Юрій Луценко: Мене відкликали із Бахмута за рішенням Зеленського

«Зеленський на своєму місці з першого дня війни»

Коли почалася повномасштабна війна, ексгенпрокурор Юрій Луценко пішов служити у тероборону Києва. Пізніше потрапив у Миколаїв та на херсонський напрямок, потім – у Соледар та Бахмут. При цьому він постійно висвітлював діяльність, свою і свого підрозділу, у соцмережах, збираючи сотні лайків та коментарів. Нерідко – хейтерських.

У середині лютого речниця Луценка Лариса Сарган повідомила, що його, наказом головнокомандувача Збройних сил, призначено командиром взводу ударних безпілотників в одній з частин ЗСУ. Цю новину користувачі соцмереж активно обговорювали, сперечаючись «зрада» це чи «перемога». А як тільки перестали, Луценко нагадав про себе емоційним дописом, у якому повідомив, що після більш ніж ста днів перебування у Бахмуті він отримав персональний наказ вибути з підрозділу «Птахи Мадяра» і продовжити службу у ТРО.

Переведення з Бахмута ексгенпрокурор назвав політичною помстою. Втім, інших медійно активних «мадярівців» також перекинули з міста-фортеці на інші напрямки.

Наразі Луценко перебуває у Києві, в очікуванні подальших розпоряджень керівництва. В інтерв’ю «Главкому» він пояснює, чому вважає виведення із Бахмута політичною помстою, розповідає, чим так муляють вищому керівництву «Птахи Мадяра», оцінює, яку роль відіграє надскладна оборона Бахмута, та порівнює потенціал української та російської армії у використанні безпілотників.

«Інакше як політичною помстою я це пояснити не можу»

У дописі про ваше переведення з-під Бахмута ви зазначили, що не хочете критикувати військове керівництво під час війни. Але водночас нагадали про 25% виборців, які не проголосували за Зеленського, і заявили, що ЗСУ переможе скоріш всупереч, а не завдяки йому. Може, розшифруєте свої претензії?

Здається, всі емоції та оцінки були на поверхні: я був сильно вражений тим, що відбулося. Якщо не помиляюсь, з 23 на 24 лютого до нашого підрозділу подзвонив помічник головнокомандувача і повідомив, що за прямою політичною вказівкою буде скасований наказ щодо призначення Луценка на найнижчу військову посаду, яка тільки може бути, – командира взводу. Також було сказано, що буде прийняте рішення щодо моєї політично мотивованої ротації або евакуації з зони бойових дій.

Я не міг у це повірити, думав, що, можливо, це якась помилка. Тим не менш, за кілька днів я таки отримав спочатку наказ про моє відкликання з Бахмута до мого батальйону тероборони, а вже з самого батальйону – у розпорядження командуючого територіальної оборони у місті Київ. 

Пізніше надійшов наказ головкома Збройних сил про те, що пункт наказу про призначення капітана Луценка командиром взводу БПЛА також скасований. Така синхронність та радикальність за повної відсутності мотивів вказують на те, що джерело, яке мене попереджало, знало, про що говорило. Я вважаю, що це – політичне рішення президента.

Хоча коли 25 лютого минулого року я став до лав ТРО, нікого не цікавили ані військові звання, ані якісь формальні зачіпки. Стрільцями були всі – і рядові, і старлеї, і полковники. Вже за кілька тижнів моя група була на Гостомельському шосе на околицях Києва. У квітні нас перевели на миколаївський напрямок, далі – на херсонський, і весь цей час я служив звичайним стрільцем.

У серпні вперше трапилось те, що я можу назвати політичним рішенням. У складі нашого батальйону було достатньо людей, яких колись називали «порохоботами». Вони були відкликані у розпорядження командувача ТРО. Будучи генералами вони пояснили, що їх не можуть перемістити указом президента на посаду, нижчу за, скажімо, командувача бригадою. Тож їх досі тримають «у розпорядженні», поки не з‘явиться потреба у таких висококваліфікованих військових кадрах. Хоча в окопах вони явно приносили би більше користі, ніж на паркеті.

А старлея Луценка відправили у резервний батальйон.

Маючи звання старшого лейтенанта з часів військової кафедри Львівської політехніки, я ніколи собі не дозволяв чіпляти зірки відповідно до займаних мною посад в МВС та Генпрокуратурі. Моє невеличке звання дозволило мені стати офіцером нового батальйону ТРО. Цей батальйон стояв у глибокому тилу, в одному з райцентрів центральної України, і тому я попросився, разом із взводом БПЛА, на передову. 15 листопада я і 25 моїх побратимів з‘явилися у Бахмуті, де і продовжували нести службу.

Я так довго розповідаю це все для розуміння. Людина, яка рік служила в армії, з них 110 днів у Бахмуті, раптом отримує листа про те, що її робота та досвід більше не потрібні. Ба більше – у Бахмуті, який зараз у дуже складній ситуації, не потрібні сотні дронів, якими ми змогли забезпечити наш підрозділ. Луценка після цього відправляють у Київ, а підрозділ – геть із Бахмута.

Звідси й мої емоції. Служити в армії – обов'язок усіх, хто би за кого не голосував чотири роки тому. Тим більше, що друзі президента в окопи не поспішають…

А чому вас відкликали окремо від підрозділу, хоча майже одночасно відкликали і підрозділ?

Тому що монобільшість вимагає наявності моногероїв.

Думаю, Офіс президента розуміє ступінь дискредитації «Слуг народу» і готує нову партію Зеленського, у якій мають бути усі відомі завдяки телемарафону герої війни. Тому інші публічні люди, які можуть бодай теоретично викликати якісь позитивні емоції в електорату, нинішньому політичному керівництву неприйнятні.

Але ж про політичне відкликання – це вже ваша інтерпретація...

У мене, як у людини дорослої та досвідченої, це не викликає жодних сумнівів. Коли весь підрозділ прибирають з Бахмута, то, можливо, командуванню видніше, де потрібні досвід та великий арсенал засобів аеророзвідки. Але коли одночасно і головком Залужний, і командуючий ТРО Танцюра приймають рішення щодо мене персонально, це означає, що вони отримали найвище розпорядження.

Логіка такого розпорядження мені недоступна. Для усіх нормальних людей різниця у поглядах закінчилась 24 лютого. У мене у підрозділі – взагалі краса, зі мною служили: двічі судимий, який сидів зі мною у Лук‘янівці, військовий прокурор, айтішник, бізнесмен, музикант... Хтось голосував за Порошенка, хтось за Зеленського, хтось за Тимошенко. Був, наприклад, політтехнолог Юлії Володимирівни, якого ми свого часу затримували та притягували до відповідальності. Ми просто зі сміхом це все згадували, бо зараз – це все одно, що згадати, хто переміг у війні Червоної та Білої троянд.  

Тому інакше як політичною помстою те, що відбувається, я пояснити не можу. Чому генерала Сергія Кривоноса не відпускають на війну, а порушують кримінальну справу і тримають у Києві? Чому Павла Демчину (генерал-полковник запасу, колишній перший заступник голови – начальник главку по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ, – «Главком») вивозять, після піврічної служби у війську та утримують у цьому політичному відстійнику при командуванні ТРО? Чому те саме відбувається з Олександром Турчиновим? Тепер прийшов мій час.  

Попри це, я щасливий, що встиг відслужити три місяці у Бахмуті. І загалом за цей рік служби не було нічого крутішого за прохання військових сфотографуватися та подзвонити мамі, щоби рідні знали, що з ними все ок.

Не задумувались, що ця ваша любов фотографуватися на передовій могла стати однією з причин для усунення?

Не хочу про це думати, бо вважаю це маразмом. У кожного солдата у телефоні є сотні фотографій. Я їх виставляв тільки під дописи про єдність та оптимізм. Політик, який 25 років говорив про європейський вибір, має зараз бути на війні, бо там вирішується цей вибір. Мене не хвилюють відео чи рейтинги, але, якщо хтось по фотографіях визначає, хто може воювати, а хто ні – ok.

Вам дорікають якраз тим, що ви більше піаритесь, ніж воюєте.

Виправдовуватись я не бачу сенсу. Дуже прошу всіх критиків взяти телефон і вперед: 206 батальйон ТРО, 251 батальйон ТРО, група «Птахи Мадяра» – і хай питають у тих, хто зі мною служив. Я пішов служити, а не колекціонувати героїчні відео. Зверніть увагу, що у мене їх майже не було, окрім нечастих привітань з лінії фронту, пов’язаних з якимись подіями. Але поки що лайнометанням займаються ті, хто мав би бути на війні, але залишився під спідницею Офісу президента.

«Мадяра прибрали, бо вступив у бій зі спекулянтами»

Що відбувалося у проміжку між вашим несподіваним призначенням командиром та не менш несподіваним відкликанням?

Все, що треба було зробити, ми зробили ще до поїздки у Бахмут. У певний час окремі члени мого батальйону ТРО зрозуміли, що батальйону та взагалі Збройним силам потрібні очі, тобто дрони. Вони купували їх власним та волонтерським коштом, вчилися літати. Коли я приєднався, вони технічно вже були готові. Мадяр створив високопрофесійний колектив, де всі пілоти мали одну-дві тисячі вильотів, чітку систему забезпечення і круту комунікацію із суспільством, що гарантувало фінансову підтримку.

Щоденно у Бахмуті у нас працювали від п‘яти до шести пар льотчиків, які здійснювали аеророзвідку, а вже пізніше й ударні дії по всьому Бахмутському напрямку. Ми постійно висіли у повітрі, координували дії артилерії, втрачали десь один-два дрони на день, але виявляли ворога і корегували його знищення.

Це великі втрати – один-два дрони на день?

Достатньо. Тому що, на відміну від багатьох, наші пілоти не висять над опорним пунктом ЗСУ, а літають на глибину до 6 км. Ну і очевидно, що у тих, хто літає, коли хмарність чи сніг, навіть на 30-метровій висоті, будуть відповідні втрати, проте, і велика ефективність. Ми, звичайно, не були єдиними та не натягуємо чужу ковдру перемог на себе, бо десятки різних підрозділів там успішно літають. Але «Птахи Мадяра» були у підпорядкуванні безпосередньо керівництва напрямку і отримували індивідуальні накази на особливі дії.

Піарактивність Мадяра ґрунтувалася на відеофактах нищення російських хробаків і давала можливість для розвитку. Адже від держави ми з початку повномасштабної війни мали лише автомати. Решта – донати громадян і фондів. 

У результаті наш арсенал став помітним – сотні дронів-камікадзе, сотні денних і нічних Mavic-ів та до десяти «бомберів», які можуть скидати вибухову речовину аж до 8 кг для знищення бронетехніки. Такий підрозділ засвітився і після певних наших доповідних командування ЗСУ прийняло рішення нарешті легалізувати цей вид озброєнь у вигляді першої роти безпілотників ЗСУ, яку потім мали мультиплікувати по всіх бригадах.

Сподіваюсь, що політичні перешкоди завадять тільки мені, а не всьому підрозділу. Я зараз перебуваю вдома і постійно моніторю новини з Бахмута, зокрема, й запити шановного Юрія Бутусова допомогти хлопцям купити Mavic-и, бо їх там тепер немає.

Але ж «Птахів Мадяра» перевели на не менш важливий напрямок.

Так, вони перебувають у районі Вугледара, де роботи буде по горло. Єдине, що організаційні проблеми переводу, перевозу, оформлення документів, атестатів і багато інших речей мінімум днів на 10 виключать підрозділ з військової роботи.

Подейкують, що Мадяра прибрали з Бахмута через його надмірну медійну активність.

Я здогадуюсь, з яких причин перевели Мадяра. Він – достатньо медійно активний, надзвичайно, я б навіть сказав. Десь на середині нашої спільної служби я зайшов на його Telegram-канал і здивувався кількості переглядів. Коли ми збирали гроші на чергову величезну партію Mavic-ів, я просив пів України, звертався до різних фондів, щоби допомогли грошима. Подзвонив одному олігарху, він почав пояснювати, що і так допомагає багатьом бригадам. Кажу: я у тебе хоч раз гроші брав?

Не дуже це приємне заняття, скажу я вам.

А от Мадяр за кілька годин зібрав майже таку ж саму суму простим оголошенням на своєму Telegram-каналі. Його медійність насправді не для того, щоби піаритися. Він показує людям результати роботи підрозділу і це забезпечує підрозділ фінансовою підтримкою.

Та він потрапив у немилість не через це. А через те, що публічно вступив у бій зі спекулянтами, у тому числі – придворними фондами, адже Мадяр купує дрони на 40-50% дешевше.

Але ж у держави є і свої безпілотники.

Так, в Україні були прекрасні БПЛА – «Лелека», «Фурія», «Вампір». Проте, у 2019 році всі ці програми були закриті і жодної копійки до початку повномасштабної війни на них не виділялося. Відповідно, у військах їх практично не було. Зараз виробництво таки відновилося і у деякі підрозділи ці «птахи» надходять, але у дуже невеликій кількості. Очі армії все ще тримаються на «мавіках» та «матрасах», придбаних на донати людей та бізнесу, як це робить Мадяр.

Роберт Бровді – відома персона у себе на Закарпатті. За часів президентства Януковича він обіймав посаду заступника голови правління Державної продовольчо-зернової корпорації України і після Майдану його звинувачували у зловживаннях на цій посаді. Також свого часу він очолював закарпатський осередок «Фронту змін» і був соратником Арсенія Яценюка. Ви з ним знайомі ще із тих часів?

Ні, я не був з ним знайомий. Щоправда, у нас є спільні знайомі депутати. Ми познайомились десь у Миколаєві, якщо не помиляюсь, у кінці липня за позивними, а його прізвище я дізнався через місяць служби у Бахмуті.

Вам зрозуміло, чому він так прославився?

По-перше, він харизматичний, по-друге, з високими організаційними здібностями, по-третє, глибоко компетентний, і по-четверте, демонструє людям те, чого вони найбільше зараз потребують – оптимізм і негайний результат помсти хробакам за горе, яке вони принесли в Україну.

«Я особисто не знайомий із Залужним»

Щодо оборони Бахмута висловлюються різні, часто протилежні, міркування. Нібито навіть у самому військовому керівництві немає одностайної думки, чи слід продовжувати утримувати місто, чи може краще зберегти життя військових, дозволивши їм відступити безпечніші рубежі.

На запитання, чи треба покидати Бахмут у ситуації, коли залишилася одна дорога, яка прострілюється, відповісти можна, лише знаючи, чи є у нас резерв. У першу чергу – снарядів та мін. Бо всі тактичні успіхи росіян за останні два місяці пов‘язані з тим, що у нас різко впала можливість завдавати уражень з артилерійської зброї. Це я кажу як людина, яка щодня вилітала на ті чи інші ділянки фронту, бачила цілі, доводила їх в установленому порядку до артилеристів, а артилеристи відповідали, що для такої цілі у них боєкомплекту немає. Навіть коли ми знаходили ПТРК (протитанковий ракетний комплекс) або СПГ (станковий протитанковий гранатомет) противника, які обстрілювали це останнє шосе, не завжди було чим відповісти.

Тому якщо командування бачить, що можна збільшити боєкомплект, Бахмут, який виконує дуже важливу роль, можна і потрібно захищати. Якщо боєкомплекту немає – командування, і тільки воно, повинне прийняти інше рішення. Я взагалі вважаю, що солдат не має приймати рішення щодо того, що він повинен захищати, а що – ні. Я особисто і всі, з ким я спілкувався, довіряють генералу Залужному. Впевнений, що він ухвалить компетентне рішення. Боротися будемо стільки, скільки можливо. Коли ця можливість викликатиме надмірні виклики, я впевнений, що буде прийняте правильне військове рішення вищим керівництвом.

Головнокомандувач Збройних сил Валерій Залужний спочатку призначив вас командиром, а потім звільнив. Наскільки він, на вашу думку, є автономним у своїх діях?

Давайте одразу великим шрифтом напишемо – я особисто не знайомий із Залужним, бо ви цим інтерв’ю ще його доведете до проблем. Я спостерігаю за паном Залужним виключно з дистанції як пересічний учасник бойових дій. Мені подобаються його людські якості: ставлення до солдат, демократичне ставлення до підлеглих.

Але найбільша повага у мене з’явилася, коли він в інтерв’ю одному з англомовних видань вилив відро холодної води на «свідків рожевих єдинорогів єдиного марафону». Він не побоявся сказати, що до перемоги ще далеко, що ворог сильний. Водночас було ясно, що головком знає, що робити, має план. Я зрозумів, що цій людині вірю, бо він демонструє компетентність, правильну, без прикрас, оцінку ситуації і готовий брати відповідальність на себе.

А як щодо командувача Сухопутними військами Олександра Сирського? Чи ви з ним безпосередньо стикалися?

Сирський командує обороною Бахмута і також у моїх очах заслужив авторитет блискучою операцією на Харківщині. Від професійних військових я чув багато позитивного про цю операцію. Мінімум три-чотири рази у ході цих маневрових дій він переграв росіян і звільнив велику частину нашої території без помітних втрат. Чую і критичні слова про Соледар, але час покаже. У будь-якому разі, я категорично проти того, аби будувати схеми персонального протистояння у командуванні ЗСУ.

Стосовно того, що відбувається у Бахмуті, ще раз повторюю: оцінку мають давати люди, які знають інформацію про всі наявні ресурси. Щоби зрозуміти одну просту причину, з якої всі ці шість місяців слід було обороняти Бахмут, треба підняти масштаб. Від Лимана – Кремінної на півночі до Бахмута у центрі і Вугледара на півдні. Так от на флангах – біля Кремінної та Вугледара – у росіян по 100 тис. особового складу і по 2 тис. танків і бронетехніки. Навпроти Бахмута – 25 тис. особового складу, значно менше бронетехніки і дуже нечисленна артилерія. Їхня ціль полягала у тому, щоби проломити Бахмут малими штурмовими групами і величезними силами на флангах оточити наші підрозділи на півночі і на півдні.

Тому оборона Бахмуту була і є правильною.

Допускаєте, що у Залужного, Сирського, Зеленського – різні думки на те, як розвиватиметься ситуація навколо Бахмута?

Я думаю, що у будь-якого керівника відбуваються наради саме для того, щоби почути різні точки зору. Тому якщо вони там їх висловлюють – це добре. Якщо приходять до одного рішення у публічному просторі – ще краще. Взагалі вважаю поганою ознакою, коли хтось розмірковує про розходження між Зеленським та вищим військовим командуванням про військові дії. Це більше схоже на ІПСО (інформаційно-психологічна операція) ворога, ніж на думки нормального українця. Все, що насправді відбувалося, ми згодом почитаємо у мемуарах.

«Єдине, чого я хочу, – повернутися на фронт»

Наразі багато людей (наприклад, Залужний і Мадяр) стали популярними через війну. Ви, як досвідчена «політична тварина», вірите у їхнє політичне майбутнє? Бо ця війна, як і майдани свого часу, сформувала запит на політиків зовсім іншої якості.

Очевидно, що українська політика давно потребує нової крові. Навіть не молодої, а саме нової. Але є одна обставина, що обтяжує. Наша влада закрила основні засоби масової інформації у єдиний телемарафон, також нею контролюються інтернет-ресурси. Відповідно поява нових облич на цих екранах стала неможливою.

Мене бісить, що про війну нам розповідають радники радників з «буковинського котла», або екс-риги (колишні депутати від Партії регіонів) – хто завгодно, тільки не люди, які дійсно у цьому компетентні. У нас на сьогодні, якщо не помиляюся, 2,5 тис. героїв України, десятки тисяч нагороджених – то чому ми їх не бачимо на екрані? Крім трубадурів Офісу президента, там тільки пес Патрон, і той тільки тому, що не може балотуватися. Це неправильно, це штучне закриття для суспільства думок справжніх і компетентних героїв війни.  

Але у сучасному світі не існує можливості повністю цензурувати медіапростір. Відповідно, на інших невеликих каналах, які стрімко стають популярними, з’являються нові обличчя. Люди шукають  не тільки розповіді героїв війни, але і цікавляться їхньою думкою про майбутнє. Я дуже цьому радію, бо сподіваюся, що після війни вони не загубляться. Країна потребує радикальних змін у політиці, навіть у постанові питань, яку країну ми хочемо.

А ви бачите себе у якомусь із таких нових проєктів? Якщо, наприклад, шанований вами Залужний покличе.

Єдине, чого я зараз хотів би, щоби мені дали можливість повернутися на фронт. У будь-якій якості.

Ви нещодавно закликали до загальної мобілізації тилу і фронту. І ці ваші цитати жваво підхопили російські ресурси. Ви продовжуєте вважати, що ситуація критична?

Абсолютно переконаний, що це мало би бути головною тональністю єдиного телемарафону. Давайте з маленького почнемо. У підрозділі маємо пару десятків автомобілів, але жодне державне СТО не працює. Я питаю: а де оборонпром, де ці майстерні? Є ж десятки авторемонтних заводів – чому вони не працюють 24 години на добу з мобільними пересувними майстернями по всій лінії фронту?

У Бахмуті гостро не вистачає мінометів і гранатометів. Проти нас зазвичай діють малі штурмові групи, які просуваються посадками, запускаючи уперед п’ятірку зеків. Вражати їх артилерійським вогнем, м’яко кажучи, неефективно, бо поки до них прилетить, вони розбіжаться. Встановіть в окопи міномети або АГС (автоматичний гранатомет станковий) – і все буде гаразд. В Україні АГСи випускає підприємство «Ленінська кузня», арештоване у 2019 році (до 2018 року належало Петру Порошенку, – «Главком»). Те саме із мінометами. Я ж зараз не про політику, а про здоровий глузд. Націоналізуйте чи «одержавте» ці підприємства, але налагодьте випуск того, що Україна може випускати сама. Тому я і кажу про загальну мобілізацію. Не тільки фронту, бо суспільство у кращій своїй частині дуже мобілізоване, а от у політикумі, в управлінських кадрах цього не відчувається. Проїдьтеся у Києві ввечері під вікнами міністерств – подивіться, скільки вікон там світяться.

Де зараз перебувають ваші сини?

Менший – студент, вчиться, а старший воював з 2014 року артилеристом і у 2016-му був комісований. А зараз волонтерить, як для хлопців із 55-ї бригади, у якій служив, так і для інших підрозділів.   

Ви зараз у Києві. А потім куди?

У Києві я зараз проходжу 10 днів медичної профілактики. Я у своєму батальйоні ТРО, з якого був відправлений з групою «Мадяра» у Бахмут. Цей батальйон зараз готується до виступу на східний фронт, і для мене це буде остаточним моментом істини. Якщо мій батальйон піде на донецький напрямок без мене, то політично мотивоване відлучення мене від фронту було правдою. Якщо здоровий глузд переможе і мене відправлять на офіцерську посаду, яку я там обіймав, значить можете сказати, що я трохи перебільшував вагу своєї персони.

«Я би порадив Зеленському забути про наступні вибори»

Останню частину нашої розмови присвятімо безпілотникам. Ви казали про дефіцит снарядів на фронті, а у якій мірі це стосується БПЛА?

На жаль, це пов’язані речі. Сучасна війна – це війна артилерії та безпілотників. Танки у нашій війні поки не мали жодного значення – вони використовуються обома сторонами як мобільна артилерія. Авіація також не являє собою якийсь вирішальний фактор, при всій повазі до тих, хто там служить. Піхота – найбільш героїчна частина збройних сил, але вона, в основному, є залежною від діяльності артилерії, а остання – від діяльності дронів. Це – головний меседж цієї війни: хто має кращі дрони і точнішу арту, той матиме перевагу.

На малих дистанціях ми маємо чисельну і технологічну перевагу і у розвідниках, і в ударниках. Дрони мають бути у наявності звичайні і нічні, які даватимуть об’єктивну інформацію з точними координатами для армії.

Після надходження високоточної західної артилерії ця зв’язка з артилерією стала ще більш ефективною. У мене було щастя – наводити Himars на будинок, де заховалися 20 російських спецпризначенців у Соледарі. Це приємна робота. Але без сучасних дронів ці спецназівці були би живими.

Ще більш показовими є результати дронів-бомберів, які здатні нести десятки кілограмів вибухівки. Наприклад, я знаю підрозділ, який 4 січня знищив 20 одиниць бронетехніки на нічній стоянці. Але на кожен гвинт є своя гайка. Тому треба не тільки розвивати вітчизняні БПЛА, але й працювати над їхнім захистом. Бо російські засоби радіоелектронної боротьби стають все більш ефективними.

Це вже не ті банальні здоровенні глушилки, які ми давно навчилися вираховувати та облітати, а прилади, розміром не більше за «старлінк», які розставляються в окопах і роблять велику радіостіну. Це – великий виклик для пілотів. Авжеж ми навчилися їх обходити, але це дуже ускладнює роботу і призводить до втрати дронів.

Реакцією ЗСУ на це посилення є перехід на інші типи дронів з іншими частотами. Окремий вид – дрони-камікадзе, у яких бурхливий розвиток в Україні. Це – FPV-дрони, на яких колись проводились спортивні змагання. Якщо до них прикріпити заряд на 1-3 кг – змагання стає яскравішим. Тим більше, що спеціалісти після тренувань можуть влітати ними прямо у вікно або у двері бліндажа, або у склад боєприпасів. І все це за 350-450 баксів. Запустити такий дрон-камікадзе по групі орків з 20 осіб – саме те.

Спеціалісти з аеророзвідки кажуть, що такими машинками дуже швидко можна навчити керувати геймерів.

Одна справа – закінчити курси, інша – приїхати у зону бойових дій. Щоби ви розуміли, наші БПЛА літають без супутників, чому на курсах не вчать. Плюс, купа інших технічних нюансів – що робити, коли відчуваєш РЕБ (радіоелектронну боротьбу) тощо. Але дронами-камікадзе дійсно можуть керувати геймери, яких у нашому підрозділі декілька. Вони –  чемпіони з цього діла.

Наші офіційні особи постійно повторюють, що до загадкових вибухів у Росії Україна відношення не має. Ви – не офіційна особа. На вашу думку, що там вибухає постійно? Чиї безпілотники падають?

Це – «зброя помсти». І на мою точку зору, це дуже важлива історія. Бо війна може не закінчитись, навіть коли ми вийдемо на кордони 1991 року. Нас ракетами обстрілюють з Каспію, можуть обстрілювати з Бєлгорода, Курська, Ростова… І єдине, що може стримати ворога від цього – наявність в України «зброї помсти». Тому шкода, що у 2019-му була зупинена програма української ракети, яка добивала майже до Москви. Але добре, що зараз відновлені програми і «Богдани», і «Нептуна», і далекобійних дронів-камікадзе, і ракет майже середнього радіусу. 

От коли ми будемо мати і дрони, і ракети, й інші засоби помсти, тоді росіяни припинять обстрілювати нас зі своєї території. Тож «бавовна» у Росії – це сигнал, що ми рухаємося у правильному напрямку.

Хто з ваших відомих соратників, про яких ви вже згадували, зараз на фронті?  

Турчинов був разом з нами на Миколаївщині, потім був виведений у розпорядження командування ТРО. З Кривоносом після оборони аеропорту «Жуляни» відбулася аналогічна історія. Ексміністр транспорту Володимир Омелян і лідер гурту «Мандри» Фома служать у моєму підрозділі. На бахмутському напрямку я спілкувався з колишнім керівником Нацполіції Сергієм Князевим, керівником столичної поліції Андрієм Крищенком, зустрічався з колишнім першим заступником прокурора Києва Павлом Кононенком. На фронті перебуває ексгубернатор Тернопільщини Степан Барна.

Що би ви зараз сказали Зеленському від усього «табору «порохоботів»?

Зеленський зараз є символом героїчного спротиву українського народу. Наскільки я критикував його до війни за некомпетентність, настільки він на своєму місці з першого дня війни. Він робить те, що вміє робити найкраще – комунікацію всередині України і зі зовнішнім світом.

Я би особисто порадив йому забути про наступні вибори, бути гідним тієї страшної відповідальності, яку він несе зараз як лідер країни, яка веде війну, і не розмінюватись на дріб’язкові образи, отримані у ході попередніх політичних баталій.

Павло Вуєць, «Главком»