Герой України Едуард Сабанін: Заморожування конфлікту – не варіант

24 лютого, рівно через два роки після початку повномасштабної війни Едуард Сабанін, капітан, командир роти 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго, отримав найвищу нагороду держави. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові» він отримав Золоту зірку Героя.

Едуарду 55 років, він з Полтавщини. До повномасштабної війни займався фермерством, вирощував пшеницю, кукурудзу, соняшник. Сабанін – відомий серед аграріїв, колеги називають його «королем агрочатів» через активність у соцмережах і експертність у профільних питаннях.

Але війна перевернула звичне життя фермера з ніг на голову. Едуард є офіцером, тому вважав своїм обов’язком з початком повномасштабної агресії піти до війська. Натомість аграрними справами продовжують займатися його дружина та син. 

«З березня по жовтень (2023 року) знищили 59 одиниць техніки…», – відповідає Герой на питання про те, за що отримав Золоту зірку. Каже, його рота пройшла важкий шлях, воювала зокрема біля Мар'їнки, завадила ворогу прорвати наші фланги.

В інтерв’ю «Главкому» Едуард Сабанін розповів про свої два роки повномасштабної війни, про мотивацію для нових солдатів та аргументи для тих, хто забуває про війну у тилу. Героїчний аграрій також висловив готовність провести екскурсію замінованими полями для польських фермерів…

«Не всі народжені бути на передку»

Пане Едуарде, від імені «Главкома» прийміть вітання з присвоєнням звання Героя України. Ви зараз виконуєте завдання на передовій. Як змінилася війна за два роки?

Дякую за привітання, але хочу зауважити, що моя нагорода – відзнака героїзму та відваги усіх моїх побратимів роти протитанкових ракетних комплексів.

Так, вже більше 20 місяців мій підрозділ виконує бойові завдання безпосередньо на лінії зіткнення. Якщо порівнювати із першим роком повномасштабної війни, то загальна ситуація змінилася у кращий бік. Два роки тому не було ані досвіду, ані зброї достатньо. Зізнаюся вам, що перший рік повномасштабки ми були майже як сліпі кошенята. Зараз уже всі хлопці стали професіоналами своєї справи. Обстановка на фронті також стала кращою: ми реально оцінюємо свого ворога та вміємо гідно йому протидіяти.

Кількість мотивованих людей на початку повномасштабної війни була більшою, ніж зараз?

Мій досвід не дає якоїсь однозначної відповіді. На початку повномасштабної війни я був заступником командира батареї протитанкових керованих ракет. Зараз вже рік як командир роти протитанкових ракетних комплексів. Так от, з першого складу нашого підрозділу, які починали зі мною воювати, залишилось не більше 20%, люди звільнились або перегрупувалися по інших підрозділах.

Тобто за ці два роки ми дуже оновились, у нас повністю була змінена кадрова політика. Бо хтось, на жаль, виявився наркоманом, хтось аватаром (на армійському жаргоні – це людина, яка зловживає алкоголем – «Главком»), а багато хто був просто не готовий до виконання бойових завдань. Але на своєму прикладі можу сказати, що стало краще.

Майже всі, хто до нас приходить зараз з нових людей, залишаються у нашій роті. Тож мотивація може бути різною, але до неї має бути бажання та готовність нести тяжкий та непростий військовий та бойовий обов’язок.

А як визначаєте, підходить людина вам чи ні? Хто ухвалює рішення, де новобранець служитиме далі?

Наведу вам приклад того, як це відбувається у нас. От приходить до нас поповнення 8-10 людей. Вони пройшли навчання на предмет опанування протитанковими засобами. Потім ми їх самі додатково готуємо і додаємо до бойових розрахунків як новачків, які допомагають вже досвідченим бійцям. Тобто на цьому етапі наші новачки проходять випробування пострілами, перебуванням у реальній бойовій обстановці.

Паралельно з цим вони навчаються топографії, зв’язку, протидії дронам та взагалі належній поведінці в сучасному бою. Ми окрім базової підготовки у навчальному центрі також навчаємо поводженню зі зброєю, яка у нас у наявності у підрозділі, зокрема трофейною зброєю, що ми використовуємо. 

Відверто вам скажу, серед новачків є зацікавлені люди вчитися та воювати, як кажуть, «мають вогонь в очах». Але є такі, які намагаються якось ухилитися від бойових чергувань. Тож якщо немає бажання у людини вчитися, як її можна насильно кудись тягнути, якщо ми не можемо спертися на неї у відповідальний момент, адже на передовій ти відповідаєш не тільки за себе, а й за побратимів.

Відсутність мотивації вчитися – велика проблема? Як її вирішуєте?

У цифрах вам не скажу. Але проблема є, іноді дуже серйозна. Якщо людина не готова воювати, потрібно розуміти через що. Це страх бойового зіткнення, поранення або взагалі небажання служити та воювати.

Якщо є розуміння проблеми, то окрім бойових у бригаді є також тилові підрозділи. Тоді ми говоримо з командиром тилового підрозділу, мовляв, беріть, солдат у вас спробує себе в якомусь напрямку.

Якщо людина боїться пострілів, але є толковою, наприклад, у діловодстві, то чому б і ні, переведемо на цей напрямок роботи. Людина за фахом повинна знайти своє місце. Не всі народжені бути на передку. 

Розкажіть, у чому полягають задачі вашого підрозділу?

Наш підрозділ є основою протитанкової оборони відтинку фронту, за який відповідає наша бригада. Головною метою та завданням розрахунків є знищення бронетехніки ворога. Ми «мисливці за танками», так іноді нас називають побратими з піхоти, яких ми максимально прикриваємо та запобігаємо безкарному обстрілу наших позицій та висуванню бронетехніки зі штурмовими групами.

Якою зброєю воюєте? Якого озброєння найбільше потребуєте?

Наша основна зброя – українські протитанкові ракетні комплекси «Стугна-П». Але на озброєнні маємо ще комплекси Javelin та трофейні протитанкові ракетні комплекси «Корнет». Щодо зброї, то її багато не буває. Чим більше ракет, тим більше можливостей та варіантів вразити крім бронетехніки й піхоту, а також ворожі бліндажі та обладнані вогневі позиції. Дуже актуальними для нас є засоби РЕБ та протидії дронам.

Пане Едуарде, ви пішли на фронт у 2022 році, невдовзі після початку повномасштабної війни. Розкажіть, як вирішили приєднатися до ЗСУ? Як до вашого рішення поставилися близькі?

Насамперед хочу сказати, що я є кадровим офіцером. Закінчив свого часу військове училище та служив в армії радянській та українській. У ніч на 24 лютого 2022 року було якесь передчуття, я тоді геть не спав. І коли о пів на п’яту ранку пішли перші повідомлення про ракетні обстріли, у мене не було жодних коливань, де моє місце. О восьмій ранку я вже був у районному ТЦК. Пам’ятаю, які кілометрові черги тоді були щоби потрапити до війська. Це був надзвичайний моральний підйом серед громадян та нестримне бажання захищати свою Батьківщину.

Найскладнішим для мене було майже місячне очікування мобілізації, бо у військкоматі сказали, що немає відповідних офіцерських вакансій. А я в той момент був готовий на будь-яку вакансію солдатську піти, хоч водієм, хоч лопатами окупантів гасити. Таким був настрій. Пройшов місяць, зрештою, відправили мене на медкомісію, і у квітні 2022-го я став до лав 66 бригади.

Щодо рідних, а це дружина та син, то моє рішення для них не було несподіванкою. Вже давно була напоготові «тривожна валіза». Моя дружина виходила заміж за курсанта й ми живемо разом уже 36-й рік. Вона розуміла, що іншого вибору у мене не було. Син так само поставився до мого рішення.

Зараз військові вже набагато довше готуються воїни, ніж на початку повномасштабної війни? Яку підготовку мають нові солдати, які приходять до вашої роти?

Ті хлопці, які приходять до нас зараз, вже мають набагато кращу підготовку ніж ті, які приходили два роки тому. Зараз набагато довше та якісніше триває підготовка. Але так чи інакше, основна підготовка відбувається безпосередньо у підрозділі. Людина допоки не побуває на позиціях, не почує постріли, звуки війни, не може вважатися повноцінним воїном.

«Напевно, полякам потрібно трохи «руського мира» спробувати»

До того як піти на фронт, ви займалися фермерством. Вирощували зерно. Хто зараз займається вашою справою?

Земля не може йти бур’янами. Тож я радий, що син зараз займається хліборобством, та моя жінка йому допомагає.

Які емоції відчували, коли побачили як польські протестувальники перекривають кордон з Україною, висипають українське зерно з вагонів, автівок на землю? Щоби ви сказали цим людям?

На жаль, це біль та злість. Напевно, їм потрібно трохи «руського мира» спробувати, тоді б вони дізналися, як це бути фермером під час війни. Потрібно тим людям показати наші поля. Ми їздимо на позиції насамперед через покинуті поля, які заросли бур’яном та «отруєні» мінами та артилерією. Хай би вони подивилися, що таке ціна хліба в Україні. Те, що техніку розбиту українці привозили показати на кордон – це одне. Інше – подивитися тут на власні очі, які в українських фермерів низькі ціни на аграрну продукцію, як важко дається збирати врожай, яка складна логістика доставити його. Із задоволенням проведу для поляків екскурсію по місцях, де ми їздимо, нехай би побачили.

Як змінюється поведінка ворога останні два роки? 

На жаль образ «чмобіка» – це смішно, але фактично ми маємо зовсім іншого ворога, хитрого, підступного та добре озброєного. І він зовсім недурний, як його багато хто характеризує. У нас дуже важкий противник. Раніше ми їх частіше бачили зблизька, у них була зухвалість у поведінці. А зараз і ретельне маскування вони застосовують, і з закритих позицій атакують. От, наприклад, раніше масових нальотів дронів не було.

А зараз і дронів-камікадзе побільшало, і дронів-розвідників, не кажу вже про великі «Орлани», яких також багато. Ворог постійно проводить розвідку, застосовує засоби радіоелектронної боротьби, посилює її. Кількість озброєння у Росії набагато більша, ніж у нас, це потрібно розуміти. Поки до них ми у кількості не дотягуємо і близько. Якби хоча б приблизно був паритет по засобах ураження, ми давно би були вже десь за Уралом. Звісно це жарт, бо нам чужа земля геть не потрібна.

«Основу бойового підрозділу мають складати бійці віком 25-45 років»

Зараз готуються зміни до закону про мобілізацію. Як ви з передової бачите цей процес, що в закон слід обов’язково додати, що варто врахувати?

Важливо, щоби у законі був прописаний граничний термін служби. Тобто щоби людина розуміла, що за 18, 24 чи 36 місяців вона може звільнитися. Це би точно додало впевненості та мотивації військовим. Також слід враховувати і розрізняти тих, хто прослужив цей час на передку, і тих, хто перебував у тилу чи далеко від лінії фронту. Я абсолютно переконаний, що навіть та людина, яка звільниться за три чи за шість місяців, повернеться до свого підрозділу на службу. Бо тут свій світ, свій драйв.

Також важливо забезпечити ротації. Наприклад, прийшло 10% молоді. У цей же час 10% тих, хто воює давно, могли би звільнитися у резерв чи тривалу відпустку взяти. Це би допомогло, наприклад, впродовж року підготувати не один, а два підрозділи. 

Оцініть необхідність мобілізувати молодших людей, ніж зараз у війську. Парламент навіть ухвалив закон, який знижує мобілізаційний віковий ценз з 27 до 25 років. Проте його досі не підписав президент. Який вік солдатів у вашому підрозділі, які ваші побажання?

У нас є хлопці, яким по 22, хоча основний контингент – 45 років і старші. Звісно, як командиру мені хотілося би бачити більше молодих хлопців. Адже ми не тільки стріляємо, а й копаємо окопи. Це важка фізична робота. Так, вік – важливий чинник. Але головніший чинник – бажання та готовність людини воювати та боронити своїх близьких. Якщо говорити про побажання, то основу бойового підрозділу мають складати бійці віком від 25 до 45 років.

В Україні сотні тисяч військових пенсіонерів. Це відносно молоді люди, у підготовку яких держава вкладала гроші усі 30 років незалежності. Але не всі професійні військові у свої 40-50 поспішають приєднуватися до ВСУ. При цьому мобілізувати тракториста у 50 - цілком нормальна практика. На цю проблему вже звернули увагу окремі політики: Юлія Тимошенко, Віктор Балога. Чи поділяєте ви їхню думку, що справедлива мобілізація мала б починатися з того, що до війська першими мали б іти ті, хто спеціально навчався захищати Батьківщину?

По-перше, колишніх пенсіонерів й так багато в ЗСУ. По-друге, якщо стан здоров'я дозволяє, то тільки можна вітати таке рішення (прихід до Збройних сил). Як це зробити? Дуже просто. Отримати повістку, та йти виконувати свій обов'язок.

Час від часу у ЗМІ і соцмережах можна побачити відео того, як представники ТЦК хапають людей на вулицях і доправляють до центрів комплектацій. Це ж не додає мотивації?

Мені гидко це бачити, бо я пам’ятаю кілометрові черги в ТЦК на початку війни. Захист Батьківщини не повинен асоціюватись з примусом та покаранням. Напевно, тут є над чим працювати державі.

В ідеалі, звичайно, я би хотів, щоби система рекрутингу у нас працювала активніше, щоби вона була законодавчо врегульована. Людей, яких мобілізують, не потрібно лякати. Мовляв, потрапив в армію і тебе вбили. Це зовсім не так. Бажано, щоби рекрутингові структури саме на цьому наголошували, інформаційна кампанія з боку держави також би про це говорила. 

Бувало таке, що людина і не знала, що здатна на більше. А потрапила на війну, і проявилися її найкращі якості. Це я про тих, кого мобілізували. Буває і навпаки. Однозначної відповіді немає. Мотивація, якщо її не було з самого початку, приходить з часом. Як і в кожному колективі, у нашому є свої традиції, звички, людина втягується. Тобто надивившись ось таких відео люди, звісно, лякаються мобілізації, стрес відчувають. Але реальність не така страшна. Потрапляючи до нас, людина бачить, що життя продовжується. 

В армії потрібні висококласні спеціалісти різних напрямків, наприклад, оператори БПЛА, це непроста інтелектуальна робота. Не кожен зможе. Навички гарного володіння комп’ютером, орієнтуватися на місцевості вміти. Та навіть налаштувати зброю, ту саму «Стугну-П» до роботи також треба вміти. Потрібні механіки, не вистачає людей, яких називають «золоті руки». 

От вам приклад. Декількох людей з інших підрозділів нещодавно перевели до нас. Вони боялися, було видно страх. Ми людей навчили, пройшов якийсь час, і військовий вперше стріляв з протитанкового комплексу і влучив у ціль. Я випадково почув, як він розповідав своїй жінці про цей успіх, як радів. Тобто в людини був моральний підйом, коли він успішно виконав свій чоловічій та військовий обов’язок. Апетит приходить під час їжі. Звичайно, були різні ситуації, бо це війна. Солдат має довіряти командиру, так само і навпаки. Як командиру мені тоді легше працювати, коли є довіра. Впевнений, що бойові результати роботи нашого підрозділу – ознака такої довіри.

Яким ви бачите завершення війни?

Занадто складне питання. Є різні варіанти розвитку подій. Від ідеального до поганого. Ідеальний – це вичистити всю мерзоту з усієї нашої території. Зрозуміло, що це зробити буде дуже важко. Але замороження конфлікту – також не варіант. У нас одна задача – нищити  ворога, іншого бути не може.

Зупинитися на тих позиціях, на яких стоїмо зараз точно не може бути позитивним рішенням. Тож я та хлопці стараємося не «зациклюватись» на таких глобальних питаннях та максимально ефективно робити свою поточну справу – нищити ворога усіма наявними засобами та можливостями, сподіваючись, що це наближає нашу перемогу.

Військові, коли приїжджають з передової, часто болісно реагують на забиті ресторани у Києві, інших містах. Вам теж здається, що мешканці столиці забувають, що в країні війна. Цей бар’єр між цивільними і військовими – проблема?

За той час, на який нам дають відпустку, не виходить відпочити. Зовсім не сприймається мирне життя. Як кажуть «пів світу плаче, пів світу скаче». Мабуть, не зовсім до військових це питання адресувати слід. Так, дійсно, цей розрив, про який ви кажете, відчувається у великих містах. У маленьких – менше. Військові приїжджають в тил, на те все дивляться, та повертаються назад на фронт «працювати» – робити свою тяжку, але необхідну для захисту усіх цивільних роботу.

Роби те, що робиш, і нехай буде те, що має бути. Напевно, тут робота держави та влади донести до людей, що в країні йде виснажлива та кривава війна, яку ми маємо зупинити заради життя наших дітей, онуків та нащадків. Треба доносити усіма засобами, що російська армія – армія ґвалтівників і мародерів, і якщо ми її не зупинимо, вона далі лізтиме у наші міста та наші домівки. 

Михайло Глуховський, «Главком»