У вересні один з обласних центрів несподівано залишився без обраного міського голови. Але сталося це не через якісь непередбачувані обставини. Мера Житомира Сергія Сухомлина просто вирішили перевести на нову ділянку роботу в Києві, він очолив Держагентство відновлення та розвитку інфраструктури. Через те, що нові вибори зі зрозумілих причин відбудуться не скоро, офіційно обов’язки голови Житомира на невизначений термін перейшли до секретаря міськради – колишньої завідувачки дитсадка Галини Шиманської, яка є соратницею Сухомлина з партії «Пропозиція». Шиманська у свою чергу була обрана секретарем тільки у травні замість Віктора Клімінського, який добровільно відправився служити у Нацгвардії.

Утім, усі ці кадрові перипетії не торкнулися Житомирської обласної військової адміністрації на чолі з Віталієм Бунечком. Він – старожил серед керівників ОВА: очолює область фактично з початку президентської каденції Володимира Зеленського. На цій посаді Бунечко зустрів початок вторгнення, коли частина Житомирської області була окупована. Кордон з головним сателітом агресора Білоруссю і надалі лишається зоною особливої уваги.

В інтерв’ю «Главкому» Бунечко розповідає, як Житомир переживає кадрові пертурбації, як області вдавалося лишатися світлим острівцем на тлі блекаутів в сусідніх регіонах та наскільки міцно «зашитий» кордон на півночі.

Відставка мера Житомира – можна сказати, прецедент переведення людини з виборної посади до столиці. На вашу думку, соратниця Сухомлина Галина Шиманська зможе замінити досвідченого мера?

Це був, дійсно, досить сміливий крок з боку Сергія Івановича. Насправді, він практично після перемоги на своїх других виборах міського голови казав, що більше не буде балотуватися. І збирався йти служити в Збройні сили України та подав відповідні документи. Але потім надійшла пропозиція очолити Агентство з відновлення, що стало для нього новим викликом. Це на сьогодні не найпростіший і величезний відрізок роботи – масштабні проєкти відновлення того, що понівечив ворог, захист інфраструктури, утримання доріг… Щиро бажаю йому впоратися з такою непростою роботою.

Що стосується міста, то впевнений, що ситуація буде повністю контрольованою. У Сергія Івановича дуже фахові заступники, і мені завжди було приємно працювати з ними. Упевнений, що пані Галина Шиманська буде фахово нести цей прапор до кінця каденції.

Сергій Сухомлин переїхав на роботу до Києва і передав обов'язки міського голови секретарю міськради Галині Шиманській

Шиманська стала секретарем у травні після того, як її попередник – Віктор Клімінський – пішов служити у Нацгвардію, Сухомлин заявляв, що теж збирається мобілізуватися. Шиманську вже готували до того, що доведеться у майбутньому керувати містом?

Пан Клімінський з паном Сухомлином чи не разом приймали таке рішення. Просто мобілізація колишнього секретаря відбулася швидше і було би неправильно відразу піти служити й міському голові. Сергій Іванович, дійсно, хотів піти служити у ЗСУ, і це був такий чоловічий вчинок колишнього офіцера-танкіста. Хоча деякі журналісти «розганяли», що це він таку «казку» вигадав. Я точно знаю, у який підрозділ він мав намір мобілізуватися. До речі, син Сергія Івановича служить в ЗСУ, причому в тих же військах, куди хотів піти служити його батько. У мене дуже велика повага до всіх, хто мобілізувався, – зокрема, депутатів міської та обласної рад, а також керівників громад.

Із Сухомлином була дивна історія: він вже раніше пройшов ВЛК, все вже ніби було готово до його відправки у військо, але Генштаб йому відмовив.

Напевне, не в моїй компетенції коментувати рішення Генштабу. Щодо Сухомлина, який є офіцером, маю відзначити, що від першого дня війни ми працювали пліч-о-пліч і він постійно поновлював свої танкістські навички, навіть мене закликав сісти у «Челенджер». Він давно тренувався і збирався йти у ЗСУ.

У вас самого пориву мобілізуватись не було?

Я є військовим пенсіонером. Якби мобілізувався то, напевно, опинився би в Службі безпеки України. У той же час ми бачимо, що голова Дніпропетровської ОВА бригадний генерал Сергій Лисак приносить користь державі саме як очільник регіону, так само як і голова Луганської ОВА Артем Лисогор – виходець з Головного управління Нацполіції в Житомирській області. Це мої колеги-побратими, які на початку війни разом зі мною відстояли Житомирщину.

Якщо Сухомлина так безболісно висмикнули з Житомира на центральний рівень, вочевидь, у Києві нема особливих причин хвилюватися щодо стабільної роботи міськради. Та й облради, судячи з усього, – також.

У нас є стабільна більшість і взаємодія в обох радах. На початку війни я домовився з місцевими політиками, що ми політичні прапори залишаємо в приймальні. Після завершення війни – будь ласка, беріть їх знову і вперед з політичним критиканством та всім іншим. Дякую депутатам всіх рівнів, які з розумінням до цього підходять.

«Ми завжди підставляли плече Києву»

Перейдемо до господарських питань. За прогнозами урядовців, ця зима буде найскладнішою в українській історії. Хоч це не перший ваш опалювальний сезон, підготовка до нього, мабуть, відрізняється від попередніх? Бо екстрім почався вже влітку.

Це у мене вже шостий опалювальний сезон, з них третій в умовах повномасштабної війни. Ми досить пристойно пройшли два попередніх і не допускали в області тривалих блекаутів. Наші «пункти незламності» були наповнені мінімально, бо не було глобальної потреби в них.

Наразі 60% котельнь в області працюють на альтернативних видах палива замість газу. 94% нашої соціальної інфраструктури забезпечено генераторами, у 27 лікарнях є «пауерволли», чотири лікарні забезпечені сонячною генерацією, у трьох ми ще продовжуємо роботи зі встановлення відповідного обладнання.

Зараз особливо важливий правильний підхід міської влади, бо забезпечення комфортного проходження зими – це, в першу чергу, питання великих міст, які є більш вразливими. У містах-мільйонниках готуватися потрібно ще ретельніше, бо великі масиви багатоквартирних будинків важче опалювати у випадку блекаутів.

На жаль, ми не знаємо, як ворог буде діяти, але ми вже проходили практично повне знищення нашої енергетичної інфраструктури, коли у нас майже не залишалося розподільчих потужностей. Утім, збалансована робота нашого обленерго на чолі з Олексієм Шекетою дала можливість хоч не безболісно, але дуже гнучко пройти цей період.

Вашому регіону вдалося уникнути масштабних відключень електрики, як в інших областях, особливо в сусідній Київській. Чим ви пояснюєте цей феномен, бо всі ж підпорядковуються лімітам «Укренерго»?

Ми цього досягли тільки за рахунок фаховості. Хтось звинувачував нас в тому, що ми некоректно виключаємо світло, але відключення у нас відбувалися, як і у всій Україні. Дуже багато претензій в інших областях виникали тому, що не витримувалися графіки. А ми дуже жорстко слідкували за цим: якщо було написано, що світла не буде з 14 до 16 години, то його стільки і не було, а не, скажімо, з 13 до 17...

Але ж в інших областях графіки порушувалися не через те, що хтось просто забув увімкнути рубильник.

Згоден, але й людський фактор відіграв дуже суттєву роль. Наведу приклад, коли у нас був обрив на лінії, бригади не доїхали і 20 годин не було світла в одному населеному пункті. Так люди десь відшукали мій номер телефону і я з’ясовував, що, дійсно, бригада не знайшла той обрив, розвернулася назад, потім поламалася машина… Про це просто ніхто не знав на рівні керівництва, як тільки все з’ясувалося, за 45 хвилин все відновили. Тому небайдужість багато що значить. Тут і керівництво нашого обленерго треба похвалити, і свою роль не буду применшувати: я був комунікатором з тим же «Укренерго», Міненерго, Держенергонаглядом. Міські голови також чітко дотримувались підходів до відключення світла. Через це все Житомирщину і називали регіоном, який не відключається.

Просто ваша ситуація особливо різко контрастувала з сусіднім столичним регіоном. Житомирська область іноді «дотувала» електроенергією Київ, в якого були великі проблеми під час блекаутів. Чи готова ваша область поновити таку підтримку з настанням холодів? Може, є якийсь окремий план з цього приводу чи це було ситуативно?

Окремого плану точно немає, але ми завжди підставляли плече. І за першим покликом наші підприємства вимикали електрику у себе, щоб споживачі в Київській області (зокрема, моя мама, яка там живе) отримували світло трішки довше, аніж по кілька годин на добу.

Так само, коли Харків вперше потрапив під удар по енергетичній інфраструктурі, яка була фактично вся знищена в регіоні, наші громади віддали туди генератори різної потужності. Ми розуміли, що для Харкова це було питанням виживання. У нас ці генератори були в резерві, ми їх готували собі на зиму і вже той запас відновили. Також ми постійно підтримуємо Донецький регіон. Ми не можемо бути кожен сам за себе, бо тоді просто не виживемо.

До речі, коли почалися останні великі відключення, Харків непогано себе почував у порівнянні з багатьма іншими регіонами.

Коли ми привезли до Харкова генератори, я був в захопленні від цього міста-героя. Парк Центральний (колишній Горького) – взагалі окрема тема. Я справді кайфонув від того, наскільки він правильний, і потім, коли ми на каву поїхали на Сумський ринок, мене так потішило, що в кварталі від самого центру, де постійно «прилітає», можна випити смачну каву і скуштувати випічку. І все це під роботу генераторів з усіх боків. Я в захваті від стійкості харків'ян, які продовжують в таких умовах працювати, сплачувати податки і просто підтримувати один одного.

Ви зараз для мешканців свого регіону можете дати якийсь прогноз на зиму, чого їм чекати?

Ми всі, зокрема, наші теплокомуненерго зі свого боку, робимо все, щоб захистити нашу енергетичну інфраструктуру. Але важко спрогнозувати, наскільки підступним буде ворог. Прогнозуємо різні ситуації і малюємо різні моделі. Можу сказати: ми обов'язково переможемо і пристойно пройдемо будь-які виклики.

«Перейти кордон з Білоруссю неможливо»

Про кордон з Білоруссю. Зрозуміло, це більше сфера відповідальності військових, але ж обласна влада теж щось робить у рамках своїх повноважень. У серпні ви стверджували, що кордон «зашитий» на 99%. Утім, всі пам'ятають ситуацію з фортифікаціями на Харківщині, коли на папері все було добре, але на практиці виявилось не дуже. Чи влаштовуються якісь додаткові перевірки захисних споруд на кордоні?

Ми повністю завершили фортифікаційні роботи, але, коли я говорив про 99%, то мав на увазі ті роботи, які почали в кінці 2023 року і завершили до кінця літа 2024-го. І коли керівник суміжної держави казав, що їхні війська сюди не підуть, бо тут дуже багато військових, він чудово знав розвіддані стосовно ситуації на кордоні. Ми також тримаємо руку на пульсі, чітко розуміємо, що там відбувається.

Я постійно перебував на кордоні під час будівництва фортифікацій, як і мої заступники, кожен з яких відповідав за свій сегмент. І зараз ми в процесі передачі всього цього військовим. Робота не зупинялися з 2022 року, коли ворог зайшов і окупував дев’ять населених пунктів на Житомирщині не через кордон області з Білоруссю, а через Чорнобильську зону. Наразі фортифікації побудовані вже виключно за військовими канонами, але ми від початку вторгнення рили окопи, рови, будували взводні і ротні опорні пункти так, як самі це бачили, не будучи військовими інженерами.

Зараз доводиться все переробляти «за військовими канонами»?

Дуже приємно, що фактично ті взводні опорні пункти, які ми самі визначили для будівництва, потім були підтверджені військовим керівництвом. Тому хочу ще раз повторити: кордон на Житомирщині «зашитий» повністю, і ми готові до будь-яких викликів з боку Білорусі. Ситуація повністю контрольована і на сьогодні загрози прямого вторгнення, принаймні, на кордоні Житомирщини, немає.

Кордон з Житомирщини з Білоруссю, як запевняє голова ОВА Віталій Бунечко, «зашитий» наглухо

Усі ці загрозливі заяви Лукашенка ви сприймаєте як «білий шум»?

Я спираюся виключно на розвіддані, а не на «білий шум». І дуже чітко відслідковую повідомлення із засобів масової інформації і відразу перевіряю їх через спецслужби та військове командування. Коли з боку Білорусі кажуть про початок навчань, я вже розумію, які сили та засоби в тому задіяні. Коли там лякають, що зібрали мільйон військових, я розумію, що тих півтора землекопа, які беруть участь в навчаннях, зараз для нас не є загрозою.

Але ж реагувати на це – справа все-таки військових. Як голова ОВА, які заходи ви можете вживати?

Я координую взаємодію військових, правоохоронців, державних структур та місцевої влади задля захисту області. Я не втручаюся у військові дії, але можу підказати, рекомендувати і забезпечити необхідні умови для їхнього перебування та несення служби. Все-таки орден Богдана Хмельницького дає мені право висловлювати особисту думку при військових рішеннях.

Жителі області, у яких до війни були знайомі та навіть родичі в Білорусі, якось можуть спілкуватися з ними особисто? Чи є якісь точки перетину кордону, неформальні стежки?

Там настільки все «зашито» наглухо, що це неможливо. На жаль, в економічному плані наші поліські райони втратили дуже багато. Раніше люди їздили на базар один до одного: на вихідні на наші голубі озера білоруси приїжджали, і це були не військові і не розвідники, а прості люди, які точно не підтримують російську агресію.

Але зараз під виглядом мирного спілкування може відбуватися будь-що, тому ми за цим дуже слідкуємо. Контактів немає, бо фактично неможливо пройти до кордону.

Який зараз кордон – рів, колючий дріт?

Є колючий дріт «єгоза», малопомітна «путанка», в якій навіть лосі заплутуються. Людині просто неможливо пройти рів по всій довжині кордону там, де немає природної перешкоди у вигляді боліт. Там мінні поля в декілька ешелонів, фортифікації, купа військових, прикордонники… А наші люди ж з лісу жили протягом довгих років – сім’ями збирали гриби, ягоди, сезонні плоди. І зараз через війну, яку розв’язали росіяни, все це втратили.

Місцеві ще можуть випадково заблукати чи вже всі знають, куди ходити не можна?

Всі все знають, але все одно намагаються знайти ті стежини. На жаль, маємо прикрі факти, коли мешканці області підривалися. Наприклад, був випадок, коли водій, який прихав з сім’єю в ліс, загинув у неї на очах, наїхавши колесом на міну.

А як дикі тварини переміщуються? У них же свій ареал, який штучними кордонами та фортифікаціями не обмежити. Їм, як людині не поясниш «туди не ходи – сюди ходи»…

Вони потрапляють в ту саму «путанку», бо це малопомітна перешкода. Ті ж лосі, на жаль, помирають, бо повністю заплутуються. Хоча ця перешкода призначена для інших «лосів»…

«Ми сформували понад 100 мобільних вогневих груп для боротьби з дронами»

Житомирщина відносно менше страждає від обстрілів у порівнянні з багатьма іншими регіонами. Коли це трапляється, чи ви бачите в цих обстрілах якусь логіку?

Логіку ворога не вивчаю, для цього є військові інститути. Я просто роблю все, що від мене залежить, аби те що летить, не долітало. Хоча не завжди вдається. У нас вже є свої невеличкі секрети, які потім інші переймають.

Звісно, сил та засобів не вистачає, оскільки кількість тих же дронів збільшується щодня. Ми сформували понад 100 мобільних вогневих груп, які зараз несуть службу, і я розумію, що вони більш потрібні та ефективні в тих регіонах, які більше страждають та потребують захисту. Зокрема, там, де ці дрони безпосередньо влітають в державу. Наша задача – забезпечити всі військові підрозділи які знаходяться в зоні відповідальності Житомирщини, всім необхідним, що не стосується бойового спорядження.

А ви особисто реагуєте на тривоги БПЛА? Бо вони, особливо останнім часом, є такими частими, що багато хто махає на них рукою.

Коли лунає повітряна тривога, а самі дрони йдуть повз Житомир, то я чатую за цим, бо маю певну відповідальність, але сім'ю не чіпаю. Але коли вже прямо над Житомиром небезпека, то точно спускаюсь в гараж, дотримуюсь правила трьох стін. Нещодавно маршрут «шахедів» пролягав прямо над містом і ми з сім’єю перебували на цокольному поверсі будинку.

Ситуація зі сховищами у регіоні. Справа навіть не у їхній наявності, а в придатності для використання.

Бомбосховища у всіх соціальних закладах готові. У нас 100% дітей вчаться офлайн і 98% навчальних закладів забезпечені найпростішими укриттями. Там, де їх немає, ми забезпечуємо підвезення дітей до закладів, які мають відповідні споруди для безпечного перебування учнів під час тривог. Ситуацію з укриттями ми постійно тримаємо на контролі і реагуємо на всі сигнали: наприклад, коли вони зачинені. За цим дуже слідкують правоохоронці, а ми слідкуємо за тим, аби укриття були в належному стані: зараз вже осінь і там може накопичуватися вологість і сирість. Найближчим часом плануємо провести окрему інспекцію.

«Ми не даємо російським ІПСО показувати, як людей ловлять в торгових центрах»

Зараз обговорюється створення спеціального міністерства, яке б тримало зв’язок із українцями за кордоном та сприяло їхньому поверненню. Що робите, аби люди, які поїхали, поверталися, а ті, що живуть в області, тут залишалися?

Мені приємно, що більше 90% тих, хто свого часу поїхав з Житомирщини, повернулися в свої домівки. Бізнес продовжує працювати і жодне велике чи середнє підприємство не згорнуло свої виробничі потужності. Навпаки – є приклади збільшення інвестицій. От нещодавно я відвідав підприємство, яке переробляє сою та виробляє соєву олію, де є досить значні капіталовкладення. Міжнародна корпорація Monsantо-Bayer доінвестувала 60 млн євро в насіннєвий завод.

Від 2020 року, коли Житомирщина була визнана регіоном з найбільш сприятливими умовами для ведення бізнесу незалежним рейтингом Regional Doing Business, нічого не змінилося. У нас інститут інвестнянь почав працювати ще до того, як його запровадила Верховна Рада. Будується індустріальний парк, будуть вирощуватися такі нішеві культури як технічні коноплі і льон, у що інвестується близько 50 млн євро.

Наша задача – забезпечити прозору роботу бізнесу, щоб ні в кого не було якихось преференцій, бо, наприклад, зараз є дуже чутливим питання мобілізації і треба показати, що нема недоторканих.

Нові біженці зараз в область приїжджають?

У нас був сильний перетік в 2022 році: на піку рахували до 110 тис. переселенців, бо в регіоні зупинялися люди з Київської області, які отримували тут першу допомогу. Зараз трохи більше 50 тис. внутрішньо переміщених осіб на Житомирщині і вони фактично замінили ту категорію людей, які звідси виїхали за кордон. В області проживає десь мільйон людей, і ця цифра є стабільною.

Ви відмічаєте, що мобілізація в області відбувається чесно і без зайвого резонансу. Принаймні, великих скандалів на Житомирщині, за окремими винятками, не згадати. За рахунок чого область виконує плани?

Я зайвий раз переконався, що «щастя любить тишу». Після того, як я доповів, що у нас виконуються плани, ми значно просіли. Сподіваюся, що військовим керівництвом найближчими днями будуть прийняті відповідні рішення. Але ми, дійсно, не допускаємо жодних скандалів, не даємо можливості російському ІПСО показувати, як за людьми бігають по місту, ловлять в торгових центрах… У нас все відбувається цивілізовано виключно в рамках чинного законодавства. За роботою ТЦК спостерігають такі компетентні органи як Державне бюро розслідувань. Сподіваюся, що повернемо мобілізацію на належний рівень після того, як у вересні наша статистика дещо погіршилася.

Ви, мабуть, як керівник області, очікуєте на впровадження економічного бронювання? Бо на нестачу робочих рук через мобілізацію нарікають багато керівників.

Я не можу сказати, що проблеми нам принесла мобілізація. У нас є одне невирішене питання – війна. От його нам потрібно вирішити, щоб наші підприємства могли жити і працювати. Наразі найголовніше – це забезпечити наші Збройні сили належним ресурсом. Наприклад, в одному з наших профтехів – в Головинському училищі – ми відкрили нову професію «водій шкільного автобуса» для жінок. Війна продовжується, і чоловіки-водії в Збройних силах напевно більше потрібні, ніж за кермом шкільних автобусів чи тролейбусів.

«На початку війни багато політиків виїхали з Києва до Житомира»

У проєкті держбюджету на 2025 рік, на відміну від цьогорічного, закладено фінансування Державного дорожнього фонду у розмірі 43,2 млрд грн. Це викликало багато дискусій: є думка, що не треба під час війни спрямовувати кошти на дороги, є й протилежна – що без витрат на реконструкцію все одно не обійтися, тим більше, по тих дорогах їздять й військові. Яка ваша думка щодо ремонту доріг, витрат на благоустрій під час війни? Без чого можна обійтися, а на чому краще не економити? От ви розповідали про парк в Харкові, який вас так вразив, але він же не підтримується у такому стані сам по собі.

Я ще такий приклад наводжу: у нас критикують, коли витрачаються кошти на легкоатлетичні доріжки, але чи виграла б наша чемпіонка Ярослава Магучіх олімпійське «золото», якби стрибала на асфальті? Все має бути в міру і розумно.

Те, що дороги зараз перебувають у критичному стані, – очевидно. На маршруті, яким свого часу евакуювався Київ, зараз два мости фактично знищено, і у випадку, не дай Бог, повторної евакуації ця дорога просто не змогла б винести таке навантаження. Тому треба хоча б ці мости привести в належний стан, щоб вони були проїзними. Дорожній фонд необхідний просто для належного утримання інфраструктури – аби чистити дороги взимку, підтримувати в належному стані наші міжнародні дороги. Ми зустрічаємо колони механізованих бригад, які їдуть цими самими дорогами. Тому питання Дорожнього фонду – це, зокрема, й про те, щоб люди могли військові і зброя вчасно потрапити на фронт.

Такі відомі колишні нардепи як пан Пашинський, пан Розенблат якось проявляють себе зараз на Житомирщині?

Не проявляються. Розенблат, наскільки я знаю, веде далі бізнес разом із сестрою – депутаткою міськради Оленою Розенблат. За п’ять років я лише одного разу з ним бачився випадково на вулиці. Пан Пашинський був на початку війни в Житомирі, як і багато політиків, що виїхали з Києва.

З нардепом Арсенієм Пушкаренком, що очолює місцеву організацію «слуг», співпрацюєте?

Хочу подякувати йому за допомогу в міжнародній співпраці і скажу, що поява естонських партнерів на Житомирщині відбулася завдяки його ролі.

Що це за мода пішла на підписання українськими областями меморандумів з окремими штатами США: Житомирська – з Індіаною, Запорізька – з Пенсильванією? Якого роду зв’язки між вами?

Поки ми підписали з Індіаною меморандум, але у нас заплановані наступні кроки. Ми розробили план спільних дій щодо економічної, культурної, соціальної взаємодії з конкретними кроками підтримки Індіаною нас в різних напрямках і маємо затвердити його на наступній зустрічі. У нас є приклад взаємодії з Естонією, яка показує усім приклад конкретних кроків, а не просто співчуття. За сприяння естонських партнерів побудовані новий дитячий садочок на 160 місць в місті Овруч на самому кордоні з Білоруссю, міст у Малині. Попереду – нові об’єкти в Малині, Коростені та Житомирі. Ми працюємо з державним естонським Центром міжнародного розвитку та співробітництва, який модерує кошти, які Естонія виділяє сама чи акумулює у співпраці з іншими партнерами. Впевнений, що США, зокрема, штат Індіана, так само стануть нашими надійним друзями.

Приблизно зрозуміло, що багата Індіана може дати Житомирщині, а що ви взамін?

Як мінімум зараз можемо показати приклад незламності. До візитів в США ми готуємо, зокрема, і творчі колективи, сюжети з сучасної історії. Так, на початку листопада в Штатах відбудеться презентація фільму «Маріуполь». Ми повинні показувати, що таке війна і яку біду несе нам Росія, щоб американський народ далі підтримував Україну. Ми ж зараз фактично боронимо демократичний світ.

Ваш колишній колега з Закарпатської області Віктор Микита, який також є виходцем з СБУ, нещодавно перейшов на роботу в Офіс президента. І, власне, декількох очільників областей на Банковій розглядають як своєрідний кадровий резерв. Вам, як голові ОДА, що тримається на посаді найдовше, не робили пропозицій переїхати до Києва?

Коли мене перед призначенням головою ОДА викликали на Банкову, я точно не очікував такої пропозиції. Я – людина військова, і там, де мене буде бачити верховний головнокомандувач, готовий нести службу. Чи розглядалися, чи ні такі плани – не знаю, не беру в тому участі і не готую наразі жодних документів.

Займаюся тільки своєю роботою. Іноді ввечері повертаюся додому, а мені дружина розповідає, що там у світі коїться, в тому ж Бейруті. А я взагалі випадаю з цього інформаційного поля – знаю, що відбувається в Бердичеві, а от у Бейруті – не дуже. Тому найближчим часом, сподіваюся, продовжувати виконувати свою роботу в області, тим більше коли в Житомирі немає мера.

Павло Вуєць, «Главком»