«Скеля», яка зламала самого Аль Капоне
Президент США Дональд Трамп виступив з черговою і вже традиційно неординарною ініціативою: відновити функціонування відомої в'язниці для особливо небезпечних злочинців на острові Алькатрас. Він заявив, що у відновленій в'язниці у Каліфорнії утримуватимуться «найжорстокіші злочинці Америки» і це «стане символом закону, порядку і справедливості». Ця в’язниця, яку неофіційно називали «Скелею», стояла закритою впродовж 62 років!
Опоненти Трампа серед демократів ідею відновлення роботи пенітенціарної установи вже назвали «несерйозною». Сенатор штату Каліфорнія Скотт Вінер відреагував на пропозицію Трампа вельми агресивно: назвав її абсурдною і додав, що цей крок є частиною «нинішнього хрестового походу Трампа, спрямованого на саботаж верховенства права». «Якщо Трамп серйозно налаштований зробити це, то це лише ще один крок у його демонтажі демократії – внутрішній ГУЛАГ прямо посеред затоки Сан-Франциско», – зазначив Вінер.
Свого часу, 62 роки тому, в’язницю закрили через надто високу вартість її утримання. Три десятки останніх ув'язнених перевели до інших установ, а пізніше об'єкт перетворили на місце для туристів. І, до слова, воно стало популярним: щороку 1,4 млн допитливих мандрівників приїздили подивитися на легендарну буцегарню для найбільш жорстоких та некерованих злочинців.
Професор Габріель Джек Чин зі школи права при Каліфорнійському університеті зазначає, що відновлення Алькатрасу – хід суто психологічний. Іншого пояснення немає: за словами Чина, злочинців є, де утримувати. «У в'язницях багато вільних місць, тому незрозуміло, навіщо потрібна нова?» – розмірковує експерт.
В'язниця проіснувала майже 30 років. І весь цей час Алькатрас був знаний як фортеця жаху, втекти з якої неможливо.
Чи, все-таки, можливо?
Історія пекла на Землі
Алькатрас – один зі скелястих островів у затоці Сан-Франциско. Адміністративно він належить однойменному округу сонячного штату Каліфорнія. Групу скелястих островів відкрив іспанець Хуан Мануель де Аяла у 1775 році. Саме його команда склала карту бухти й дала одному з трьох скелястих островів посередині протоки назву Ла Ісла де лос Алькатрасес (ісп. – острів олушів чи пеліканів).
Згодом один з картографів помилився та назвав Алькатрасом інший острів – той, який ми і по сьогодні так називаємо. Цікаво, що згідно зі звітами орнітологів, ані пеліканів, ані олушів на жодному з цих островів немає – там трапляються хіба баклани та інші великі водоплавні птахи.
У 1850-х, коли на континенті вирувала золота лихоманка, поблизу Сан-Франциско часто ставалися кораблетрощі – саме через скелі у протоці. Тому на Алькатрасі звели маяк і побудували форт. Цей форт вважався абсолютно неприступним, у першу чергу – завдяки географічним особливостям острова. Водночас сильні течії затоки і її крижана вода суттєво ускладнювали можливість не тільки підступитися до форту, а й залишити його. Американська армія оцінила цю природну ізольованість «Скелі» і почала використовувати її для утримання військовополонених спершу Громадянської (1861 – 1865 рр.), а потім і Іспано-американської (1898 р.) війн. У 1909 році американці знесли зведений форт до фундаменту і впродовж наступних трьох років звели нову триповерхову будівлю – для утримання ув’язнених. До 1920-го її практично вщент заповнили ув’язненими, переважна більшість яких були військовослужбовцями. Тут вони відбували покарання, скажімо, за дезертирство чи непокору командиру. Цікаво, що у ті роки умови утримання не були аж такими суворими: наприкінці 1920-х для ув’язнених побудували бейсбольне поле та навіть дозволили носити спортивні командні форми. Ба більше: там активно процвітали змагання з боксу, подивитись на які приїздило і військове командування, і навіть цивільні глядачі!
У середині 1930-х, за часів Великої депресії, коли рівень злочинності суттєво зріс, американська влада провела, так би мовити, ребрендинг та реконструкцію цього пенітенціарного закладу.
Як охороняли ув’язнених
Ось як посилили Алькатрас:
- дерев’яні решітки замінили на сталеві;
- всі службові тунелі замурували, чим практично унеможливили втечу;
- по периметру тюремного корпусу над камерами обладнали спеціальні вахтові пункти, які дозволяли охоронцям пильнувати за злочинцями під захистом сталевих прутів;
- на вході до їдальні та робочої зони встановили металошукачі;
- стелі тюремної їдальні – а саме у їдальнях в’язниць найчастіше відбуваються бійки – обладнали вмістилищами зі сльозогінним газом, які керувалися дистанційно;
- вежі охорони розмістили по периметру острова у найбільш продуманих місцях;
- двері камер обладнали електричними датчиками;
- загалом буцегарня містила 600 камер;
- вихід з тюрми був один – і він закривався на товстезні броньовані двері.
Алькатрас був розбитий на блоки: А, B, C і D. Блок D, розміщений у східному крилі, вважався найсуворішим. Там розміщувалися одиночні камери ізоляторів, де відбували дисциплінарне покарання найнебезпечніші злочинці. Перебування у такому ізоляторі вважалося найгіршим покаранням.
Це не дивно, адже у камері було дуже холодно, а відправляли туди ув’язнених без одягу. Матрац видавали тільки на ніч. Якщо ж злочинець виявляв якусь особливу непокору, матрац не видавали – бували випадки, коли ув’язнений стояв накарячках всю ніч, аби не сідати на крижану підлогу.
Жодного джерела освітлення в ізоляторі не було. У дверях камери була вузенька щілина, куди просували мізерний пайок. Решту часу, коли їжу не давали, камера була замкнена, і у ній панувала повна темрява. Замість туалету – діра, зливом якої керував охоронець. В ізолятор злочинців поміщали на один-два дні, бо довше у таких умовах вони б просто не виживали.
За незначні провинності в’язням забороняли листуватися з рідними чи відвідувати бібліотеку. Оскільки привілеїв в Алькатрасі було небагато, злочинці дуже цінували кожен з них та не зважувалися ними ризикувати. До слова, певний час в установі працювали ну дуже незвичайні виховні правила. Наприклад, існувало «правило тиші»: ув’язненим не можна було видавати жодного звуку всередині будівлі в’язниці – спілкування було можливе лише під час прогулянок. Щоправда, згодом від цього правила відмовилися.
Зірки «Скелі»
В Алькатрас не потрапляли просто із зали суду – туди переводили найменш керованих і найбільш небезпечних порушників закону. Таких, з якими «прості» пенітенціарні установи просто не могли впоратися. І треба сказати, виховна система Алькатрасу могла їх поставити на місце. У різні роки тут відсиджували своє вельми неординарні персони.
Джордж «Кулемет» Келлі Барнс
Гангстер і бутлегер (підпільний торговець спиртним під час дії Сухого закону в США в 1920-30 роки), якому дали довічне ув’язнення за викрадення нафтового магната Чарльза Уршала. Щоправда, у цій в’язниці він до кінця життя не сидів. Після 17 років перебування в Алькатрасі його перевели до в'язниці Лівенуорт. Там Барнс відбув ще три роки покарання і помер від серцевого нападу.
Аль Капоне
Певно, це найвідоміший ув’язнений Алькатрасу. Він пробув на острові чотири з половиною роки – і ця в’язниця його зламала. Річ у тім, що досі, у яку б в’язницю не потрапляв легендарний мафіозі, там його зустрічали як короля: Капоне міг розраховувати на найкомфортнішу простору одномісну камеру та інші привілеї. В Алькатрасі ж його авторитет не мав жодної ваги. Бал в Алькатрасі правили жорстокі довічно засуджені вбивці. Тому у тюремній ієрархії Капоне, якому довелося коротати час у звичайній камері, швидко скотився до «найнижчого рангу» – прибиральника.
Якось знаменитого мафіозі вдарили ножицями в спину – за відмову дати грошей «на общак». Тоді він потрапив у лазарет. Поранення виявилося несерйозним, натомість йому діагностували сифіліс і гонорею у запущеній формі. Умови утримання в Алькатрасі не сприяли оздоровленню, тогочасні ліки були безсилі проти цих діагнозів, тому хвороби стрімко прогресували. Ув’язнений №85 почав втрачати пам’ять, страждати від судом, галюцинацій, порушення мови, координації рухів і часткового паралічу. Капоне відбув дві третини терміну, причому останній рік – в лазареті. Його відпустили на поруки в 1939-му році, і він був у настільки жахливому стані, що ледве міг ходити і не впізнавав рідних. Після Алькатрасу Капоне довелося впродовж кількох місяців лікуватися в госпіталі.
Рой Ґарднер
Рой Ґарднер був одним із найвідоміших банківських грабіжників США 1920-х років. Його прізвиськом було «Людина, яка втекла», і він був справді профі у втечах з в’язниць! Ґарднеру це вдавалось аж тричі, і завдяки цьому він таланту швидко став одним із найбільш розшукуваних американських злочинців. Йому присудили 25 років, однак фактично він відсидів в Алькатрасі лише 15 років, після чого його відпустили – за хорошу поведінку та через жахливий стан здоров’я.
Весь 1938 рік він допрацьовує книжку Hellсatraz (гра слів, англійською Hell – це пекло), яку написав ще під час ув’язнення. Друком вона вийшла у 1939 році. Однак Ґарднер так і не зміг оговтатися після Алькатрасу та знайти себе у соціумі, і за рік наклав на себе руки. Зробив він це у вельми оригінальний спосіб. Увечері 10 січня 1940 року в готельному номері в Сан-Франциско Гарднер написав чотири записки; одну з них він прикріпив до дверей із застереженням: «Не відчиняйте двері. Отруйний газ. Викличте поліцію». Потім він зачинив двері зсередини, кинув ціанід у склянку з кислотою та вдихнув пари отрути.
Втечі з Алькатрасу
Здавалося б, за таких жорстких і продуманих заходів безпеки, як в Алькатрасі, а також природних особливостей розташування скелі, втекти з неї нереально. До того ж, адміністрація робила усе, що від неї залежить, аби унеможливити втечу. До прикладу, у душові в’язниці подавалася лише гаряча вода – для того, щоб тіла злочинців не змогли адаптуватися до крижаної води затоки Сан-Франциско, якщо їм таки вдасться втекти з території в’язниці. Та ані це, ані акули, якими кишать води навколо Алькатрасу, не зупиняли відчайдухів. Усього за історію існування «Скелі» було зафіксовано 14 спроб втеч, у яких брали участь 36 людей. І принаймні одна з них могла бути успішною. Принаймні, доля п’ятьох відчайдухів так і залишилася невідомою: їх не знайшли ні живими, ні мертвими.
У 1937 році Теодор Коул та Ральф Роу змогли вкрасти у майстерні інструменти і виламати ними грати у вікнах своїх камер. Ув’язнені вилізли та пірнули просто у затоку. До Сан-Франциско пливти треба було понад два кілометри – нагадаємо, у крижаній воді, з сильною течією та акулами. До того ж, саме того дня вирував сильний шторм. Тіла втікачів так і не знайшли, на сьогодні вони вважаються потопельниками.
У 1962 році була здійснена справді легендарна і зухвала спроба втечі. Однак цього разу план був складним і багатоступеневим. Так, четверо ув’язнених у Алькатрасі – брати Джон і Кларенс Єнгліни, Френк Лі Морріс та Аллен Вест – розпочали втілювати свій задум з крадіжки столового приладдя у їдальні. Ними вони кілка місяців поспіль терпляче колупали бетон і розширювали вентиляційні отвори під раковинами в камерах. Згодом їм вдалося змайструвати сякий-такий саморобний дриль, зроблений із двигуна пилососа і лез від старої пили. Працювали вони вечорами – коли в’язням вмикали музику, що лунала з гучномовців. Тоді ж Морріс грав на акордеоні, аби заглушити звуки дриля.
Паралельно сміливці примудрилися розжилися гумовими плащами-дощовиками: якісь їм вдавалося викрасти у інших в’язнів, якісь їм віддали співчутливі друзі по нещастю. Назбирати вдалося 50 штук!
Коли четвірка зробила достатньо велику діру, щоб пролізти крізь неї до коридору, чоловіки влаштували секретну майстерню серед камер у найвищому ярусі. Там вони ночами майстрували пліт розміром 2х4 метри. Гуму вони запечатували, плавлячи її над гарячими паровими трубами. Весла вирізали з дерев’яних дощок, а акордеон перетворили на помпу для надування човна. З кількох плащів були зроблені і рятувальні жилети. Поки ентузіасти працювали, діри в стінах камер були прикриті фальшивими ґратами з пап’є-маше, виготовленими з журналів тюремної бібліотеки. До слова, з пап’є-маше вони створили і фальшиві голови – їх вони вкладали на подушки, щоб приховати свою відсутність під час нічного обходу. «Тіла» робили з рушників і ковдр. Для більшої переконливості втікачі навіть зробили перуки для цих штучних голів – зі справжнього волосся з перукарні.
Залишалась лише одна проблема: знайти вихід з будівлі. І їм це вдалося! Видираючись по каналізаційних трубах нагору, вони дісталися до вентиляційного вікна під стелею на висоті 9 м і заздалегідь виламали його. Аби тимчасово закріпити вентиляційну решітку до «години ікс», вони сяк-так зафіксували її шматком твердого мила.
«Година ікс» настала у ніч проти 11 червня 1962 року. Тоді Морріс і брати Джон та Кларенс Енгліни і здійснили втечу, а от їхній спільник Аллен Вест не зміг доєднатися, бо з незрозумілих обставин не вибрався вчасно з камери. Утікачі прослизнули в отвір під раковиною, видряпалися до вентиляційного люка, піднялися на дах, дивом проскочили повз вежу охорони. Потім вони спустилися водостічною трубою – за деякими даними, 15 метрів завдовжки, подолали дві огорожі з колючим дротом і, нарешті, спустилися до води. Там надули пліт і на ньому рушили по холодних водах затоки. Більше ані їх, ані їхніх тіл ніхто не бачив.
У 1979 році ФБР офіційно оголосило втікачів загиблими та передало справу Службі федеральних маршалів США, яка, до слова, не закрила її дотепер. У 2011 році ФБР оприлюднило звіт, у якому Бюро наводило кілька фактів, які свідчать на користь успішності цієї втечі. До прикладу, те, що саморобний пліт таки знайшли. Причому, на острові Ангел – тому самому, до якого і планували допливти втікачі, і де на них мав чекати човен (з чого можна зробити висновок, що втікачам вдалося навіть сконтактувати зі спільником ззовні, який і підігнав їм човна). І таких моментів у документі вказувалося чимало. Загалом зі звіту випливало, що втікачам усе вдалося, вони живі і здорові. Аби хоч якось просунутися, у 2022 році Служба маршалів опублікувала зображення того, який вигляд нині могли б мати втікачі, та закликала громадян надати будь-яку інформацію. Таємниця втечі з Алькатрасу досі залишається нерозгаданою.
Цікавий факт: мати братів Енглін щодня отримувала квіти від анонімного відправника – аж до дня своєї смерті у 1973 році.
Тема Алькатрасу стала джерелом натхнення для багатьох режисерів, які зняли стрічки і про легендарну втечу з в'язниці, і про різні події та міфи навколо Скелі.
- «Птахолов з Алькатрасу» (Birdman of Alcatraz, 1962), режисер Джон Франкенгаймер. Заснована на реальних подіях драма про життя Роберта Страуда – в'язня, який вивчав орнітологію за ґратами.
- «Втеча з Алькатрасу» (Escape from Alcatraz, 1979), режисер Дон Сігел. Реальна історія про втечу Морріса та братів Англін.
- «Скеля» (The Rock, 1996), режисер Майкл Бей. Типовий американський бойовик – про те, як група терористів захоплює Алькатрас і погрожує використати хімічну зброю проти усього Сан-Франциско. Знаходяться два герої, які кидають виклик злочинцям.
- «Убивство першого ступеня» (Murder in the First, 1995), режисер Марк Рокко. Стрічка описує реальний випадок, коли молодий юрист бореться за життя в'язня, який намагався вбити себе через нелюдське поводження в Алькатрасі.
- «На межі можливого» (Point Blank, 1967), режисер Джон Бурман. Стильний нуар про гангстера, який потрапив в Алькатрас через зраду співучасників злочину. Попри усі труднощі він повертається і мститься.
- «Алькатрас: уся шокуюча правда» (Alcatraz: The Whole Shocking Story, 1980), режисер Пол Красни. Відверта драма про життя наймолодшого в’язня Алькатрасу Кларенса Карнса, який стикнувся із жорстокістю системи.
- «Скіду» (Skidoo, 1968), режисер Отто Премінгер. Комедія про гангстера, який опиняється в Алькатрасі й переживає своєрідні пригоди. По суті, це сатира на мафію та пенітенціарну систему.
- «Алькатрас» (Alcatraz, 2018), режисер Ендрю Джонс. Теж про втечу зі Скелі. Це малобюджетний трилер про сміливців, які мають план.
Наталія Сокирчук, «Главком»
