Рефлексії, викликані фільмом голландського режисера Вальтера Стокмана з реальними історіями завербованих і жертв КДБ
Радянська спецслужба влаштовувала не тільки політичні переслідування, а й розкривала справжніх «шпигунів НАТО». А ще вчиняла сумнівні з етичного боку вчинки – фотографувала інтимні сцени за участю своїх агентів.
На фестивалі DocudaysUA, який пройшов у Києві, відбувся показ стрічки про розкриті архіви КДБ «Київські файли» (The Kyiv Files) нідерландського режисера Вальтера Стокмана. Фільм розповідає історії людей, справи на яких відкрив КДБ. Віднайти історії вдалося тому, що Україна у 2017 році відкрила архіви радянської спецслужби. Тепер кожен охочий може прийти і знайти в архівах особову справу своїх рідних чи близьких. На тлі повномасштабної війни та дедалі агресивнішої політики Росії інтерес до матеріалів про радянську спецслужбу зростає не тільки в Україні, а й за кордоном.
Починається фільм кадрами з геріатричного пансіонату Івано-Франківська, де під одним дахом доживають віку як ті, за ким полювала радянська спецслужба, так і колишні кадебісти. У коридорі пансіонату знімальна група спілкується з людьми.
– Про що ви зазвичай говорите з тими, хто тут живе? – запитують документалісти.
– Рідко хтось про себе что-то розказує. Ну зайдеш так, пообщаєшся. Шо, будеш розпитувати всьо? Кому це вже потрібно? У каждої людини є свойо прошлоє, – продовжує ексспівробітниця КДБ.
Скільки таких людей, у кого «своє минуле», понівечене радянською спецслужбою, поки ніхто не підрахував. Але з упевненістю можна сказати, ламала Служба не тільки тих, кого переслідувала за політичними мотивами, а й тих, хто дійсно виявився шпигуном, але потім зламався як людина у радянській тюрмі.
Вальтер Стокман – народився 1966 року. Вивчав кіно в Академії мистецтв в Нідерландах. З 1993 року зняв кілька документальних фільмів, зокрема, про фанк-музиканта Слая Стоуна (Let me have it all – «Мені потрібно все») та про темношкірих поп-зірок (Can't u hear me singin' – «Не чуєте, що я співаю?»). З 1997 року працює позаштатним режисером на нідерландському телеканалі VPRO.
Вальтер отримав міжнародне визнання, здобувши перемогу в номінації «Найкращий документальний фільм» на Бруклінському міжнародному кінофестивалі у 2003 році та отримавши нідерландське «Золоте теля» за документальний фільм ASH worldwide suicide («ASH – самогубство по всьому світу») (2002). У 2022 році його фільми Lazy Duck («Лінива качка») та Privégesprekken («Приватні виклики») вийшли на кіностудії Zeppers Film.
Історія перша. «Тиха»
Віра Павлівна – матір нинішнього міністра освіти і науки Оксена Лісового, уперше потрапила до поля зору КДБ у 1974 році. В особовій справі, заведеній у Комітеті, їй дали псевдо «Тиха». Українка, безпартійна, з вищою освітою, раніше – лаборантка Інституту педагогіки Академії наук УССР, ідеться у справі КДБ. Підставою для порушення справи послужили «агентурні матеріали, що свідчать про націоналістичні переконання об’єкта, замученості до зберігання і розповсюдження антирадянських документів».
Віра Павлівна каже, що отримала псевдо «Тиха» тому, що розмовляла з кадебістами спокійно, з гідністю: «Мені здається, що я завжди вільною себе відчувала. Я працювала у школі, і для мене було важливо, щоби діти, з якими я працюю, ставали свідомими українцями, а не просто якимись совками».
Ще раніше, у 1972 році, її чоловік Василь був засуджений за націоналістичну діяльність до семи років позбавлення волі і трьох років заслання.
Провина Василя Лісового полягала в тому, що на репресії проти української інтелігенції він відреагував листом до Центрального комітету Компартії. І наступного дня після того, як відніс листа на пошту, за чоловіком прийшли. Лісовий відбув свої сім років таборів суворого режиму і заслання в Сибіру. Опісля родина купила у Сибіру будиночок і два роки там прожила. «Ми з Оксеном ходили до школи. Тато працював на заводі токарем», – розповідає у фільмі донька політув’язнених Мирослава.
Після повернення до Києва подружжя безуспішно намагалося знайти роботу, але колишнім в’язням зробити в СРСР було непросто.
Через бідність родина була змушена здавати в оренду одну з кімнат своєї двокімнатної квартири. Зрештою, здали такому собі Поліщуку А.А., який, як випливає з документів КДБ, був агентом спецслужби. Також агенткою була і жінка з сусідньої квартири. Сусідка була дружиною військового. «У них у хаті усі меблі були трофейними привезеними з Другої світової війни», – згадує Мирослава. Каже, одного разу виявили, що у хатньому телефоні встановлена «прослушка». За словами Мирослави, коли до них у гості приходили друзі, то спілкувалися за допомогою написаних папірців, які потім спалювали.
Історія друга. «Куртизанка»
Регіна Шеврак з Франції, родом із сім’ї українських іммігрантів. «Батьки виїхали до Франції за панської Польщі, – ідеться в матеріалах КДБ. – «Куртизанка» приїжджає до СРСР для вербування нових шпигунів». У самої Шеврак інакше пояснення: вона приїздили до СРСР, щоб відшукати рідних.
Під час першої поїздки жінка оселилася в готелі «Інтурист» у Львові. «Мій брат сказав, Регіно, мусиш на це подивитися. Тут один пан дуже подібний на нашого тата. Ми підійшли до нього, і це справді була емоційна сцена. Ми спитали: «Пан Кунчо?» Він сказав: «Так». Мій брат мовив: «Ми теж маємо таке прізвище». І тоді він нас обійняв», – розповідає Регіна Шеврак.
Та КДБ, звичайно, наполягав на своїй версії, тому у 1967 році до «Куртизанки» був приставлений Богдан Шикула, студент Львівського державного університету зі знанням французької мови. КДБ поставив Богданові ціль: зустрічатися з дівчиною, глибше вивчити її поведінку «для з’ясування соціального і робочого статусу і її зв’язків зі шпигунськими службами на батьківщині».
Регіна розповідає, що коли вперше зустріла Богдана, він їй одразу сподобався. Привабилим було і те, що він «трохи говорить французькою». Коли наступного року приїхала до Львова, то випадково зустрілася з Богданом, але він… тримав за руку молоду дівчину. «Упізнав. Я сказала, що знову приїхала на канікули, аби побачитися з родиною. Він запитав, в якому я номері. Так, я дуже закохалася. І він, думаю, також. Я стільки в житті фліртувала. Думаю, це було кохання з першого погляду. Ми цілувалися», – згадує Регіна початок роману. Як випливає з архівів КДБ, молоді люди листувалися тривалий час.
«Було встановлено, що «Куртизанка» є студенткою Національної школи східних мов, де, за наявною інформацією, проходять курс мовної підготовки представники французьких спецслужб», – ідеться в документах КДБ, які детально описують де зустрічалися Богдан з Регіною. Зокрема, зустріч контролювалася пристроєм «Супутник», вмонтованим у кашкет Богдана. Регіна розповідає, що не знала, що Богдан, зустрічаючись із нею, був одруженим. Припускає, що дружина Богдана не знала про їхні сексуальні стосунки.
Одного разу Богдан привів Регіну до квартири свого друга, де вони провели пів ночі.
Жінка ділиться дивними спостереженнями: коли вони були разом, Богдан повністю не роздягався, на відміну від неї. Як виявилося, у «квартирі друга» КДБ фотографував пару. Жінка, гортаючи фотографії КДБ, спочатку відмовляється вірити, що на світлинах саме вона. Але, зрештою, мириться. «Це була хороша пригода і хороша історія», – з теплотою згадує жінка.
«Вона запросила мене до номера, де ми були самі. Після статевого акту вона дала мені свою адресу, яка у неї вже була приготована. Я їй дав свою адресу. В номері вона мені заявила, що я її не люблю і вона мене теж. Що вона мені не вірить, і я кажу їй неправду про своє навчання і про майбутнє. Вона була дуже засмучена. Я зробив вигляд, що також ображаюся на неї, як вона так може, адже я їй довіряю і кохаю, і наважуюся на такий крок у житті… Я зміг її переконати, що все, що я казав про себе, – правда. Я їй показав свою університетську залікову книжку» (З матеріалів справи. Цитати зі звіту Богдана).
Знайомлячись через 50 років зі своєю особовою справою, заведеною кадебістами, «Куртизанка» дивується: чим вона могла цікавити «органи»? «Звідки у них ці божевільні ідеї?.. У них в СРСР справді було багато вільного часу», – висновковує жінка.
А що ж Богдан?
Він не захотів зустрічатися із знімальною групою, пославшись на погане самопочуття. Телефоном відповів, що так, працював на спецслужбу, але виправдовується, мовляв, часи такі були. «Були студентські роки. Були народні дружини, якщо пам’ятаєте? Нас ті дружинники затримували, давали завдання… Та, були в нас куратори. Якби ми знали, то КДБ, чи не КДБ, чи міліція. Відмовлятися неможливо. Я хотів і далі вчитися. Тоді було зовсім інше життя. Зовсім», – каже Богдан.
За його словами, Регіна йому справді сподобалася. Каже, що відчував, що їх у квартирі друга фотографують, але сам цих фотографій ніколи не бачив.
«Як побачите Богдана, скажіть, що він сволота», – лунає за кадром голос Регіни.
Не було знайдено жодного доказу, що вона з французької розвідки.
Історія третя. Шпигуни з НАТО
15 липня 1961 року Еверт Рейдон та Лоу Де Яхер на автомашині поїхали з Амстердама до Радянського Союзу, ідеться в матеріалах справи. КДБ встановив стеження за ними як тільки чоловіки в’їхали до СРСР. Іноземці сповільнювали швидкість до 20-30 км на годину, проїжджаючи повз військові автомобілі, щось занотовували до своїх блокнотів.
З огляду на підвищену цікавість Рейдона та де Яхера до воєнних та промислових об’єктів КДБ створює імітацію танкового підрозділу на 39-му км траси Харків – Київ. І справді, автівка нідерландських автотуристів пригальмовує і голландці щось фіксують у блокнотах.
Дорогою іноземці зупинялися у готелях. «Об’єкти увійшли до номера, увімкнули світло, занесли валізи. Рейдон оглядає номер, настільну лампу, шухляди у тумбочках, шухляди письмового столу. Заходить до ванної, перевіряє… У готелі спілкувалися записками, які вони потім спалювали у туалеті, а попіл змивали водою. Голландці придумали під час розмов вмикати радіоприймач», – у матеріалах справи є дуже детальний виклад стеження за іноземцями.
20 серпня 1961 року на зворотньому шляху, на кордоні з Чехословаччиною чоловіків заарештували. У КДБ було достатньо матеріалів для арешту. Під час затримання було вилучено, зокрема, плавки з потаємними кишенями, карти Чехословаччини і СРСР, подорожній щоденник з розвідувальними даними, 30 фотоплівок, чотири фотоапарати, телеоб’єктив, фотоімпульсійна лампа, два біноклі, компас і радіоприймач.
Кримінальний кодекс СРСР – стаття 57: Шпигунство.
Де Яхер тримався на суді спокійно і самовпевнено, аж раптом… впав в істерику. Він ридав без упину, коли слухав суровий вирок суду.
Про те, що голландців засуджено за шпигунство на 13 років, написала The New York Times. Після майже дворх років ув'язнення Лоу де Яхера та Рейдона звільнили із в'язниці. Як це стало можливим, фільм не розповідає.
Зараз автори фільму не змогли поспілкуватися із де Яхером. «Його виселили с помешкання і запропонували жити у фургоні, – розповідає чоловік, певно, сусід, чи знайомий де Яхера. – Він там (у фургоні) уже два роки».
Оповідачі фільму додають важливі деталі біографії чоловіка, який принаймні наприкінці життя став відлюдкуватим, уникаючи навіть тих, кого знав. Чи не тому, що йому довелося пережити у радянській буцегарні? З даних КДБ, вочевидь, здобутих під час допиту, стало відомо, що через те, що його батьки були бідні, хлопчика у 1,5 річному віці віддали до прийомної родини на виховання. Де Яхер був завербований голландською розвідку як секретний агент у 1959 р. Головний мотив, чому чоловік погодився працювати з голландською спецслужбою – цікавість. Відповідей про те, що відбувалося у радянській тюрмі, і чому чоловік не хотів спілкуватися з оточуючими, ми вже ніколи не дізнаємося. Де Яхер помер влітку 2022 року.
Методи КГБ
Наприкінці фільму режисер «Київських файлів» пропонує глядачеві послухати колишнього співробітника КДБ. Він одразу заявляє: я нікому пальці не поламав, ніби виправдовуючись за свою кар’єру в людиноненависницькій структурі.
Кадебіст запевняє, що у 1970-1980-ті керівництво їм забороняло ставитися до людей так, як у 1930-ті. «Ми були інтелігентною службою», – каже чоловік і розповідає, яким чином чинили тиск на людей, аби схилити їх до співпраці.
«Потрібна була мені дівчина як агент, студентка, вже закінчувала університет. Мені керівники сказали: «Лише вона мусить бути на цьому місці». Вона була залежна від мене як від співробітника КДБ», – визнає чоловік. За його словами, він міг тиснути на дівчину через агентів-викладачів і поставити її перед дилемою: або ти більше не вчитимешся, або вчитимешся і співпрацюватимеш.
«У нас таке називалося «вербування на залежність, – розповідає представник радянської спецслужби. І далі вдається до філософії – Я б не хотів, щоб мій онук жив у тій ситуації, в тому суспільстві. Як йому пояснити, для чого це було? Тепер я розумію, що відпочатку формували суспільство слухняне, слухняне владі… А чи не дарма ми працювали?».
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0