у визначений час певний спікер чи голова фракції на брифінг і на питання журналістів відповідатиме формально.
Політики, які хочуть ховатися, знайдуть будь-які аргументи і заховаються. І безпекові питання зараз справді дають таку можливість. Питання, а що ж первинне – їхнє бажання сховатися чи безпека? Первинною зараз є безпека. Я в захваті від наших героїчних журналістів, але це до першого прильоту. Доліт «Кинджала» до Києва – кілька хвилин, їх ми не завжди збиваємо. Ми не можемо ставити під ризик громадян, бо їхня безпека – це пріоритет держави.
У нас завжди буде дискусія між владою і суспільством про рівень якості доступу до інформації. І цей рівень нам постійно треба підвищувати. Знову наражаюсь на критику колег із медіа, але якість висвітлення політичних процесів має бути кращою.
Що саме ви маєте на увазі – посилання на джерела в матеріалах?
Наприклад, хайп довкола фото з телефонів нардепів. Коли людина, умовно кажучи, обирає матрас, на якому буде займатися коханням з коханою людиною. Коли відбувається гіперболізація дрібниць і дегуманізація самої людини. Чому за політичну діяльність мають страждати діти чи дружина політика? У нас є повна дегуманізація держчиновників. Така журналістика мені не подобається.
Я розумію, що «жовта преса» має чимось жити, але не можна перетворювати на це весь інформаційний простір. Свобода слова – це також і відповідальність. Ми маємо інструмент доступу до інформації, щоб робити суспільство кращим, а не гіршим.
Наша функція зараз – знайти баланс між безпекою і доступом в усіх напрямках. Я максимально сприятиму роботі журналістів, які пишуть про смисли, про якість суспільних відносин та свободу слова. Але я навряд чи буду допомагати в тому, щоб нівелювати людей за те, що вони просто займають посади.
З безпекових міркувань у парламенті немає і онлайн-трансляцій засідань телеканалу «Рада», але є трансляції в TikTok від нардепа ЄС Олексія Гончаренка. Вам не здається це абсурдним?
Це викривлення інформаційного поля. Бо нардепи у трансляціях розповідають і показують лише те, що їм вигідно. Формально Олексій порушує правила. Рада ухвалила постанову (постанова № 7739 забороняє на час воєнного стану в Україні транслювати онлайн засідання Верховної Ради – ред.), проти якої він голосував і, мабуть, вважає, що її не потрібно виконувати. Теоретично за це можна притягнути до відповідальності чи дисциплінувати через регламентний комітет. Але це можна оскаржити і виграти.
Водночас відносини ніколи не можна зарегулювати так, аби все було максимально чітко. Офіційні джерела комунікації не встигають. У нас є цілий канал «Рада», і він виконує досить важливу функцію, особливо це було на початку повномасштабного вторгнення – доступ до інформації, якої в інших телеканалів не було. Разом із редакцією каналу «Рада» будемо планувати, як покращити їхній контент.
Дослідження також демонструють, що люди йдуть від офіційних джерел комунікації в соцмережі. Це почалося ще до повномасштабного вторгнення, але зараз потік просто шалений, і це формує багато викликів. Якщо телеграм-канал або акаунт у TikTok хоче бути анонімним – його інформацію верифікувати фактично неможливо. Не здивуюсь, якщо із розвитком штучного інтелекту в нас з’являться віртуальні діячі, яких не існуватиме в реальності.
Чи потрібно в Україні вводити обмеження чи навіть цензуру на поширення інформації?
Цензура – це програш. Цензурою діють неефективні держави, які не можуть налагодити партнерські стосунки. Але у нас діє воєнний стан, тому має бути зважена інформаційна безпекова політика.
Я хочу, щоб журналістам в Україні працювалося значно легше, і я буду сприяти тому, аби була більш ефективна комунікація з військовими. Пояснювати їм, що у нас два вибори – або ми будемо розказувати про їхній героїзм, або росіяни будуть вигадувати про наші злочини.
Згідно із дослідженням ефіру телемарафону «Єдині новини», позаштатний радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк з’являється в ефірі кожні два дні. Друге та третє місця посідають представники «Слуги народу». Четверте розділяють ще один спікер Офісу президента, ще одна «слуга народу» та два міністри. Як ви, як представник опозиції, ставитесь до такої репрезентації та монополії в інфопросторі?
Ми довго жили в постколоніальній країні, де неофіційні «смотрящі» були більш впливовими, ніж люди на офіційних посадах. Якщо запитати в людей, хто керує державою в парламентсько-президентській державі, то ми почуємо відповідь, що президент вирішує все. Цінність радника, який має доступ до позицій президента, виходить у рази більше, ніж міністра, який переважно не комунікує, чи керівника комітету, який формує політику.
Тому різні канали і дають майданчики таким радникам, бо можуть отримати більше інсайдів від тих, хто впливає на ухвалення рішень. Держава мала б унормувати повноваження та обов’язки радників, потрібно шукати рішення виведення політики в більш публічну сферу.
Політика – це мистецтво реальності. Можна зайняти жорстку опозиційну нішу і казати, що всюди зрада, щоб звільнили усіх радників, закрили марафон і так далі. Але на реальність це ніяк не вплине. Єдине, може зрости кількість підписників через це.
Окрім доцільності формату єдиного телемарафону є питання і про мільйонні видатки з держбюджету на його утримання: серед підрядників, наприклад, є фірми, пов’язані з Кирилом Тимошенком. Чому держава фінансує телеканали олігархів, якщо паралельно є труднощі з фінансуванням «Суспільного»?
Ефективність витрат ми точно маємо проаналізувати. І це має зробити Рахункова плата та аудиторська служба.
Я був кілька днів тому на «Суспільному», де серед іншого говорили і про обмежене фінансування. Водночас, якщо, наприклад, нам як державі потрібно провести «Євробачення», то частину ресурсів для цього ми отримуємо від Європейської спілки радіомовлення і телебачення, іншу – від держави. Таке правило. Після цього суспільний мовник наймає тих, хто може це швидко та якісно реалізувати. А це можуть бути великі медіагрупи, наприклад Starlight Media або 1+1 media. І виходить, що «Суспільне» звертається до них та фінансує олігархічні канали. Тому тут не все таке чорно-біле.
Ви ставили під сумнів ефективність національного телемарафону. А хто може бути ініціатором зміни його формату або взагалі закриття?
Мене вже розкритикували за ці слова, тому зараз я хочу порахувати і подивитися в динаміці, чи можна порівняти цю ефективність. Я не знаю, хто був ініціатором створення єдиного марафону, але насправді це було дуже хороше рішення на той момент.
У нас є Міністерство культури та інформаційної політики, яке, однак, давно без міністра, і воно мало б ініціювати такі процеси. Є також директори та редактори телеканалів, але для них формат роботи зрозумілий і є підтримка від держави. Зараз це можливість виживання, бо реклами майже немає. Для когось, як, наприклад, для «Суспільного», це був непоганий поштовх і ріст, якщо порівнювати з часами до повномасштабного вторгнення.
Тут або журналісти запропонують кращий варіант, або єдиний марафон органічно втратить перегляди і закриється. Чи доцільно його зараз ліквідовувати – у мене великі питання. Я пам’ятаю 2014 рік, як на каналах, які зараз є в переліку єдиного телемарафону, у студіях сиділи експерти й аналізували, чи була справді анексія Криму, чи все-таки це «кримський народ» проголосував за те, що хотів.
Коментарі — 0
