Посол Андрій Мельник: Я знаю, як стався злив про «причетність» українців до підриву «Північного потоку – 2»

Посол Андрій Мельник вже понад рік представляє Україну у Бразилії. Проте багаторічний німецький бекграунд дипломата дає про себе знати.

У другій частині інтерв’ю «Главкому» Андрій Мельник розповів про тектонічні зміни у німецькому політикумі, загрозу зростання підтримки України та наслідки інформаційної спецоперації проти України у справі розслідування підриву «Північного потоку – 2».

Дипломат також різко розкритикував кадрову політику українського МЗС та пояснив, чому велика українська діаспора у Бразилії жодним чином не впливає на проросійський курс цієї держави.

«Андрій Сибіга сам звернув увагу на абсолютну неадекватність штатного розпису посольства у Бразилії»

У першій частині нашої розмови ви визнали, що у Бразилії не маєте таких результатів, як мали у Німеччині. Наївне питання, але поставимо. Чи є бажання відіграти все назад? Якби це було можливо, повернулися б назад?

Працюючи послом у Німеччині, я був, без зайвої скромності, на своєму місці і зміг досягти для України того, що більшість вважали нереальним. Маю насамперед на увазі кардинальну зміну позиції Берліна щодо надання нам зброї, що допомогло нашим ЗСУ вистояти у перші критичні місяці російського вторгнення. Цим я буду завжди пишатися. Що ж стосується Бразилії, то сьогодні, на жаль, тут просто-напросто відсутні об’єктивні передумови для проривів. Жалюгідну кадрову ситуацію я вже коротко змалював. Для порівняння, у мене у посольстві у Німеччині було майже 20 дипломатів. До речі, під час першої онлайн-наради з послами, яку після свого призначення провів новий глава МЗС, Андрій Сибіга сам звернув увагу на абсолютну неадекватність штатного розпису посольства у Бразилії, особливо у порівнянні з нашими дипустановами у низці маленьких європейських країн. Хочеться вірити, що це стане приводом для перегляду пріоритетів. Попри це є сумніви, що найближчим часом посольство у Бразилії отримає додатково нових дипломатів, на яких можна було б спертися, аби більш потужною командою пробивати тропічну стіну нерозуміння.

Щодо мого повернення до Німеччини, то, як казав Геракліт, не можна двічі увійти у ту саму річку. Хоча у нашій практиці було чимало випадків, коли дипломати призначалися послами двічі в одну і ту ж країну. То ж я не став би нічого виключати на майбутнє. Never say never (ніколи не кажи ніколи). У Німеччині, де я загалом пропрацював майже 12 років, я почуваюся як риба у воді. Утім, наразі так питання для мене не стоїть.

Інша річ, яка для мене є неприємною, так це те, що моя німецька експертиза, мої контакти, мій інсайд могли б бути затребувані і зараз, незалежно від нинішньої посади. Ви ж самі чудово бачите, які непрості процеси відбуваються зараз у цій надважливій для нас державі. Особисто для мене це дуже боляче. Ніхто за два останні роки у нашому керівництві жодного разу так і не поцікавився моїм баченням і не спитав мою думку про те, як нам було б краще діяти на стратегічному німецькому напрямку. Це дуже гірко. У нас зрештою не так багато фахівців, які досконало знаються на німецькому напрямку, щоби нехтувати цією експертизою.

На жаль, сьогодні політичний маятник у ФРН коливається в протилежний від потрібного нам бік. Допомога, боюся, буде й надалі суттєво зменшуватися. Німеччина ж стала критично важливою для нас, а ми легковажно втрачаємо головний капітал – базову підтримку простих людей. Свого часу нам вдалося мобілізувати все німецьке суспільство, котре – разом зі сприятливо налаштованими для нас ЗМІ – і стало тим головним драйвером, що змусив федеральний уряд зробити цей 180-градусний розворот і надати Україні військову підтримку для протидії агресії. Тут є важливий психологічний момент: ми змогли домогтися, що німці розглядали допомогу нашій державі як свій моральний обов’язок. Зараз цей гранітний фундамент дає тріщину. Наростають настрої проти українських біженців. Мовляв, ми їх тут прихистили, витрачаючи на це кілька мільярдів євро щороку, а вони лише отримують соцдопомогу, не хочуть нібито працювати, а до того ще й підірвали наш ріднесенький «Північний потік-2». Це дуже небезпечна тенденція. Адже зникне ця моральна складова, то й німецький уряд знайде сотню виправдань, чому він буде змушений зменшувати постачання зброї, а то й зовсім її припинити.

Цього року місцеві, наступного – федеральні вибори. Як впливати на Німеччину, де українське питання точно використовується різними політсилами?

Треба було б насамперед зовсім по-іншому комунікувати нам по цій фейковій історії з диверсією проти «Північного потоку», в якій прямо звинуватили Україну. Насправді, не існує жодних серйозних доказів у цій шитій білими нитками справі (щодо причетності до підриву «Північного потоку-2» українців), й що ця спецоперація була начебто здійснена за погодженням із вищим керівництвом України. Є лише бездоказові публікації у деяких ЗМІ. Я не маю сумнівів у тому, що мав місце адресний злив інформації із середовища розслідувачів цієї справи. Причому злив цей був свідомо зроблений. Поки я не готовий розповісти деталі, як саме цей злив відбувався, але це мені відомо. Таку хвилю дезінформації потрібно було б одразу ж збивати, як кажуть, на злеті, чого не було зроблено.

А вийшло так, що німці цю приманку проковтнули й дійсно повірили, що якщо ми мовчимо і активно не спростовуємо ці фейки, то українці й справді мабуть таки винні. Найгірше те, що, за моєю інсайдерською інформацією, вище керівництво Німеччини, зокрема особисто канцлер Шольц, так само переконаний, що це було зроблено саме українцями. На жаль, така недбалість може мати для нас фатальні наслідки

«Навіть якщо Фрідріх Мерц стане канцлером, немає жодної гарантії, що новий уряд посилить підтримку України»

На місцевих виборах у Тюрингії перемогла «Альтернатива для Німеччини», у Саксонії ця партія посіла друге місце. Аналітики кажуть про те, що вірус перемоги популістів може поширитися зі Східної Німеччини на більшу територію країни вже наступного року під час виборів на федеральному рівні. Чи погоджуєтеся з такою оцінкою? Як на військовій допомозі України можуть позначитися результати виборів, які відбулися і чого чекати наступного року?

Вибори, які відбулися зокрема у Східній Німеччині, показали, що у середньому 45% виборців у кожній із цих трьох земель (Саксонії, Тюрингії і Бранденбурзі) підтримують одну із цих двох партій – «Альтернативу для Німеччини» (AfD) або Альянс Сари Ваґенкнехт (BSW). 

Сара Ваґенкнехт тріумфувала разом зі своєю партією на місцевих виборах у німецькій землі Тюрингія. Переможну компанію їй склали колеги по проросійському політичному табору з партії «Альтернатива для Німеччини»

фото: Alamy.N

З точки зору українських інтересів, це справжня катастрофа, хоча багато хто старається досі применшити значення цього електорального землетрусу. Річ у тім, що праворадикальна AfD і ліворадикальна BSW – це, як у нас в народі влучно кажуть, «гарна парочка – Семен та Одарочка». Ці дві політсили зліплені з одного антиукраїнського тіста. Адже їхній спільний знаменник – беззаперечна підтримка імперської Росії Путіна та вимога припинити воєнну допомогу Києву. Іншими словами,  по суті, майже половина східнонімецьких виборців підтримали цей вибухонебезпечний для нас політичний курс. 

Важко поки що прогнозувати, що буде наступного року на виборах до Бундестагу. Хочеться вірити, що рівень підтримки AfD і BSW у всій Німеччині буде нижчим. Але реальна загроза полягає у тому, що вже навіть зараз ми бачимо: у ландтагах (парламентах) трьох східнонімецьких земель буде практично неможливо створити стабільні урядові коаліції без участі відвертої путіністки Сари Ваґенкнехт, яка отримала «золоту акцію» і фактично шантажує народні партії – Християнсько-демократичний союз (ХДС) і соціал-демократів (СДПН), вимагаючи від них принципових поступок на федеральному рівні, насамперед, відкату у підтримці України.

Насправді, Альянс Ваґенкнехт є ще більш небезпечним для нас, аніж «Альтернатива для Німеччини». Бо якщо «Альтернатива» є неприхованими крайньоправою радикальною політичною силою, яка, принаймні на цьому етапі, не має шансів увійти до жодного земельного уряду, адже всі інші партії публічно проголосили про неможливість співпраці з AfD, то щодо Альянсу BSW, який увібрав у себе колишніх членів СДПН, лівих, «зелених», такого категоричного бар’єру не існує. Частково їм вдалося мобілізувати навіть електорат ХДС. Таким чином, саме BSW буде намагатися всіма правдами і неправдами вплинути на існуючі, сприятливі для нас підходи до війни, як з боку партій, що нині утворюють правлячу «світлофорну коаліцію» (об’єднання трьох політсил: СДПН, «Зелені» Анналени Бербок, ліберальна ВДП Крістіана Лінднера) у Берліні, так і найбільшої опозиції сили – блоку ХДС/ХСС. Боюся, що якраз протягом наступного передвиборчого року цей тиск лише посилюватиметься. Буде точно все складніше отримувати нові пакети воєнної допомоги. А що буде після вересня наступного року? Навіть, якщо парламентські вибори виграють християнські демократи, зважаючи на нинішні прогнози, і навіть якщо Фрідріх Мерц стане канцлером, то і так само немає жодної гарантії у тому, що новий уряд посилить підтримку Україні. 

Що вам відомо про так званий мирний план Олафа Шольца, який за повідомленнями італійської La Republica, має вигляд Мінська-3? Він нібито передбачає, що Росія залишає за собою контроль над уже захопленими територіями.

Мені про це нічого не відомо. Якщо чесно, то я не впевнений, що такий план дійсно існує в природі. Важливіше питання полягає у тому, чи Німеччина була би готовою виступити реальним посередником, якщо на якомусь етапі переговорний процес з Росією стане можливим або ж неминучим. Поки що ми не знаємо, в якому саме форматі це може відбутися. Безумовно, ми всі прагнемо перемоги на полі бою. Водночас, Україні було б варто бути готовою і озброєною до зубів й у разі інших менш сприятливих сценаріїв. На мою особисту думку, у такому випадку нам було б критично важливо мати саме наших ключових західних союзників у ролі потенційних посередників. Тому що зараз у цьому вимірі виник певний вакуум, який всіма силами стараються заповнити держави, які є значно ближчими до Росії, ніж до нас. І йдеться не лише про вже згадувану китайсько-бразильську ініціативу, яку так розхвалив сам Путін. Гадаю, що часом з’являться й інші охочі «миротворці». Останній приклад – створена буквально днями у Нью-Йорку так звана «Група друзів миру», такі собі сучасні герої Ocean’s Eleven, а точніше Ocean’s Thirteen (за аналогією з американським художнім фільмом «13 друзів Оушена»). З ким і як саме вони будуть дружити, поки важко собі уявити. З таким самим успіхом можна було ініціювати групу фанатів Тейлор Свіфт (популярна американська співачка – «Главком») чи любителів пива. Одним словом, ми будемо й надалі спостерігати справжню конкуренцію «миротворців». Тож для України було б вкрай важливим бачити серед посередників наших ключових союзників, які б у можливому переговорному процесі дійсно допомогли б захистити наші базові національні інтереси. 

«Треба чесно визнати, що сьогодні в Україні немає системи підготовки дипломатичних кадрів»

Ще у 2021 році глава МЗС Дмитро Кулеба оголосив великий конкурс на понад 200 посад у МЗС. Цей конкурс допоміг нашому посольству у Бразилії поповнити штат якісними кадрами?

Це – одне з найбільш болючих питань, яке турбує мене як посла. Треба чесно визнати, що сьогодні в Україні немає системи підготовки дипломатичних кадрів. На превеликий жаль, наша Дипломатична академія імені Геннадія Удовенка не займається сьогодні тим, для і чого була власне створена у далекому 1995 році. Повірте, я знаю, про що говорю. Нехай на мене не ображаються її поважний ректор, мій друг, посол Геннадій Надоленко і вся його команда. Моя дружина, юристка-міжнародниця, мала честь багато років викладати у Дипакадемії. Вже на той час вона перетворилася на спеціалізований ВНЗ, який готував магістрів у сфері зовнішньої політики. Але головна проблема вже тоді полягала у тому, що переважна більшість випускників не потрапляла на роботу у МЗС, буквально одиниці прийшли, та й то не найкращі. Після проведеної реформи Дипакадемія, по суті, перетворилася на центр мовної підготовки і підвищення професійної кваліфікації. Це важливо, безумовно, але такий підхід не здатний вирішити актуальну проблему кадрового голоду у вітчизняній дипломатичній службі. Нам варто було б брати приклад з Німеччини чи з тієї ж Бразилії. У дипакадемії цих країн беруть best of the best, конкурс на одне місце складає до 80 випускників університетів. Потім кілька років інтенсивне навчання з практикою, блискучим опануванням кількох іноземних мов. Там майбутні дипломати проходять вогонь і воду перед потраплянням до МЗС. Здають дуже жорсткі екзамени і лише потім складають присягу держслужбовця та починають дипломатичну кар’єру. 

Україна негайно потребує радикальних змін, перетворення вітчизняної Дипакадемії у таку ж мегапотужну кузню кадрів для дипслужби. У нашому випадку на вакантну посаду у центральному апараті чи посольстві оголошується так званий відкритий конкурс. Здебільшого на нього подаються абсолютно випадкові люди, реального відбору фактично не існує Не хочу навіть оцінювати ефективність такого конкурсу. Це повна профанація. Не пройшовши горнило багаторічної підготовки, такі співробітники рідко коли здатні працювати якісно на державні інтереси. 

Але ж саме не від гарного життя, вочевидь, розуміючи проблему, керівництво МЗС прагнуло покрити брак кадрів фахівцями ззовні…

Воно так не працює, розумієте? Подібними кроками можна, звичайно, залатати якісь дірки на певному етапі. Але це не може перетворитися на правило, як сьогодні. Ніхто ж не оголошує конкурси на посаду в Академію наук для здійснення фундаментальних досліджень у фізиці і бере на неї кращого з гірших петеушників, сподіваючись, що він зможе отримати Нобелівську премію. Це ж самообман. Людина просто не має права потрапляти на дипломатичну посаду без проходження серйозної підготовки. У нашій же дипломатичній системі часто вважають навпаки, що можна кинути популістський клич і набрати з вулиці невідомо кого. Так ми скоро перетворимося на цирковий балаган. Дипломатія була у всі часи елітою держслужби.  

Тепер два слова, якщо дозволите, про Бразилію. У нашому посольстві крім мене є, як вже казав, ще «аж» цілих два дипломати. При чому, один із них приїхав буквально кілька тижнів тому після тривалої перерви, багато місяців посада консула була просто вакантною. Уявіть собі, донедавна на всю Бразилію не було жодного консула. Передував приїзду нового колеги зовнішній конкурс. На ньому переміг Георгій Ерман, який до цього працював тривалий час журналістом, зокрема на BBC. Слава Богу, що він володіє португальською мовою і має фахову освіту. Але це радше щасливий випадок, а не правило у системі. Ну і погодьтеся: Україна повинна була б мати у Бразилії не два, а 22, а ще краще 32 дипломати, особливо беручи до уваги всі ті виклики, які стоять перед нами сьогодні. Адже Бразилія – лідер на латиноамериканському континенті, це країна, яка займає восьме місце за розміром ВВП у світі – $2,17 трлн (2023), на секундочку. Та навіть і цього було б замало. Якщо б у нашій посольській команді було б 100 дипломатів, то, повірте, я б знайшов кожному з них чим зайнятися у режимі 24/7. І це не перебільшення. А зараз ми не здатні заповнити одну чи дві вакансії, бо просто відсутні дипломати зі знаннями португальської мови. І це я лише про Бразилію зараз кажу, а що вже говорити про кадрові потреби наших дипмісій у самій Португалії та інших португаломовних країнах. Адже лише у цьому році ми відкрили нарешті посольства в Анголі і Мозамбіку. Щоби запустити на якісному рівні всі ці закордонні установи, ми повинні терміново, протягом наступного пів року, зібрати групу молодих дипломатів, хоча б 10-15 працівників з центрального апарату, і направити їх на інтенсивні мовні курси до Лісабону чи Ріо-де-Жанейро, які б після здачі іспитів могли б бути невідкладно направлені на роботу до Бразилії та інших згаданих країн. І так слід робити щороку, поки не матимемо міцний португаломовний «кістяк». Це ж стосується, повірте на слові, і всіх інших найбільш поширених у світі мов: і арабської, і китайської, та навіть іспанської, я вже не кажу про якісь екзотичні. Я дуже сподіваюся, що новий міністр Андрій Сибіга приділить належну увагу справжній реформі дипломатичної служби, попри усю свою зайнятість через інтенсивну воєнну дипломатію. 

Є ще друга проблемна складова. У самій уже створеній системі панує занадто виражена демократія. У нас протягом останніх півтора десятка років стало можливим дипломату самому записатися на вакантні посади, які щороку виносяться на так звану ротацію. Зараз поясню. От є перелік таких посад за кордоном, і дипломат записує свої пріоритети, куди б він хотів поїхати: перша, друга, третя, четверта країна. Наприклад, спочатку – Австрія, потім Бельгія, далі США. Але майже ніхто не зголошується їхати у Бразилію чи інші країни з важким кліматом. З очевидних на те причин. Тож і маємо перекоси у системі. Керівництво МЗС на них роками закривало очі. Виходить, недипломатично кажучи, що хвіст крутить собакою. Втрачається керованість системою. За останній рік ніхто з дипломатів так і не записався на внутрішній конкурс, щоб їхати на роботу у Бразилію.

То чому Дипакадемія не справляється з підготовкою кадрів? 

Як я вже зазначив, Дипакадемія була штучно вилучена з цього процесу. Вона, по суті, сьогодні пропонує чинним дипломатам курси підвищення кваліфікації і вивчення іноземних мов. Але навіть це не працює, як треба. Часто дипломати направляються у закордонні відрядження, не володіючи мовою держави перебування, або ж маючи дуже поверхневі знання. Це неприпустимо саме по собі. Що ж відбувається? Такі дипломати у кращому випадку починають вчити з нуля відповідну іноземну мову вже на місці, поєднуючи це з роботою і оплачуючи такі курси з власної кишені.

Тобто ви платите з власної кишені за курси португальської? 

Звичайно, посол не є винятком. Такого не має бути у принципі. Наприклад, у Великій Британії та інших державах дипломат перед закордонним відрядженням до іншої країни звільняється від роботи у центральному апараті міністерства на 10 місяців, які присвячує інтенсивному вивченню мови країни свого майбутнього перебування. І ця інвестиція спрацьовує блискуче. Без такого підходу ми будемо і надалі пасти задніх.

У вашій дипломатичній кар’єрі був нетривалий період, коли ви повернулися з роботи у Німеччині і стали заступником міністра закордонних справ. Та пропрацювали на цій посаді менше року, далі поїхали послом до Бразилії. Що не склалося у вашій роботі заступником міністра, чому пішли на пониження?

Думаю, було б не зовсім коректно говорити про пониження. Адже посади – все це у нас час дуже відносно. Можна бути послом у важливій країні, тих же США чи Німеччині, і мати значно більший вплив і бути більш результативним для інтересів держави, ніж будь-який член уряду. Для мене було великою честю працювати заступником глави зовнішньополітичного відомства у 2022-2023 роках, бути причетним до підготовки стратегічних документів на латиноамериканському напрямку. Саме на цій посаді було проведено вперше в історії політичні консультації з цілою низкою країн Південної Америки і Карибського басейну. Гадаю, що саме тому, що я досить глибоко увійшов у цю нову для себе матерію і надійшла пропозиція поїхати до Бразилії на посаду посла, що лишалася вакантною майже два роки. Хоча звучало це навіть не як пропозиція, а як наказ, як вже нібито ухвалене президентом рішення, який, за словами тодішнього міністра, нібито хотів бачити мене послом саме у цій країні.

Звісно, я погодився, бо у вищій лізі дипломатії, як в армії, накази не дуже прийнято обговорювати. До того ж Бразилія – це реальний челендж. А я життєві виклики люблю. Хоч, мушу визнати, що я чудово усвідомлював всі підводні камені від такого призначення, адже не мав жодних ілюзій щодо відсутності передумов для успішності цієї нової дипмісії. Я тоді не знав португальської мови, а працювати треба було з перших же хвилин перельоту через Атлантику. Були серйозні сумніви, чи впораюся з цим викликом, чи життя і праця у Бразилії підійдуть для сім’ї. Сумніви ці залишаються й досі, відверто кажучи. Кожен має робити те, що вміє найкраще. Столяр буде не хорошим слюсарем. Часто запитую себе, чи я, бува, не займаю чужого місця? Може, хтось інший на цій посаді міг би зараз досягти більше, ніж я? Такі думки дійсно щодня турбують.

Яким є російський інформаційний вплив на Бразилію?

Росіяни працюють дуже хитро й розумно, на жаль для нас. Причому у дуже різний спосіб. З одного боку, вони тісно взаємодіють із провідними ЗМІ. Тема Росії сама по собі більше присутня в бразильських медіа хоча б тому, бо її розглядають як важливого геополітичного і економічного партнера. Тож вони дають платформу для висловлювань посла РФ без жодних застережень. Медійні ворота для російських чиновників, включно з главою МЗС РФ Сергієм Лавровим, тут широко відчинені. З іншого боку, росіяни діють дуже грамотно через соцмережі та інфлюенсерів. І це не дивно, адже у Бразилії їх роль є дуже значна. Саме соцмережі мають у десятки разів більше охоплення аудиторії, ніж традиційні ЗМІ. Якщо вам здається, що це ми, українці, є рекордсменами по зависанню у Facebook, Instagram, то ви помиляєтеся. У Бразилії ця прив’язаність до соцмереж є на порядок більшою, зокрема до Х (колишнього Twitter), який наразі заблоковано у цій країні. Але й Україна старається не відставати: ми намагаємося не менш активно грати на бразильському медіаполі, використовуємо нестандартні кроки. У мене склалися дуже тісні контакти з усіма провідними журналістами-міжнародниками, регулярно даю інтерв’ю та коментарі. Нещодавно Київ відвідав один із найбільш впливових інфлюенсерів Лусіано Гук, у якого, до речі, є українське коріння. У нього понад 20-мільйонна аудиторія у Facebook та Instagram, він має своє недільне ток-шоу на головному телеканалі TV Globo. Він взяв інтерв’ю у нашого президента, яке викликало тут чималий резонанс.

Наскільки багато українців переїхали до Бразилії після початку повномасштабної війни? З якими проблемами звертаються до нашого посольства?

Офіційних даних про те, скільки українців переїхало і лишається у Бразилії, немає, на жаль. Принаймні дані про це не оприлюднюються. Але за нашими оцінками, це максимум кілька сотень українців, які прибули сюди після початку повномасштабного вторгнення Росії. Оселилися вони в основному у штаті Парана. Проте десь протягом року більшість із них, за моїми даними, виїхали з країни. Зараз можемо говорити про щонайбільше кілька десятків біженців, які залишаються у Бразилії. Чому більшість вже виїхали? Можливо, через клімат або відсутність достатньої економічної підтримки від уряду. Кажуть, що майже всі перемістилися до Португалії. Ті, хто звертаються, то здебільшого йдеться про звичайні консульські питання оформлення паспортів або інших документів.

«Сьогодні у Бразилії мешкає більше мільйона громадян з українським корінням»

У Бразилії доволі велика українська діаспора, однак вона сконцентрована всього у кількох штатах. Наскільки ця громада впливова, чи відчуваєте підтримку?

Якщо дуже коротко, то наша українська громада є дійсно унікальною з точки зору збереження культурної та релігійної ідентичності, а також патріотизму, на жаль, меншою мірою це стосується мови, яка майже повністю втрачена. За моїми скромними оцінками, сьогодні у Бразилії мешкає більше мільйона громадян з українським корінням. Таким чином, українці належать до топ-10 найбільш численних громад емігрантів – поряд з італійцями, німцями, поляками та іншими. Маємо вже п’яте чи навіть шосте покоління емігрантів українського походження. Діаспоряни середнього і молодшого віку вже майже не говорять українською. Від цього мені дуже гірко і боляче. У такій плачевній ситуації винна насамперед сама Українська держава, яка за 33 роки з часу відновлення незалежності так і не спромоглася забезпечити системне вивчення рідної мови для українців у Бразилії. Для цього замало лише допомагати приватним суботнім школам. Для цього наше Міносвіти мало б щороку готувати і направляти до Бразилії та інших держав, де маємо такі потужні громади наших співвітчизників, десятки, а краще сотні вчителів. Крім того, необхідно було б домогтися від місцевої влади створення двомовних шкіл.

Переконаний, що це ще не пізно зробити. Відповідні пропозиції я давно вніс на розгляд Міносвіти і МЗС. На жаль, поки без жодних зрушень. Що стосується політичної впливовості українців у Бразилії, то вона фактично повністю відсутня. Я пересвідчився в цьому, неодноразово буваючи у штаті Парана, що на півдні країни. Саме там мешкає переважна більшість українців, близько 80%. Саме політичного голосу нашої діаспори фактично не було чутно ані раніше, ані зараз. Це дуже засмучує. Такий стан справ теж є для нас реальним викликом. Судіть самі: у парламенті Парани, де проживає левова частка наших співвітчизників, із понад 50 депутатів – лише одна має українське коріння – Марсія Гусуляк. Та навіть вона не говорить українською. Якщо ж брати нижню палату Конгресу, то там так само з 513 депутатів «аж» один українського походження – Пауло Білинський, експоліцейський із Сан-Пауло.

І як тільки ти намагаєшся бодай на міліметр налаштувати нашу діаспору на те, щоб ця понад мільйонна потужна громада, яка зробила колосальний внесок в економічний розквіт Бразилії, заявила про себе більш гучно у політичному плані, то бразильська влада сприймає це з настороженістю, ледь не як втручання у внутрішні справи.

Адже не секрет, що одним із магістральних напрямів державної політики Бразилії протягом останнього століття після скасування рабства було заохочення масової зовнішньої міграції, насамперед із Європи, а також наступна повна інтеграція мільйонів нових громадян. Оскільки у державних школах мовою навчання була і досі залишається винятково португальська, протягом цього часу всі ці новоприбулі спільноти об’єктивно втрачали свою мовну ідентичність. Так відбулося і з нашими діаспорянами, які почали прибувати до Бразилії на початку 1890-х років.

Зустрічаючись із бразильцями українського походження я питаю про те, як вони ставляться до російської війни. Відповідь однозначна: вони її повністю засуджують і виступають проти нинішньої квазінейтральної політики свого уряду щодо агресії Москви. Між тим, попри все це наша величезна громада не має фактичного жодного політичного впливу для зміни такого курсу. Звичайно, тут діють десятки громадських асоціацій, об’єднаних під егідою створеної у 1985 р. Українсько-бразильської центральної репрезентації на чолі з Віторіо Соротюком. Ми дуже цінуємо і підтримуємо її зусилля задля того, щоб голос українства все ж був почутий як федеральним урядом, так і Конгресом, а отже, не міг би ігноруватися. Але досі, на жаль, це не дуже вдається. Причин такого невтішного стану чимало, одна із них – традиція місцевих українців утримуватися від активної участі у політичному житті своєї нової батьківщини. Ось вам лише один наглядний приклад: навесні я був у місті, яке вважається неофіційною столицею українства у Бразилії. Мова про Прудентополіс. З понад 50 тис. тамтешніх мешканців близько 80% – це українці за походженням. 2021 року міська влада навіть ухвалила рішення про запровадження української мови як другої офіційної. Це, звичайно, приємно. Я виступав перед членами міськради, дякуючи за таку позицію, закликав до практичної реалізації цієї постанови шляхом запровадження систематичного вивчення української мови у місцевих школах. Звичайно ж я також зробив візит ввічливості меру міста – Оснеї Стадлеру, німцю за походженням. Перед ним посаду бургомістра обіймав бразилець польського походження Адельмо Клосовський. Наступним мером, судячи з усього, за підсумками виборів шостого жовтня знову стане він. Серед чотирьох кандидатів на цей пост, немає, на жаль, жодного українця. Мені так ніхто і не зміг толком роз’яснити, як же так сталося, що у найбільш українському місті Бразилії етнічні українці ставали мерами всього двічі за 118 років історії Прудентополіса, востаннє це було у 1963-1969 рр.

Школи – це основа основ. Саме про це я говорив на переговорах із віцегубернатором Парани та міністром освіти України, а також мерами низки міст штату, зокрема столиці – Куритиби, де проживають понад 100 тисяч нащадків українців, того ж Прудентополіса та Маллета. Офіційно вніс на їхній розгляд пропозицію запустити такий пілотний проєкт, щоби у державних школах цих та інших муніципалітетів українська мова могла б вивчатися хоча б як іноземна. На другому етапі будемо говорити про запровадження повноцінних білінгвальних шкіл. Саме таку державну школу з українською мовою викладання там після багатьох років поневірянь зрештою вдалося пробити у Берліні. 

Але ж для цього треба передовсім знайти відповідні педагогічні кадри, вчителів, які б мали необхідну професійну кваліфікацію, визнану Міносвіти, щоб викладати українську мову як іноземну. Вже згадував про те, що намагаюся підштовхнути наше Міністерство освіти кардинально змінити підходи, створити нарешті центр підготовки і направлення українських вчителів за кордон – туди, де сьогодні мешкають мільйони співвітчизників як старої діаспори, так і нової хвилі міграції, спричиненої війною. Вірю, що нам все ж вдасться зрушити з місця цей камінь. Паралельно нам вже вдалося запустити підготовку майбутніх викладачів української мови на базі одного з ВНЗ штату Парана – Центрально-західного університету (Unicentro Parana) у місті Ірачі, який я відвідав у березні. Ми вдячні владі за підтримку цієї спільної із нашою громадою ініціативи. Але це лише перший крок на довгому шляху збереження української мови у Бразилії.

Загалом у цьому процесі має бути два базових підходи. З одного боку – широка підготовка бразильців для викладання української в закладах освіти. А з іншого – зусилля нашого уряду, який повинен направляти і фінансувати українських викладачів у районах компактного проживання бразильців українського походження. Десь так само як Україна відправляє за кордон своїх дипломатів. Успішних прикладів такого механізму чимало в інших державах, у тій же Німеччині існує ціле відомство, яке під егідою МЗС та у координації з федеральними землями займається менеджментом і направляє вчителів у німецькі школи по всьому світу, до речі, також і в Києві (Zentralstelle für das Auslandsschulwesen). Тож нашим Міносвіти і МЗС не треба винаходити велосипед, слід просто запозичити кращі практики і почати нарешті діяти.

Кіт Патрон, який мешкає у посольській резиденції Андрія Мельника у Бразилії

фото: X/Andrii Melnyk

У вас у посольстві живе кіт Патрон. Ви розповідали, що він має якусь особливу місію у Бразилії. То яка ж це місія? 

Наш кіт Патрон – британський короткохутряний. Тож за своєю природою він дуже аристократичний та дипломатичний. Як повноцінний член сім’ї він живе з нами в офіційній резиденції. Коли гості приходять, Патрон завжди їх першим зустрічає, приділяє увагу. Кіт цікавиться всім і одним своїм лише пухнастим виглядом одразу ж викликає позитивні емоції, налаштовує на зовсім іншу дружню розмову. Одним словом, він однозначно заслуговує на котячий дипломатичний ранг.

Якщо я приходжу з роботи не у настрої через якісь невдачі, він психологічно допомагає. Цей кіт поводиться, як людина. Реально відчуває, коли щось не так. Без нього тут було б дуже важко.

Михайло Глуховський, Богдан Боднарук, «Главком»