Баку мав би дякувати українцям, які виснажили Росію?
Бойові дії в Нагірному Карабасі сьогодні вдень припинилися. Вірменії та Азербайджану вдалося досягти угоди про виведення тих військових підрозділів Карабаху, які залишилися у невизнаній республіці.
Міноборони Азербайджану повідомило, що домовленості про зупинення антитерористичних заходів досягнуто на таких умовах:
- Розташовані в Карабахському районі формування збройних сил Вірменії та незаконні збройні формування складають зброю. Вони залишають бойові позиції та військові пости та повністю роззброюються, залишають територію Карабаху.
- Все озброєння та важка техніка невизнаної республіки переходить до Азербайджану.
- Реалізація цих процесів забезпечується у координації з російськими «миротворцями».
Третя карабахська війна, як уже охрестили події останньої доби журналісти, тривала менше 24 годин.
Чому саме зараз?
19 вересня міноборони Азербайджану заявило про «антитерористичні заходи» у Карабасі.
Формальним приводом для обстрілів Карабаху Баку називав підрив на міні шістьох азербайджанців на території Нагірного Карабаху.
«Із застосуванням високоточної зброї знищуються прифронтові та глибинні позиції і довготривалі вогневі точки, а також бойові машини і військові об'єкти збройних сил Вірменії», – йшлося у заяві Баку.
За словами мешканців Степанакерта, обстріл відбувався з боку міста Шуша, контроль над яким Азербайджан встановив під час попередньої війни три роки тому. Вірменія ж заявила, що її військ в Карабасі немає: там є лише підрозділи сил карабахських вірмен.
На цей раз Азербайджан був готовий іти до кінця: одразу після початку обстрілів Баку заговорив про утворення «гуманітарних коридорів» для евакуації цивільного населення і про потребу «відновлення конституційного ладу Республіки Азербайджан». У Карабаському регіоні вимкнули мобільний зв’язок, над Степанакертом літали безпілотники.
Зовнішньополітичне відомство РФ відсторонилося від подій у регіоні: речниця МЗС Росії Марія Захарова обмежилася повідомленням про те, що Росія «перебуває в контакті як з Баку, так і з Єреваном».
Фактично ж до загострення привели кілька факторів одразу. По-перше, на початку вересня у Нагірно-Карабаській республіці змінилося керівництво: так званий президент Араїк Аратюнян подав у відставку. 9 вересня главою самопроголошеної республіки став Самвел Шахраманян, якого часто називають відвертою маріонеткою Кремля. Він, власне, тільки укріпив таку думку про себе, оскільки у перші ж дні «правління» почав говорити про незалежний статус «республіки».
Впродовж останніх тижнів Єреван звинувачував військово-політичного партнера Москву в тому, що вона занадто відволікається на війну з Україною, а відтак і не може гарантувати безпеку Вірменії.
План Кремля у такій ситуації був простим: спровокувати конфлікт, потім звинуватити вірменського прем’єра Ніколу Пашиняна у тому, що той «здав» вірмен, які населяють Карабах і не зміг захистити їх. Наступний крок – унаслідок заворушень обурених вірмен поміняти Пашиняна на когось лояльнішого до Кремля. Такою мала бути помста російського диктатора за те, що Пашинян посмів поставити під сумніві дружбу з РФ і подивитися в бік Заходу.
При цьому однією причиною загострення експерти також називають провал росіян у війні в Україні. Простими словами: виснажена війною Москва не здатна воювати ще й за вірменів.
Гела Васадзе, експерт Грузинського центру стратегічного аналізу (GSAC), у коментарі «Главкому» ключовою причиною загострення в Карабасі назвав саме цю причину.
«Статус-кво, який був нав'язаний Карабаху Москвою, зберігався. Велися переговори на різні теми, але тільки не щодо інтеграції вірменського населення Карабаху в азербайджанське суспільство. Головна ж подія, яка спровокувала загострення – це повний провал широкомасштабної агресії Росії проти України. У РФ не стало ресурсів, щоб утримувати цей статус-кво у Карабасі», – зазначив він.
Чи можна було уникнути загострення? «З одного боку, за три роки (відносного затишшя у Карабасі, – «Главком») можна було якось домовитися. З іншого, впродовж цього час Росія саботувала мирний процес», – коментує Васадзе.
Нагадаємо, Пашинян і раніше неодноразово погоджувався, хоч і не оголошуючи про це офіційно, що Нагірний Карабах юридично є частиною Азербайджану.
Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах почався 1988 року. Під час нього, за різними даними, загинуло понад 30 тис. людей. Режим припинення вогню було встановлено лише у травні 1994 року, але з тих пір він неодноразово порушувався.
У 2020 році лідерами Азербайджану, Вірменії та Росії була підписана тристороння заява про припинення вогню. Так, Азербайджан повернув контроль над усіма захопленими Вірменією територіями навколо Карабаху та частиною самого Нагірного Карабаху. Безпеку вірменам у Карабасі мали гарантувати російські «миротворці». Вони розміщувалися у регіоні на п'ять років. Серед іншого, до їхніх обов'язків входив контроль Лачинського коридору: транспортної артерії між Карабахом і Вірменією. Остання ж гарантувала створення Зангезурського коридору: маршруту, який з’єднує Азербайджан із Нахічеванським анклавом. Безпеку на маршруті мали забезпечувати прикордонники РФ.
Після підписання угоди бойові дії не припинилися, проте їхня інтенсивність слала слабкою, основні сутички відбувалися на вірмено-азербайджанському кордоні. Вірменія тривалий час мала даремні сподівання на ОДКБ – Організацію договору про колективну безпеку, яку свого часу створила РФ, і членом якої була Вірменія. Росія ж не посилила підтримку Вірменії, а навіть послабила: принаймні, миротворці РФ виявилися безсилими проти сил Азербайджану, який наприкінці минулого року взяв під контроль Лачинський коридор (з'єднував Республіку Вірменію з невизнаною Нагірно-Карабаською Республікою. Розташований у Лачинському районі Азербайджану. Фактично з травня 1992 року до серпня 2022 контролювалася Нагірно-Карабаською Республікою, – «Главком»). У результаті Карабах опинився під повною гуманітаною блокадою, що тривала понад дев'ять місяців. Потім невизнана республіка погодилася отримувати гуманітарні вантажі підконтрольними Баку маршрутами. Згодом Єреван таки визнав Карабах територією Азербайджану. Це відбулося в рамках мирного діалогу, що проходив за посередництва вже не Росії, а Євросоюзу та США. Однак це визнання немов зависло у повітрі і не просувалося далі розмов. Адже питання щодо гарантій безпеки для вірмен у Карабасі так і не було вирішене. Баку вважав їх своїми громадянами, а тому заявляв, що розбереться самостійно. А от Єреван побоювався утисків цих громадян, тому наполягав на міжнародному посередництві у вирішенні цього питання.
Азербайджан відновив контроль. Що далі?
На думку Васадзе, перед Азербайджаном стоїть непроста задача: формування іміджу в очах світової спільноти.
«Для Азербайджану важливо не лише виграти війну, а й виграти мир. Тобто – зберегти вірменське населення Карабаху є наразі іміджевим питанням для Баку, яке значною мірою визначить ставлення до нього з боку Заходу», – зазначає експерт.
Так, Катрін Колонна, міністр закордонних справ Франції, яка є постійним союзником Вірменії, назвала останню операцію Баку «незаконною, невиправданою та неприйнятною».
«Хочу підкреслити, що ми вважаємо Азербайджан відповідальним за долю вірмен Нагірного Карабаху», – сказала вона.
Тим часом Азербайджан вже почав хазяйнувати у Карабасі: за даними вірменської газети «Грапарак», «владі» невизнаної республіки доведений поіменний список осіб, які мають бути видані Баку. Зазначається, що до переліку увійшли імена колишніх лідерів сепаратистів у Карабаху, осіб, які також вчинили звірства і тяжкі злочини проти азербайджанської армії та цивільного населення в ході першої і другої Карабахських воєн.
Вірмени Карабаху, очевидно, не вірять, що Баку про них попіклується. Після капітуляції збройних формувань «Нагірно-Карабахської Республіки» та припинення бойових дій, вірмени масово почали залишати регіон. На кадрах видно довгу колону жінок, літніх людей та дітей, які йдуть з території Нагірного Карабаху.
Втім, точну кількість вірмен, які тікають з Карабаху, наразі встановити важко. Так, користувачі соцмереж відзначають суттєвві відмінності у фотографіях з аеропорту Степанакерта, опублікованими азербайджанськими та вірменськими ЗМІ.
Вже завтра, 21 вересня, відбудеться зустріч між представниками місцевого вірменського населення та представниками Баку у місті Євлах – йтиметься про реінтеграцію, забезпечення прав і безпеки вірмен Нагірного Карабаху, а також забезпечення життєдіяльності населення Нагірного Карабаху в рамках Конституції Азербайджану.
Азербайджанці, звісно ж, радіють відновленню своїх територій.
Бізнесмен, зоозахисник Ельшан Мехтієв, етнічний азербайджанець, який живе в Україні, провів паралелі між поверненням Карабаху до Азербайджану і визволенням частини України з-під російської окупації.
«Хочу зробити пост про звільнені землі милої України так само радісно! З Днем Перемоги Азербайджан! Щойно вірмени та росіяни прийняли капітуляцію. Ми повернули собі окуповані рашкою під маріонетковим режимом землі», – зазначив він.
Вірменія: жертва заради свободи
Як зазначив Васадзе, після розв’язання цього конфлікту і відходу територій Карабаху до Азербайджану Росія буде геть не потрібна Вірменії. «І це дуже добре. Причому не лише для Вірменії, а й для усього регіону», – наголошує експерт.
На думку російського опозиційного публіциста Анатолія Несміяна, завдання прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна у цьому конфлікті – «програти Карабах та виграти розрив із Кремлем».
«Завершення поточної історії Карабаху дозволить Пашиняну розійтися з Кремлем через вихід з усіх структур, що пов'язують Вірменію та Росію. Це створить підґрунтя для того, аби передомовитися із сусідами та зовнішніми гравцями... Усередині країни завдання Пашиняна – перенаправити невдоволення та зрозумілий патріотичний психоз від себе на Кремль та колишнє керівництво Вірменії... Можна навіть не сумніватися, що кремлівські діячі в притаманній їм «інтелігентній» манері вантажників з похмілля огризатимуться і нестимуть таке, після чого розірвати з ними стосунки стане не просто легко, а дуже легко», – зазначає Несміян.
Отже, на думку експерта, для Пашиняна важливо втриматися на посаді та остаточно порвати всі зв’язки з Путіним. Напередодні Пашинян вже почав скеровувати народний гнів у бік РФ. Так, міністерство оборони Вірменії заявило, що не має сил в Нагірному Карабасі і що наступ Баку «порушив режим припинення вогню по всій лінії зіткнення ракетно-артилерійськими ударами». Пашинян наголосив, що дуже покладається на Москву, яка очолює альянс з військової безпеки, до якого, власне, входить Вірменія.
«По-перше, Росія повинна зробити кроки, а по-друге, ми очікуємо, що Рада Безпеки ООН також зробить кроки», – сказав Пашинян у телевізійних коментарях.
Росія ж очікувано жодних кроків не зробила. Свою бездіяльність Кремль пояснив вустами активного в інформпросторі експрезидента та заступника голови Ради безпеки Росії Дмитра Медведєва, який майже прямим текстом написав, що Росія почала війну проти Вірменії. У цьому він звинуватив Пашиняна.
«Одного разу мій колега з братської країни сказав мені: «Ну, я ж для вас чужий, ви мене не приймете». Я відповів те, що повинен був: «Судити будемо не за біографією, а за вчинками». Згодом він програв війну, але дивним чином втримався на місці. Потім він вирішив покласти відповідальність за свою бездарну поразку на Росію. Згодом він відмовився від частини території своєї країни. Потім він вирішив загравати з НАТО... Здогадайтеся, яка доля на нього чекає…», – написав прозорі натяки Медведєв.
Власне, відхід Пашиняна від Кремля почався раніше до останніх подій у Карабасі. 11 вересня у Вірменії стартували спільні зі США навчання Eagle Partner 2023. Росія негативно відреагувала на них та кілька разів за останній тиждень висловила «стурбованість».
Приблизно у той самий час Пашинян написав листа російському диктатору Путіну з виправданнями щодо бурхливих антиросійських процесів, які відбуваються всередині країни. Зокрема, Пашинян під час загострення ситуації на вірмено-азербайджанському кордоні 9 вересня дзвонив Путіну, але в Кремлі йому не відповіли.
«Джерело, близьке до уряду, повідомляє, що в цьому листі Пашинян намагався виправдатися з приводу антиросійських процесів, що вирують у Вірменії, запевняючи, що вони не спрямовані проти Росії. Якщо подивитися на риторику Пашиняна, то після 9 вересня він спробував пом'якшити свою позицію щодо РФ», – писали ЗМІ.
Згодом Путін заявив, що вони з прем’єром Вірменії «на контакті» і «жодних проблем немає».
19 вересня увечері розлючені натовпи вірмен зібралися біля урядових будівель в Єревані, вимагаючи відставки Пашиняна, почалися сутички з поліцією. Інший натовп протестувальників прийшов до посольства Росії в Єревані, скандуючи антиросійські гасла – вони обурилися тим, що Москва не змогла зупинити Азербайджан.
Чому ж Москва відсторонилась від участі у конфлікті? Перша причина – фактичний брак ресурсів. Усі вони кинуті на Україну. Тож посилити свій миротворчий контингент Путін не зміг би. Друга причина: бодай якось шкодити Азербайджану Путін не став би тепер через ризик втратити свого «друга» – президента Туреччини Реджепа Ердогана. Їхня остання зустріч відбулась всього два тижні тому. Ймовірно, саме там і був ухвалений вирок Карабаху.
«Росія чудово розуміє, наскільки для неї зараз є важливою Туреччина, яка, у свою чергу, є військово-політичним союзником Азербайджану. Тому Росія не ризикнула втручатися», – зазначив Васадзе.
На тлі бездіяльності своїх «миротворців» Кремль таки намагається робити «покер фейс» і вустами своїх політологів ширить нові парадоксальні заяви: мовляв, перемога Азербайджану була очікувана.
Російський політолог, директор Центру політичних досліджень Сергій Марков зазначив, що армія Азербайджану «на порядок сильніша». «У Росії всі очікували, що бойові дії триватимуть недовго, оскільки армія Азербайджану на порядок сильніша за армію Вірменії буде, і вірменські збройні формування зазнають повної поразки», – сказав Марков.
Поширення таких меседжів зайвий раз підкреслює: допомагати Вірменії Кремль не збирався.
Свої п’ять копійок встигла вставити і вірменка за походженням Маргарита Симоньян. Вона переконує: Росія «нікому нічого не винна».
Втім, у властивій роспропаганді манері Симоньян в кінці допису зауважила, що їй «шкода народ». Вірмен, себто.
При цьому ще два тижні тому вона заявляла, що готова висунути свою кандидатуру на посаду глави уряду країни, може «хоч завтра» прилетіти до Єревана та запропонувати власну програму реформ. Нагадаємо, 26 жовтня минулого року Вірменія заборонила пропагандистці в’їзд до країни.
«Мені боляче дивитися, як Вірменія втрачає позиції у світі та втрачає свій суверенітет. Я готова взяти на себе відповідальність за вірменський народ і зробити Вірменію знову великою (тут Симоньян не утрималась від спокуси сплагіатити лозунг експрезидента США, симпатика Путіна Дональда Трампа: «Зробити Америку великою знову» – «Главком»). Вірмени, якщо нічого не робити, то наша Батьківщина стане колонією ЄС, США та Туреччини», – зазначала Симоньян.
Чинний прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян тоді закликав громадян країни не піддаватися на «провокації емігрантів» та зберігати спокій.
Вірменське відділення Всеросійського центру вивчення громадської думки (рос. ВЦИОМ – «Главком»), швиденько підтягнулося зі своїми результатами досліджень. Мовляв, якби голосування щодо кандидатури прем'єр-міністра відбулося найближчої неділі, то Симоньян підтримали б 69 депутатів зі 107 Національних зборів Вірменії.
Тим часом Гела Васадзе вкрай скептично оцінює шанси Симоньян, яка стала вигнанкою для свого народу. «У мене погані новини для Симоньян: вона не зможе стати прем’єром Вірменії. Вірменський народ ніколи не прийме Маргариту Симоньян, антирейтинг російської пропагандистки у Вірменії зашкалює», – підкреслив він.
Виникає питання: де ж, власне, були «миротворці» одвічної «захисниці» Росії? На вірменських телеграм-каналах пишуть, що Росія, чиї миротворці перебувають зараз у невизнаній республіці та мали захищати місцеве населення від військової агресії, просто самусунулися.
Самі ж «миротворці» плутаються у свідченнях: то стверджують, що отримали від Баку повідомлення про початок бойових дій лише за кілька хвилин до оголошення «антитерористичних заходів», а тому не зуміли відреагувати; то кажуть, що операція Баку була проведена після відповідних домовленостей з РФ. У російському ж МЗС навіть заявили, що... Вірменія та Азербайджан повинні забезпечити безпеку цих «миротворців». А це дійсно потрібно, бо за останніми даними декілька з них вже загинули під обстрілами.
У вірменських ЗМІ повідомляють, що росіяни заздалегідь знали про початок війни і напередодні передали Азербайджану координати вірменських військових об’єктів, а потім передислокувалися якомога далі від них.
Російський блогер Несміян зауважує, що події 24-годинної третьої карабахської війни дає підстави замислитися про аналогічне вирішення інших подібних утворених Росією сепаратистських інцидентів, на кшталт придністровського, абхазького чи південноосетинського.
«Раніше вони прикривалися російською армією, причому не було жодних сумнівів, що у разі атаки миротворців їх негайно посилять додатковими контингентами, що сталося у серпні 2008 року (в Грузії)», – нагадує він.
Власне, Україна може отримати певний політичний бонус із ситуації навколо Карабаху. Світ, який уважно спостерігав за подіями, вкотре переконався, чого варті домовленості з Росією, і як можна покладатися на їхнє слово.
Наталія Сокирчук, для «Главкома»
Коментарі — 0