Мирний план Трампа. Чи дійсно «усі війни завершуються переговорами»: що каже історія
Від Гітлера до Путіна. Війни, які закінчилися на полі бою
Останнім часом усе частіше лунають сентенції про те, що всі війни закінчуються за столом переговорів. Як західні партнери України, так і союзники Росії перманентно шукають можливості та майданчики для переговорів про долю України. Потенційний новий-старий президент США Дональд Трамп з притаманною йому безапеляційністю взагалі обіцяє завершити війну одним телефонним дзвінком. Проте жодних деталей цього диво-плану він не розкриває.
20 липня «план Трампа» (чи якусь з його версій) оприлюднив експрем’єр Великої Британії та давній друг України Борис Джонсон. З його слів, ідея закінчення війни не передбачає деокупацію Криму та Донецька з Луганськом, утім в ньому є повернення до кордонів 2022 року, майбутній вступ України до ЄС і НАТО, і – найпікантніше – заміщення українськими військовими американської армії в Європі. Свої «пряники», згідно з цим задумом, має отримати і Росія – певне закріплення прав російськомовних в Україні як символ «денацифікації» та поступове повернення з нинішнього положення світового вигнанця в «клуб великих держав».
З іншого боку, не відкидаючи можливості переговорів, українське керівництво повторює, що саме зараз треба завдати агресору якомога відчутнішої військової поразки. Є логічні побоювання, що перемовини зі слабкої позиції можуть призвести до «замороження конфлікту», який Росія, зібравшись з силами, через роки обов’язково «розморозить».
«Главком» згадує найвідоміші війни новітньої історії, які всупереч популярним нині мантрам про те, що «усі війни закінчувалися переговорами», таки було вирішено на полі бою.
Друга світова війна
(1939 – 1945)
Найкривавіша війна у світовій історії завершилась не мирною угодою, а Актом про капітуляцію Німеччини після битви за Берлін та самогубства Адольфа Гітлера.
З ініціативи президента США Дуайта Ейзенхауера документ був підписаний 7 травня 1945 року у французькому місті Реймс, де тоді був розташований штаб Ейзенхауера. Від німецького військового командування підпис поставив генерал Альфред Йодль, якого згодом Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі засудив до страти.
І хоч від СРСР підпис під документом поставив генерал Іван Суслопаров (він тоді керував радянською місією при об’єднаному штабі союзних військ), Йосип Сталін зажадав окремої церемонії в Берліні. Отож 8 травня у Берліні відбувся «дубль два». Цього разу за Німеччину підпис поставив привезений союзниками полонений генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель. З Москви прилетів командувач радянської армії маршал Георгій Жуков. Союзники були представлені на рівні командувачів ВПС – британський генерал Артур Теддер та американець Карл Спаатс.
Ще до офіційної капітуляції гітлерівської Німеччини, у лютому 1945 року, відбулася легендарна Ялтинська конференція за участі лідерів США, Великої Британії та СРСР. Гітлера, звісно, як «сторону конфлікту», не запрошували. В Ялті, зокрема, було прийнято рішення про принципи розчленування Німеччини та поділ Європи на сфери впливу країн-переможниць, а також вирішена доля українсько-польського кордону та затверджений майбутній статус України як однієї з країн-засновниць ООН.
На Потсдамській конференції, що тривала у Німеччині у липні-серпні 1945-го, були закріплені денацифікація, демілітаризація, демократизація та декартелізація Німеччини (згодом Путін поцупить перші два терміни для мотивації свого нападу на «нацистську» Україну). Також переможці узгодили створення Міжнародного трибуналу для покарання головних воєнних злочинців, виплату репарацій від Німеччини постраждалим народам на суму $20 млрд (половину з них мав отримати СРСР), передачу СРСР міста Кенігсберг (нині Калінінград).
Отже, Друга світова є класичним прикладом закінчення війни, коли «переможець отримує все», а переможений – не переговори, а безвихідь і самовбивство (як це було з Гітлером) або зашморг (як у випадку з засудженими у Нюрнбергу підписантами акту про капітуляцію генералами Йодлем та Кейтелем).
Війна у В’єтнамі
(1957-1975)
Війна між комуністичним Північним В’єтнамом, підтримуваним СРСР та Китаєм, і Південним В’єтнамом, на боці якого були США, перетворилася на геополітичний конфлікт.
Якщо Москва надсилала до В’єтнаму зброю, військових інструкторів та льотчиків таємно (документи щодо цього, до речі, досі є засекреченими в Росії), то Вашингтон вирішив відкрито вступити у сутичку. Президент США Ліндон Джонсон, заявивши, що «битву проти розповсюдження комунізму слід вести з усією міццю та рішучістю», у 1964 році наказав збільшити кількість військових у В’єтнамі і почав килимові бомбардування.
У розпал конфлікту у В’єтнамі воювало майже пів мільйона американських солдатів.
Війну вкрай негативно сприйняло американське суспільство. Бої в джунглях, погано сплановані операції та низький бойовий дух американців стали головними складовими поразки США у цій ганебній військовій кампанії.
Спроби мирного врегулювання були неодноразовими, але безуспішними, і після шести років боїв і втрат США почали поступово виводити свої війська.
Паризьку угоду про припинення війни та відновленні миру у В’єтнамі було підписано в січні 1973 року (після чотирирічних перемовин!), коли майже всі американські солдати вийшли з країни.
Угода передбачала виведення іноземних військ з території Південного В’єтнаму протягом 60 днів та ліквідацію там усіх американських військових баз. Уряди США та Північного В'єтнаму зобов'язалися поважати право народу Південного В’єтнаму на самовизначення і погодилися, що його майбутнє визначать вільні та демократичні вибори під міжнародним контролем. Для організації таких виборів мала бути створена Національна рада примирення та згоди. Окремо було наголошено, що возз'єднання двох частин В'єтнаму має бути здійснено на основі угод між ними мирними засобами.
Проте вибори так і не відбулися, ба більше – бойові дії відновилися, і в березні-квітні 1975 року війська комуністичного Північного В’єтнаму вторглися на територію Півдня та захопили його столицю Сайгон. Такими немирними засобами дві частини країни возз’єдналися.
Дуже показовий приклад того, якою є ціна «мирних угод» за відсутності реальних гарантій та гарантів.
Війна за Фолкленди
(1982)
З XVI ст. Фолклендськими (Мальвінськими) островами володіли Франція, Британія, Іспанія, США та Аргентина. Володіння цим архіпелагом у південно-західній частині Атлантики було дуже привабливим з точки зору контролю над шляхом з Атлантичного океану до Тихого.
Фолкленди перейшли під юрисдикцію Аргентини в 1816 році, коли країна отримала суверенітет від Іспанії. Проте в 1833 році Британія офіційно оголосила права на ці заморські території і, попри протести аргентинського уряду, побудувала на островах військову базу для свого флоту.
Понад століття аргентинські політики не припиняли розмов про повернення островів. Спочатку намагалися це зробити дипломатичним шляхом. Так, підписуючи Статут ООН, Аргентина окремо зазначила, що зберігає за собою право отримати Фолкленди.
У 1976 році в Аргентині внаслідок військового перевороту прийшов до влади черговий заколотник Леопольдо Галтьєрі. На тлі скрутної економічної ситуації та репресій він вирішив організувати «маленьку переможну війну», яка б підняла моральний дух аргентинців. 2 квітня 1982 року понад сотня десантників висадилася на Фолклендах, захопила казарми морських піхотинців та адміністративну будівлю британців. А згодом на острови увійшла аргентинська піхота.
Проте розрахунок Галтьєрі на те, що Лондон змириться із втратою далеких територій, не справдився. Прем'єр Великої Британії Маргарет Тетчер відправила на південь Атлантики 40 кораблів на чолі з двома авіаносцями.
Британці атакували та потопили аргентинський крейсер «Генерал Бельграно», в результаті чого загинуло 323 людини – це майже половина всіх втрат у цій війні, яка тривала 74 дні. Втім, і аргентинські літаки змогли підбити британський есмінець «Шеффілд», на якому загинули 30 моряків.
22-тисячний контингент британських військ зміг висадитися на Фолклендах 21 травня, а до 14 червня англійці вже оточили головне місто Порт-Стенлі. Аргентина капітулювала.
Результат цієї війни британські консерватори конвертували в потужну перемогу на парламентських виборах у 1983 році, а от Галтьєрі з ганьбою склав повноваження.
У 2013 році на Фолклендах провели референдум, на якому практично всі мешканці, що брали в ньому участь (проти – тільки троє з 1517!), висловилися за збереження статусу заморської території Великої Британії.
Карабаський конфлікт
(1988 – 2023)
Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном розпочався ще до розпаду Радянського Союзу і відтоді пройшов три активні фази – Першу Карабаську війну, Другу Карабаську війну і загострення у 2023 році, яке завершилося переходом регіону під прапор Азербайджану.
Конфлікти вірмен та азербайджанців навколо Нагірного Карабаху виникали ще за часів Російської імперії. За радянської влади, яка передала цю територію до складу Азербайджанської РСР, вони були придушені, але у 1987–1988 роках, коли режим послабився, спалахнули знову. Тоді у Карабасі відбулися мітинги щодо передачі регіону до складу Вірменії.
У Москві такі ігри в сепаратизм не вітали, але в результаті Верховна Рада Вірменської РСР вирішила питання в односторонньому порядку, включивши спірний регіон до складу Вірменії. Це спричинило низку кривавих подій з численними жертвами – «вірменські погроми» в Азербайджані та введення радянських військ у Баку та Нагірний Карабах.
Після розпаду СРСР конфлікт вийшов на новий рівень. Нагірно-Карабаська республіка оголосила незалежність, і у 1992 році почалася Перша Карабаська війна, за результатами якої вірменські війська установили контроль над більшою частиною Карабаху та окупували кілька прилеглих районів Азербайджану. З районів, захоплених вірменами, втекли близько мільйона азербайджанців, також залишили свої домівки і сотні тисяч вірмен, які проживали на території Азербайджану. У травні 1994 року було підписано Бішкекський протокол про припинення вогню, який зафіксував цю принизливу для Баку ситуацію, але було зрозуміло, що «розмороження» конфлікту – питання часу.
27 вересня 2020 року Азербайджан розпочав військову операцію, яку називають Другою Карабаською війною, зміг повернути більшу частину територій і головне – відрізати Нагірний Карабах від території Вірменії, після чого невизнана республіка фактично виявилася приреченою. У регіон були введені російські «миротворці», які мали контролювати єдиний зв’язок Карабаху з Вірменією – Лачинський коридор.
Вже у розпал українсько-російської війни, у вересні 2022 року, угода про припинення вогню знову була показово порушена – Вірменія та Азербайджан звинуватили одне одного в провокаціях та ескалації, які призвели до суттєвих жертв з обох сторін. Тоді Єреван звернувся за допомогою до «партнерів» з ОДКБ (насамперед, до Росії) з проханням застосувати статтю про колективну оборону, але Москва підступно зрадила партнера і проігнорувала заклик.
Світова громадськість висловила занепокоєння діями Баку, деякі країни навіть досить рішуче, але Азербайджан, знайшовши надійного партнера в особі Туреччини і скориставшись зосередженістю Росії на війні в Україні, вже не збирався зупинятись.
Силовий варіант остаточного вирішення «карабаського питання» Баку обрав попри те, що прем’єр Вірменії Нікол Пашинян допустив визнання спірної «республіки» територією Азербайджану. Силова операція це визнання прискорила – на те, аби керівництво Нагірно-Карабаської республіки визнало безперспективність спротиву та погодилося повністю розформувати свою армію, знадобилася лише доба. Відтоді почався масовий вихід вірмен з Карабаху – свої домівки залишили понад сто тисяч осіб.
Нікол Пашинян оголосив, що Вірменія не збирається воювати за повернення Нагірного Карабаху і таким чином бажає припинити цей тривалий конфлікт. Проте остаточного мирного договору між Єреваном і Баку досі не підписано.
Війна у Перській затоці
(1990 – 1991)
Страчений наприкінці 2006 року іракський диктатор Саддам Хусейн, напевно, не так уявляв кінець свого видатного життєвого шляху. Але, повіривши у свою винятковість, він припустився кількох фатальних помилок.
Спроба анексії Іраком Кувейту з його величезними нафтовими запасами в 1990 році, м’яко кажучи, не знайшла розуміння у світового співтовариства. Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо негайного виведення іракських військ з Кувейту, на яку Багдад не відреагував, а США після певних коливань оголосили про початок військової кампанії задля звільнення Кувейту. За результатами операцій «Буря в пустелі» та «Щит пустелі» багатонаціональні сили за кілька днів деокупували Кувейт, і іракські війська були змушені відступити.
Через цю короткочасну війну було зруйновано більшу частину підприємств нафтовидобувного комплексу Іраку. Але це була далеко не єдина проблема агресора, якого всім світом поставили на місце: економічні санкції, що «прилетіли» слідом, зруйнували б економіку і міцнішої держави. Після війни Ірак міг експортувати нафту і отримувати взамін продукти через спеціально створений орган ООН у рамках програми «Нафта в обмін на продовольство». Внаслідок зниження рівня експорту нафти втрати Іраку за 13 років економічних санкцій перевищили $200 млрд.
Голова правового комітету Верховної Ради України Денис Маслов вважає, що досвід Іраку може бути цілком застосований при виплаті Росією репарацій Україні. «Ірак ще багато років сплачував Кувейту відшкодування, у тому числі, за рахунок отриманих прибутків від продажу корисних копалин. Думаю, що до РФ можна застосувати аналогічний захід», – сказав депутат в інтерв’ю «Главкому».
А у 2003 році США та їхні союзники «добили» режим Саддама, без згоди ООН розпочавши військову операцію нібито через наявність в Іраку зброї масового ураження. У грудні того ж року Хусейна було затримано, і в червні 2006-го страчено.
Чеченські війни
(1994 – 1996, 1999 – 2009)
Ця війна дійсно завершилася вражаючою перемогою маленької Чечні над Російською Федерацією, проте у 1999 році, з приходом до влади Путіна, мала продовження, і відтак Москва отримала реванш.
Але саме події середини 1990-х продемонстрували, що міць «російського ведмедя» не є такою беззаперечною, як здавалося.
У жовтні 1991 року новообраний президент Чеченської республіки Джохар Дудаєв першим своїм указом заявив про вихід Чечні зі складу Російської Федерації. Також Дудаєв оголосив про націоналізацію озброєнь та техніки радянських військових частин, дислокованих на території Чечні. Чеченський парламент прийняв Конституцію республіки, в якій закріпив її незалежність.
Росія на той момент перебувала у політичній кризі, тож не пручалася підписанню угоди щодо виведення колишніх радянських військ з Чечні.
Але з 1993 року у незалежній Чечні почалися проблеми, підживлювані Москвою. Дудаєв розпустив парламент та запровадив пряме президентське правління, а опозиція почала формувати у північних районах республіки антиурядові сили. Фактично руками збройної опозиції російські спецслужби, які бажали повернення статус-кво, почали діяти. Водночас Москва влаштувала економічну блокаду Чечні.
Після спроби захоплення Грозного антидудаєвські бойовики, серед яких були також російські військовослужбовці, були розгромлені, і тоді Москва вирішила діяти самостійно. 30 листопада 1994 року президент РФ Борис Єльцин підписав указ про проведення військової операції у Чечні. Привід – «наведення конституційної законності та правопорядку».
Захопити Грозний росіяни планували ще 13 грудня, але в результаті війська РФ змогли почати штурм лише у новорічну ніч. Сотні російських військовослужбовців загинули, більша частина бронетехніки була знищена чеченцями. Росіянам вдалося взяти столицю Ічкерії лише 6 березня. Бої за Грозний супроводжувалися килимовими бомбардуваннями, що призвело до загибелі тисяч місцевих жителів.
Попри повномасштабний наступ федеральних військ на всіх напрямках та перехід чеченців до партизанської боротьби, Кремль не бачив способів швидкого та ефективного закінчення війни. Крім того, керівництво Росії зважало на зростаючу непопулярність війни всередині країни та на думку міжнародного співтовариства.
Попри те, що російські війська станом на червень 1995 року контролювали майже всю територію республіки, ситуацію докорінно змінив рейд загону під керівництвом Шаміля Басаєва на місто Будьоновськ Ставропольського краю. Басаєв ледь не маршем пройшов по тилах російського війська, майже не зустрівши спротиву, і захопив у місті 1200 заручників. Тоді загинуло 129 осіб.
Після перемовин колоні з бойовиками Басаєва дозволили безперешкодно повернутися до Чечні.
22 квітня 1996-го росіяни вбивають Дудаєва, тим не менше бойові дії продовжуються, і досить успішно як для чеченської армії. Чеченці беруть під контроль Грозний та інші міста.
У серпні 1996 року до Чечні прибув представник президента РФ генерал Олександр Лебедь. 31 серпня у Хасав’юрті, після багатогодинних перемовин з представником чеченських повстанців Асланом Масхадовим, було підписано угоду, згідно з якою розгляд питання про статус Чечні відкладався до кінця 2001 року.
Цей документ і вважається крапкою, яка була поставлена у Першій чеченській війні. Хасав’юртівські угоди також передбачали, що російські війська мають бути повністю виведені з Чеченської Республіки до 31 грудня 1996 року.
У травні 1997 року у Кремлі президент РФ Борис Єльцин та Аслан Масхадов вже у статусі президента Чечні підписали Договір про мир та принципи взаємин між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерія.
Умови, за якими хоч юридично і не закріплювалася, але фактично визнавалася незалежність Чечні, здобута нею у боях, безперечно, були принизливими для Москви. Утім, Єльцин намагався зберігати обличчя і назвав її «мирною угодою історичного масштабу, яка поставила крапку в 400-річній історії чеченсько-російського конфлікту».
Втім, це була проміжна перемога чеченського народу, яку він не зміг розвинути. У 1999 році, коли до влади у Росії прийшов Путін, Москва анулювала мирний договір і почала нову війну у Чечні. Під час Другої чеченської РФ всією міццю своєї військової машини розчавила опір ічкерійців. Наслідком війни стало, зокрема, і призначення на «царювання» у республіці сумнозвісного «солдата Путіна» Рамзана Кадирова.
Павло Вуєць, Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0