Екснардеп Юрій Сиротюк: У Бахмуті жодної паніки
гаряча точка
«Співвідношення втрат зараз – три до одного»
До міста Бахмута, в якому до активної фази війни проживало біля 70 тис. мешканців, вже кілька місяців прикута особлива увага. Саме там ведуться найгарячіші бої: агресор не шкодує для знищення міста живої сили. Така досить примітивна, але ефективна тактика дала свої плоди. Бої вже ведуться в місті, хоча ворог досі не спроможний контролювати його повністю та намагається знищити залишки інфраструктури. Останніми днями активізувалися російські ІПСО, які вже формують думку, що українські сили залишають Бахмут, аби не потрапити в оточення. Утім такої можливості категорично не відмітає і українське військове керівництво. Воно не заперечує: ситуація в місті надскладна, але рішення про вихід сил оборони з нього поки не ухвалене. Приводів для розмов про відступ надала й інформація про те, що відома тактична група аеророзвідки «Птахи Бахмута», що перебувала у епіцентрі боїв близько ста днів, отримала розпорядження вийти з міста.
Серед захисників Бахмута – й персони, відомі ще до великої війни. Екснардеп та колишній голова фракції «Свобода» в Київській міськраді Юрій Сиротюк наразі перебуває на південних околицях гарячого міста. На війні колишній політик став гранатометником.
В інтерв’ю «Главкому» Сиротюк розповідає, як змінюється ситуація в найгарячішій точці війни та з якими головними проблемами стикаються українські захисники.
Бої за Бахмут тривають із літа минулого року. Росіяни вже тоді заходили на східні околиці Бахмута – відповідно тут весь час гаряче, – нагадує Сиротюк. – Після втрати Соледара і перерізання росіянами траси Слов’янськ – Бахмут найскладніша ситуація на півночі – з боку Красної Гори. У зв’язку з тим, що ворог істотно підсунувся з північної частини, безпечна до останнього часу асфальтна дорога на Хромове і Часів Яр, якою планово здійснювалася ротація, потрапила під вогневий контроль ворога і щонайгірше – під точні танкові обстріли. Якщо «гради» та міномети, що стріляли по тій дорозі, – це рулетка, то танки серйозно ускладнили наші позиції. Серйозно загострилася ситуація на східному напрямку за річкою Бахмуткою – там «рубилово» йде вже більше як пів року з перемінними успіхами. На південному напрямку ситуація була теж критична десь пару місяців тому. Але після того, як третя і п’ята штурмові бригади підтягнулися, вона вирівнялася.
Спроби наступати з Кліщіївки були зупинені, тривають важкі позиційні бої. За цей місяць якщо і є якийсь відкат, то він рахується сотнями метрів. Часом на фронті так буває, що якщо підрозділ з якихось причин відійшов на нові позиції, то і вся лінія має відходити. Тоді ворог може зайти з флангу чи навіть з тилу. На нашому південному фланзі міста (район «літачка») ситуація є така, як була, – тяжка, але стабільна. Можна сказати, що навіть спокійна.
«Тяжка, але спокійна»?
На відміну від якоїсь паніки в Києві, тут дуже спокійно йде робота – планово відбуваються ротація особового складу, підвіз боєкомплекту та їжі, спокійне вивезення поранених, контужених та хворих, бо ходить якась застуда.
Я себе відчуваю в Бахмуті як мешканець багатоквартирного будинку. Навіть у своєму будинку я знаю тільки сусідів на своєму поверсі. Так само і в Бахмуті – можу тільки здогадуватись, що відбувається по флангах. Але ніякої паніки та стрьому точно немає. Якщо когось виводять чи заводять, то це відбувається в рамках планових ротацій. Люди не залізні, і в умовах важких міських боїв, прямого контактного бою, аби підрозділи не втрачали боєздатність, їх час від часу ротують. Ситуація точно спокійніша, ніж була в інших місцях, бо ми були й під Лисичанськом, і на Вуглегірській ТЕС, і в боях за Майорськ, і в Нью-Йорку. Всі перебувають на місцях, зараз будемо робити планову ротацію особового складу. Підрозділи, які поруч, теж працюють. Проїзд в місто є, хоча, звісно, погода не сприяє пересуванню техніки. Але кожен має чіткі інструкції, що робити у випадку, якщо якась ситуація вийде за межі контрольованої. Всі чекають на накази: якщо є наказ битися – б’ємося, будуть накази переміститися, переїхати, наступати – всі до цього готові.
На картах, які гуляють інтернетом, виступ над Бахмутом, просування ворога мають досить загрозливий вигляд.
Я теж бачив цю картинку: виступ із північного флангу – неприємна штука. Але, думаю, що і москалі отримають неприємний для себе подарунок (хоча це для них не секрет), бо за містом вище Бахмута є давно підготовлена потужна друга лінія оборони з залізобетонними дотами. Звідти місто видно як на долоні. І рано чи пізно вони впруться в неї. Проблемою, хоча і не критичною, для нас є асфальтовані дороги, туди можуть прилітати міни, «гради» чи на якійсь ділянці фронту під’їжджає танк. Але це не значить, що ці дороги непроїзні. Проблем з виїздом-заїздом в Бахмут станом на цю хвилину немає.
Ще раз – жодної паніки немає. Я так розумію, що заява Мадяра щодо планового переміщення була сприйнята надто драматично. На цій війні ми близько 30 разів поміняли пункти дислокації на Донбасі – це як великий циганський табір.
«Ворог зазнає мінімум втричі більше втрат»
Кому більше грає на руку нинішня погода? Бо якщо ґрунтові дороги розм’якли, то нашим військовим важко доставити постачання, чого і домагаються росіяни. З іншого боку, їм самим за таких умов важко пересуватися.
Росіяни працюють піхотою. Їхній артилерії погода майже не заважає, бо вона стріляє і в сніг, і в дощ, і в град. Стріляє не прицільно, тактика така: накривати місто квадратами та методично знищувати. Якби вони не були такими криворукими, то ми б страждали набагато більше. Погода грає поки на руку нам. Оскільки ворог працює піхотними групами, то свою піхоту кидає в наступ по коліна в болото. Оборонна сторона, яка сидить, умовно кажучи, в підвалі будинку, чи в укріпленому окопі, чи в захищеному бліндажі, все одно почуває себе краще, ніж сторона, яка наступає по болоті. Але треба враховувати, що з півночі й зі сходу вони вже перебувають у місті, тому тут умови є однаковими для обох сторін. Хоча зі східних районів, з району Дебальцевого також є дороги, відповідно зараз погода буде на боці того, хто матиме контрольований під‘їзд. Поки що ми його маємо. Складно і нам, і їм, якщо казати про пересування дорогами.
Українська армія не готова до такого прямого розміну солдатів у «м’ясорубці»
Десь тиждень тому ви помітили, що росіяни зробили паузу для обдумування нової тактики при штурмі Бахмуту. І що вони обдумали?
Та нічого не змінилося. Яка на цей момент головна перевага росіян у Бахмуті? Місто саме по собі розташоване у низині, і на підступах до нього є ярочки, річечки, лісочки. Відповідно тут їм легше використовувати тактику нападу малими групами, ніж, наприклад, десь у відкритому степу. Найбільша проблема відома – росіяни не шкодують людей, кидають їх в лобову піхотну атаку. У випадку з «вагнерівцями» ми бачили, коли по абсолютно прострілюваній місцевості вони бігли вперед, і ми просто як в тирі їх вбивали. Це я навіть не знаю, як війною назвати. Але якщо ворогу все ж вдається заскочити до наших позицій чи окопів, українська армія не є готовою до такого прямого розміну солдатів у «м’ясорубці». І доводиться іноді приймати рішення відвести та забрати своїх солдатів.
Якщо з російською технікою ми вже навчилися справлятися і знаємо, як її палити, то по маленькій групі ти не будеш стріляти з міномета. А прямий контактний бій витримують не всі підрозділи. Якщо це свіжосформована частина з мобілізованих та ще необстріляних хлопців, вони дуже часто бувають просто не готові до нього. Тому коли кажуть, що в Бахмут треба завести якомога більше різних підрозділів, то ми вже в Соледарі бачили, що кількість – це не завжди добре. І, можливо, в Бахмуті треба не багато підрозділів, а більше якісних вмотивованих солдатів, які готові тримати контактний бій.
Ситуація тут, як правило така: цілий день або цілу ніч працює ворожа артилерія, зранку хвиля за хвилею весь світловий день тривають піхотні наступи та потім, якщо вони зазнають важких втрат, беруть паузу на пів дня, аби підтягнути нових, забрати «двохсотих», «трьохсотих». Не завжди, до речі, забирають – поранений може лежати до сутінків. А по такій погоді, лежачи по коліно в болоті в мерзлій землі, шансів вижити чи зберегти кінцівки нема.
Путін провів чітку мобілізацію, та він їх всіх спалює тут
Щодо нашої неготовності до так званої тактики розміну. Однією з цілей таких важких боїв за Бахмут часто називають максимальне виснаження російських військ. Але ж українська армія також не може не виснажуватись. Чи можна порівняти ступені виснаження?
Дуже просто. Ми сидимо в місті на підготовлених позиціях, маючи можливість навіть теплу їжу їсти. Бахмут – це перше місто під час цієї війни, коли я працюю не зі стаціонарної позиції з окопу і не з «бандеромобіля» старенького, який взагалі не має жодного бронезахисту, а на американському броневику М113. При тій погоді, яка наразі є, звичайно нам більш комфортно працювати. Всім тяжко, всі втомлені, невиспані, хворі, але у сторони, яка атакує, ситуація набагато гірша. Я думаю, що за тієї кількості втрат, які вони зазнали і в Соледарі, і в Бахмуті, – це піррова перемога. Тому що Путін провів чітку мобілізацію, підготував якісь кадрові частини та він їх всіх спалює тут. Замість того, щоб, наприклад, атакувати Київ, Чернігів, Суми, Харків та здійснювати якісь ефективні наступальні дії. Він просто вперся принципово в місто Бахмут, і, як я бачу, співвідношення втрат зараз – три до одного. Мінімум втричі більше втрат зазнає ворог, і тому, звичайно, це його набагато більше виснажує.
Секретар РНБО Олексій Данілов нарахував, що навіть сім до одного.
Може, й сім. Наприклад, ми бачили, як поранений росіянин просить допомогу. Його кинули свої, і він лежить в декількох метрах від нас – стогне, кричить. Зрозуміло, що ніхто не побіжить через поле вдень рятувати його, бо невідомо, чи він поранений, чи це «замануха» якась. До вечора він вже не кричить. Тому у зв‘язку з тим, що їхніх поранених ніхто не забирає, відповідно і втрат у них більше. У нас, якщо людина контужена чи поранена, її одразу вивозять та надають медичну допомогу.
А ви взагалі в курсі, що відбувається у противника? От ви кажете, що працюєте в більш комфортних умовах, а що у них в умовному тилу?
Не спілкувався з ними жодного разу, хоча наша бригада має полонених російських військових. Не стикався в контактному бою, бо специфіка моєї роботи цього не передбачає. Я – рядовий солдат, тут ніхто не дивиться на те, ким ти колись був. Оскільки я не простий рядовий солдат, то трохи знаю інформації, бо маю друзів або побратимів, які служать в артилерії, розвідці... Але при цьому я можу не знати навіть, що відбувається на сусідній вулиці. От коли йде стрілянина десь поряд, то ми вже трохи хвилюємось, тому що не знаємо, що там, – чи це плановий бій, чи навчання, чи вже ворог туди зайшов.
Навіть в одному підрозділі ти знаєш ситуацію тільки на своєму відрізку, тому що рації працюють на різних частотах, щоб противник не прослуховував. І ми, наприклад, сидимо часом на позиції декілька діб і починаємо самі писати, цікавитися про те, що відбувається. Бо невідомо, чи та дорога, по якій ти їхав вчора, є сьогодні зранку. От зараз я буду проводити планову ротацію своїх хлопців і пробиваю, якою дорогою можна їхати. Бо вчора ми їхали однією дорогою, позавчора іншою, три дні тому – третьою.
«Нам би «дефіцит» боєприпасів, як у ворога, ми б вже до Москви дійшли»
Який настрій у військових, що захищають місто? Треба дочекатися, поки цей натовп росіян видихнеться, вистояти до прибуття нової техніки, яка корінним чином змінить ситуацію?
Настрій бійців у нашому підрозділі можна описати як втомлено-робочий. Вісім місяців тому ми заїжджали як заряджені повербанки. Потім йшли щоденні важкі бої, щоденні втрати... Ми побачили війну, на жаль, по-іншому, ніж ті хто бачить її збоку, – крізь смерть людей, з якими ти годину тому разом їв. Тому вся романтика зникає. Потім ми пережили якісь депресивні періоди, психологічні кризи, бо вісім місяців без ротації – це складно. А зараз це сприймається як звичайна робота. Отримав завдання, отримав точку на карті – сів і поїхав. Страху немає, є розуміння того, що, аби все це закінчилось, ми повинні закінчити це швидше.
Солдат в окопі може просидіти не більше як добу, потім його потрібно звідти забрати, дати можливість висушити ноги, тому що він в окопі всю добу сидить мокрий, на нього постійно наступають, він постійно стріляє. Ти забираєш цього солдата, даєш йому можливість прийти до тями в якомусь підвальчику, де є піч та можна ноги посушити, поїсти щось тепле, бо в окопі це теж неможливо. Ти навіть не хочеш їсти під час бою, бо адреналін з тебе пре, ти не спиш, не їсиш, але потім все одно приходить якась втома. От днями буквально хлопці знялися з позиції, двоє з яких зі складною контузією – в одного кров з вух тече, його хитає, він неадекватний, другого нудить. І от є завдання повернутись на позиції. Їм кажуть, що потрібно йти в госпіталь, а вони відмовляються, кажуть, що підуть в бій, своїх не залишать. Тобто в них говорить вже не героїзм, це така завзята, тверда робота. Є у нас два поранених побратими, один з яких втратив око повністю і вже, на жаль, не зможе повернутися, а другому око врятували та він хоч трохи буде бачити. І він сьогодні мені дзвонить і каже, що хоче швидше воювати. Хоча в нього важка контузія, він взагалі не спить і дзвонить, мізки всім виносить, що хоче назад і не хоче цієї довгої реабілітації.
Тобто настрій робочий. Війну ми починали, як діти, бо треба було розуміти, з кого ми сформовані, – більшість людей же ніколи не служили в армії, це все народне ополчення. Зараз залишилися ті, хто хоче воювати, хто навчився воювати і з них є десь відсотків десять тих, кому це просто по кайфу. От просто по кайфу вибігти та наваляти москалям. Я теж себе як дитина почуваю, коли мені дають вибігти на цю башту і надавати ворогу. Тоді реально дуже настрій підіймається. Є ті, хто просто вперто тягнету роботу, розуміють, що це треба робити. Москалі думали, що ми втомимось, психічно виснажимось і на цьому все закінчиться, але ні, коли вже почалася така заруба. Це зовсім не та ситуація, коли ми заїжджали під Лисичанськ як необстріляний молодий полк. Зараз кожен знає, що йому робити і ніхто ні з ким не няньчиться, всі працюють. Я навіть іноді питаю: може, когось потрібно замінити, може, хтось хоче швидше звільнитись, але ні – всі працюють.
Залишилися ті, хто хоче воювати, і з них є 10% тих, кому це просто по кайфу – вибігти та наваляти москалям
Як впливають на ситуацію, зокрема, з забезпеченням снарядами, візити в Бахмут командувача Сухопутних військ Олександра Сирського?
Звісно, нам не вистачає боєкомплектів. Якщо влітку я міг використати в день в спокійних обставинах 300 гранат, то зараз не можу використати 30 в інтенсивних боях. Тобто, в десять разів менше. Дайте набої – і ми будемо валити ворогів. Але їх не завжди вистачає і це дозволяє москалям просуватися.
Але у них же також спостерігається дефіцит боєкомплекту.
Якби нам їхній «дефіцит», то ми б вже до Москви дійшли. Як кажуть наші артилеристи, у них перевага у використанні артилерійських засобів складає мінімум 5:1, а раніше було 20:1. Ось Пригожин знову хоче мати 20:1 – тоді ворожа артилерія зносить абсолютно все і їхня піхота просто йде руїнами. За нинішньої переваги вони теж все зносять, але вважають, що цього замало. Якщо я зараз вилізу наверх, увімкну телефон, цю перевагу буде дуже добре чутно. Постійно щось валить, щось прилітає, щось падає. По вулиці, де спокійно, можна пройтись під будинками і зняти якесь відео, але ти кожного разу ризикуєш.
Але при цьому деякі мешканці ще лишаються в Бахмуті. Тобто місто ще не повністю зруйноване.
Немає жодного цілого будинку. Всі вони пошкоджені – або через пожежу, або міна залетіла, або градом посікло. Звичайно, це поки ще не руїни як Сєвєродонецьк, тому що ще не підтягнули танки. А коли зайдуть танки, то будуть методично будинки розносити.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0