Здійснити лише деокупацію загарбаної рашистами території недостатньо
«Росіяни – це монголи… від Чингізхана до Сталіна вони не змінилися».
Саме так, по-військовому прямолінійно, висловився Джордж Паттон, чотиризірковий американський генерал, командувач 3-ї армії США, про недавніх союзників. Невдовзі по закінченні Другої світової війни він у листі до своєї дружини написав: «Складність в розумінні росіян полягає в тому, що ми не усвідомлюємо факту їх приналежності не до Європи, а до Азії, а тому вони мислять в інший спосіб. Ми не здатні розуміти росіян, як не можемо зрозуміти китайців чи японців, і, маючи багатий досвід спілкування із ними, маю зауважити, що в мене немає особливого бажання розуміти їх, якщо не враховувати розуміння кількості свинцю і заліза, що знадобиться для їх знищення. На додачу до інших азійських рис їх характеру, росіяни не поважають людське життя – вони сучі діти, варвари і хронічні алкоголіки…».
Застереження американського генерала світ проігнорував. І через сім десятиліть після закінчення Другої світової війни багато хто на Заході все ще перебуває у полоні хибних уявлень про Росію, незважаючи на численні задокументовані матеріали про вчинені московитами страхітливі звірства проти українців під час війни, яка триває вже десятий рік, і після нової фази, котра почалася 24 лютого 2022 року і набрала вже відверто геноцидних форм.
«На одній з ділянок фронту ЗСУ відбили у російських окупантів позицію. Там на них чекала шокуюча знахідка – полонений український військовий, доведений окупантами до крайнього ступеня виснаження. 27-річного хлопця катували голодом та спрагою. Я такого ще не бачив. Хіба що в совєтській кінохроніці про звільнення Освенцима. Крайній ступінь виснаження. Просто живий скелет… У чому сенс? Це якийсь дикий експеримент? Просто груповий садизм? Розумом Росію не зрозуміти» (Сергій Гармаш, український журналіст).
Попри те, що людожерську політику Путіна сьогодні підтримує більшість гомосовєтікусів РФ, Захід продовжує розмірковувати про «поганих» і «хороших» росіян. Мовляв, не все так однозначно…
На початку березня в мережі появилося відео, на якому один із чотирьох невідомих, озброєних автоматами у військовій формі зміненим голосом заявляє: «Ми, борці проти путінського режиму. Ми продовжуємо діяти у Курській області». Він рекомендує місцевим жителям упродовж найближчих двох тижнів не виходити на роботу для будівництва військових укріплень. Пораду завершує закликом: «Приєднуйтесь до нас – будемо разом боротися за свободу Росії».
За свободу якої Росії боротися? Ось з цього місця хотілось би докладніше почути, за яку саме Росію намірились воювати ці партизани. Якщо за Росію без Путіна, але Росію імперську, то це наші вороги. «Харошиє рускіє» тридиційно виступають проти Путіна, але не проти імперії.
Майже 80% жителів Росії підтримують війну проти України, а більшість вважає її успішною.
У разі укладання мирної угоди між Росією та Україною респонденти вбачають неприпустимими умовами відмову від окупації Запорізької та Херсонської областей (як неприпустиме сприймають 67%), Луганської та Донецької областей (71%). На думку опитаних, неприпустимим також є вступ України до НАТО (76%).
Виникає закономірне питання: які принципи сповідує більшість громадян РФ? Відповідь однозначна – імперські. Це вже рівень генетики, біології. Тому змінити психоматрицю московитів-імперців (гомосовєтікусів) курські партизани не зможуть. Її («матрицю») треба «перешивати».
Історія це підтверджує. Повертаючись із Сахаліну, Антон Павлович Чехов потрапив до Гонконгу. Подивився на життя «жахливої» британської колонії й у листі до свого друга Погодіна з сумом констатував: британці у своїх колоніях будують залізниці, а росіяни – тюрми та остроги. Лєнін & Сталін з Kо своїми діями і вчинками підтвердили слушність висновку письменника.
Давня методологічна помилка європейців (а надто українців) у відносинах з московитами полягала/полягає в тому, що у спілкуючись з представниками цього переважно азійського в своїй основі етносу їх (московитів) вважали/вважають людьми. Ця концепція докорінно хибна. З нею українці чотири століття жили. За цю помилкову оцінку Україні нині доводиться розплачуватися десятками тисяч життів своїх найкращих синів і дочок.
Та чи всі українці позбулися ілюзій, з ким мають справу у цій геноцидній війні? Чи всі зрозуміли, що за «порєбріком» ворог? Чи всі українці усвідомили, що відбувається боротьба за життя і свободу?
Пригадалась давня, дуже влучна саркастична сентенція від Романа Купчинського: «У нас є три види шкідників: перші – люди без почуття честі, другі – без почуття обов’язку, треті – без почуття дійсності. Перших бояться, других толерують, третіх дуже часто слухають»…
Либонь, зважаючи на колаборантів в Україні, речник кремлівського диктатора пробує м’яко стелити: «Незважаючи на всі пропагандистські потоки, наповнені ненавистю до Росії, незважаючи на все пропагандистське обдурювання українського населення, все одно в країні залишаються струмки тверезого мислення та підходів до майбутнього наших двосторонніх відносин. А вони неминучі, тому що ми сусіди, це очевидно, ми про це і раніше говорили».
До цих брутальних, лицемірних заяв Пєскова, схоже, дослухаються, а дехто навіть ведеться на них. «Я слухав одного діяча з Львівської області, який говорив, що потрібні переговори, потрібно сідати і домовлятися. Майте на увазі, що таких стає все більше і більше, і більше. Це дуже небезпечна тенденція, коли люди навіть із Західної України починають про такі речі говорити», – нещодавно заявив секретар РНБО Олексій Данилов у програмі «Говорить Великий Львів».
Вкрай важливо усвідомити, що перемога України – це не просто перемога над агресором у геноцидній війні проти українського народу, а побудова (не відновлення) нового світового порядку. Чи готовий Захід підтримати перемогу України? Невеличкий екскурс в історію: мирний договір за підсумками Другої світової війни між Російською Федерацією (правонаступницею СССР) і Японією так і не підписано. У 1945 році між Совєтським Союзом і країною Сонця, що сходить, були припинені лише військові дії.
Чи розуміють українці, що буде з Росією після її поразки? Чи знають українці, як розпорядитися майбутньою перемогою? Власне цій проблемі до певної міри була присвячена розмова зі «спеціальним гостем» російської редакції Радіо Свобода Сергієм Дацюком, «українським філософом і публіцистом», як зазначено на сайті Радіо Свобода від 26 лютого. Однак його міркування навряд чи внесли ясність і чіткість у порушену тему – «Мы можем выиграть войну, но проиграть победу».
Ведучий програми «Археологія» Сєргєй Мєдвєдєв ставив респондентові питання, які, на його думку, цікаві російській аудиторії.
Сєрґєй Мєдвєдєв: «Чи можете ви сказати, що зростає національна самосвідомість України, дедалі більше людей усвідомлюють себе українцями? Чи ця війна, напад Росії, Путін за фактом формують українську політичну націю?»
Сергій Дацюк: «Це непросте питання. Воно навіть не в тому, чи справді зараз підвищилася національна самосвідомість, хоча так, вона, безумовно, підвищилася. Але наскільки це є довготривалий тренд (національна свідомість – це «довготривалий тренд»? – авт.) поки йде війна, звичайно ж, гоніння на російську мову, скасування російської культури, заборона багатьох російських проявів, насамперед – інформації, інформаційних кампаній, постановка питання, що немає хороших росіян тощо – це, безумовно, буде. Питання: це буде так і далі, і після війни, чи це тимчасове явище, і воно закінчиться, коли закінчиться війна? Це залежить не від того навіть, як програє Росія, не від того, які відносини з Росією ми побудуємо. А вони все одно будуть, неважливо, ворожі, ізоляція – це все одно відносини, і це скоріше залежить від того, як ми бачимо сенс нашого спільного існування та нашу перспективу».
Логіка кудись заподілась: «Гоніння на російську мову» (?), «скасування російської культури» (?), «заборона багатьох російських проявів» (?), «постановка питання, що немає хороших росіян тощо» (?). Це занадто по-філософськи.
Такі пропагандистські кліше дуже нагадують імперські уявлення та наративи, які поширюють кремлівські пропагандисти. Московія довго вичікувала на зручний момент для нападу на Україну і з цією метою наполегливо готувала інформаційне, політичне, культурне, мовне, диверсійне проникнення в суверенну державу.
Релікти колоніальної доби ще не знищені. І наслідки пожинаємо. Згідно з нещодавнім опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології, щодо доцільності викладання російської мови у школах України, 42% наших співвітчизників висловилися «за».
«Скільки ще обстрілів, жертв та руйнувань потрібно, щоб відмовитися від російської мови?.. Для України це питання не філології, а національної безпеки» (Сергій Борщевський, письменник, дипломат).
Відомий журналіст Дмитро Гордон, який у своїх програмах на YouTube впереваж спілкується російською, пояснює, що саме завдяки цій мові він зможе достукатися до росіян, які вміють думати. Звучить надто оптимістично. Бо перетворити людиноподібних істот з-за «порєбріка» на високоморальних, чесних, справедливих, розумних людей, Homo sapiens, справа безнадійна. Тут скоріше про лепрозорій можна вести мову. «Я не вірю в те, що це можна зробити для переважної більшості росіян, але я вірю в те, що це можна зробити з москвичами, з пітерцями… Тому що всі революції робляться в столицях». Помовчимо. Донині на планеті відлунює, дається взнаки пріснопам’ятний заколот у Петрограді, вчинений російськими большевиками у жовтні 1917-го. Було б раціональніше, якби Дмитро Гордон приділив увагу утвердженню українського патріотизму, української ідентичності. Але сумнівно, що найближчим часом в його програмах буде порушена ця тема…
Навіть у філософському потрактуванні незрозуміло, що мало б означати дивне формулювання від Сергія Дацюка: «сенс нашого спільного існування». Мову можна і треба вести тільки про перспективу майбутнього російсько-українського співіснування – від стану перманентної ворожнечі до стану тотального відмежування-ізоляції. Саме так. Не інакше.
Про який «сенс нашого спільного існування» може йти мова? «Людство має виблювати з себе Росію – щоб не загинути від отруєння злом» (Оксана Забужко). Після тих злочинів, які скоїли і продовжують скоювати зайди з-за «порєбріка», проблема національної самосвідомості («довготривалості тренду» – у потрактуванні Сергія Дацюка), тема російської культури, російської мови в українців (і не лише в них) однозначно має викликати закономірну ідіосинкразію – огиду, відторгнення. Саме такою має бути фізіологічна реакція на будь-які вияви «руского міра», його носіїв та адептів. Один із яскравих прикладів ідіосинкразії: «Про ненависть до росіян ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до великого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така огида, бридкість і здивування перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищення щурів, отруйних павуків і вовків, було таким самим природним почуттям, як почуття самозбереження» (Лев Толстой. «Хаджи-Мурат»). Упродовж багатьох десятиліть після розгрому третього райху серед євреїв спостерігалась підвищена негативна реактивність і чутливість до представників німецької нації, які породили антигуманний гітлерівський нацизм. Сьогодні ми змушені говорити про рашизм, про геноцид стосовно українців, який проводить путінський режим.
Під впливом західних теоретиків і політиків лівого спрямування в українському публічному просторі до поняття «українська національна ідентичність» упродовж тривалого часу ставлення було значною мірою негативне через асоціації з націоналізмом. Нинішня російсько-українська війна підтвердила, що без виразної національної ідентичності не буде ні демократичної держави, ні громадянського суспільства, здатного гарантувати верховенство права.
Дацюк мислить інакше: «Є ще одна важлива обставина – це взагалі майбутнє нації як такої. Я давно живу з думкою, що нація майбутнього не має, і не тільки українська: немає майбутнього російська нація, британська, американська, німецька, французька – в жодної нації немає майбутнього».
Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі натомість наголошував, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина». Суголосний погляд на національне питання помічаємо у видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Основна активна державотворча сила в історії – націоналізм. І як би не маскували цю силу, як би її не переназивали, як би її не соромилися, як би не вказували на інших – ось вони, націоналісти, насправді націоналізм був тією силою, що творила імперії, національні держави – і мобілізувала нації на захист своїх держав, навіть, а може, якраз саме тоді, коли вони були побудовані на загарбанні та поневоленні інших народів. Особливо гидко і моторошно виглядає сценарій, при якому верховоди національних та імперських держав, що тримаються на цьому верху, якраз завдяки націоналізмові, який утворив і є підставою захисту власної держави, зневажають і ображають як націоналістичні ті угруповання, з якими їм, при певних політичних комбінаціях, не по дорозі». Ця непроминальна думка історика, висловлена чверть століття тому, нині, в час жорстокої російсько-української війни, звучить особливо актуально: «Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою у боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України».
Гість Радіо Свобода демонструє якийсь потік свідомості. «Навіть якщо ситуація піде за вкрай поганим варіантом для Росії, тобто руйнування, громадянська війна… А я традиційно додаю ядерні удари Росії територією Росії: до цього може дійти, цей сценарій не треба скидати з рахунків. Для України це невигідно. Жодної зловтіхи у нас від цього не буде, бо, по-перше, росіяни побіжать до нас (якась химерна логічна конструкція. – авт.). По-друге, нікуди не поділася загроза Закавказзя чи Кавказу загалом (про що йдеться? про яку загрозу мовиться і проти кого вона спрямована? – авт.), нікуди не поділася китайська загроза. У цьому сенсі ми розглядаємо варіант, коли ми прийматимемо, зверніть увагу: не завойовувати, а приймати пропозицію півдня Росії або про включення до складу України, або встановлення більш тісних контактів (? – авт.). Тому що ми опинимося перед неминучістю створити величезний простір (як це – «створити величезний простір»? що за «простір»? – авт.), дружній щодо України. Це можна робити, тільки якщо ми можемо увійти в іншу культуру (новітній «русскій мір»? – авт.), побудувати з нею договірні відносини, спробувати побудувати договірні відносини з народами Кавказу. Тільки це може убезпечити Україну як таку. Тому є геополітичний проект, який позначає толерантне ставлення до територій, прилеглих до України» (?! – авт.).
Логіку українського філософа і публіциста збагнути складно. Натомість зрозуміліші думки російського філософа Федора Степуна, висловлені ним у 1923 році: «Чотириста років підряд, з самого визволення від татарського ярма, російський народ жив, кажучи дещо парадоксально, нездійсненною мрією включення горизонту, що охоплює російську рівнину, до складу держави російської. Від царювання до царювання все ширше й ширше розливалася Росія на північ, на схід, на південь і, нарешті, на захід, шукаючи і не знаходячи природніх перешкод своєму запаморочливому швидкому зростанню. За чотириста років територія Росії збільшилася у 36 разів. Факт цей, що лежить в основі російської історії, докорінним чином визначив не тільки стиль російського земельного господарювання, а й у певному сенсі і стиль усього російського діяння і творчості… Читаючи будь-яку російську історію, отримуєш враження, що російський народ не стільки завойовував землі, скільки без бою забирав її у полон. Ця військово полонена земля і працювала на російський народ, працювала без того, щоб він сам на ній по-справжньому працював… Так сторіччями створювався в Росії стиль малокультурного, варварського господарювання, психологія безлюбовного ставлення до улюбленої землі… У специфічній російській релігійній філософії є та сама неохайність, що і в російському земельному господарюванні».
Все це бачимо і в сучасній Московії – життя на авось. Йдеться про «ставлення до життя як до непередбачуваного і переконання, що найкраще, що можна зробити – це розраховувати на удачу» (Вікіпедія). 22 лютого минулого року рашисти, либонь, теж розраховували «на авось»…
Сєрґєй Мєдвєдєв поцікавився: «Чи поділять вашу космополітичну утопію решта українців? Адже зараз відбувається цілком виправдана сублімація ненависті в ситуації бомбардування міст, того, що нещодавно сталося в Дніпрі. Як можна «продати» вашу ідею українцям?»
Сергій Дацюк пояснює, що «війна, яку розпочала Росія проти України, теж була таким сценарієм, її теж ніхто не хотів, і в Росії не хотіли, за великим рахунком (Звідки це відомо Дацюку, що війни «теж ніхто не хотів»? Від Баканова? Від Буданова? Від Зеленського? Чи від якихось таємничих кремлівських інсайдерів? – авт.)». І далі: «Сценарій (сценарій чого? – авт.) формулюється з погляду України стосовно Росії десь у десяти словах: поразка, приниження, визнання провини, покаяння, спокута провини, репарації, компенсації, розпад Росії та управління простором, що зазнав розпаду. Чи бажаний він для України? Ні. Нам краще мати справу з цілісною Росією, яка пережила оновлення, виплатила репарації, вибачилася, живе у тренді – намагатися налагоджувати стосунки протягом найближчих 10 років. Ось з такою Росією нам дешевше, краще, перспективніше мати справу».
Без коментарів. Попіл легендарного Да Вінчі, замордованих у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі завжди стукатиме в серця українців, закликаючи до помсти. Тож прийнятніше інше формулювання проблеми: чи взагалі треба мати справу з Росією-Московією?
1994 року в розмові з автором Лариса Скорик згадувала: «Я тричі була на переговорах із росіянами щодо Чорноморського флоту. І за третім разом заприсяглася собі: більше на жодні урядові переговори з ними немає ніякого сенсу їхати. Вони розмовляють тільки з позиції сили, абсолютно ігноруючи міжнародне право, будь-які закони, усе, на чому стоїть цивілізований світ. Єдине, чого бояться, – це щоб їх хтось не обдурив. Що їм забракне спритності розгадати чийсь хід. Вони постійно демонструють боярський менталітет: «Вот ми так, а ви как сєбє хатітє». Наш юрист-міжнародник Буткевич виходив на терасу будинку в Одесі, де проводили нічні переговори з не зовсім тверезими представниками делегації Росії, хапався за голову і казав: «Ні, цього не може бути! Що вони говорять?» А говорили вони, наприклад, таку нісенітницю, що СНД є суб'єктом міжнародного права. Логіки росіяни не сприймають. Відверті, цивілізовані розмови не проходять. Особливо, коли посланці Бєлокамєнной розмовляють зі своїми вчорашніми васалами».
Щось подібне згадує Володимир Огризко: «Мені довелося вести переговори з Російською Федерацією з питання Чорноморського флоту. Легше було б домовитися з марсіанами, при тому – з будь-якого питання. Тому що з Росією можна домовитися тільки в одному випадку – коли їм силою нав'язують свою позицію».
Сєрґєй Мєдвєдєв не приховує здивування: «Росія, ви вважаєте, здатна таким чином змінитися? Чи це ще буде Росією – не імперською, не московською Росією вашого космополітичного світу?»
Сергей Дацюк: «Безперечно. Або вона зробить це сама, або зробить це вимушено на якійсь частині своєї території. Варіант, що вона зробить це сама, вже не проходить, тому що єдиною причиною війни є відмова у Росії від мислення».
Зупинімося. Поміркуймо над фразою: «Єдиною причиною війни є відмова у Росії від мислення»… Насправді до російсько-української війни призвів цілий ряд причин. Але наразі не про них мова. Однак Дацюк має рацію, стверджуючи, що в Росії існує відмова од мислення. Це аксіома. Про те, що московитам притаманне дологічне мислення відомо давно. Знаменитий фізіолог Іван Павлов на початку ХХ століття помітив, що розум московита уникає прискіпливо аналізувати реальний світ, натомість віддає перевагу словам: «Взагалі я повинен висловити свій сумний погляд на російську людину. Російська людина має таку слабку мозкову систему, що вона не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують лише слова. Її «умовні» рефлекси координовані не з дійсністю, а зі словами».
До речі, викладання логіки в навчальних установах Російській імперії почалося щойно 1866 року, коли міністром освіти став граф Толстой. Гімназисти і студенти до 1917 року опановували знаменитий підручник з логіки Георгія Челпанова, який большевики викинули зі шкільної програми…
Класичний приклад дологічного мислення: «Враґ хітьор і каварєн, в ньом звєріная злоба, сматрі в оба». Або: «Єслі партія прікажет, ми памятнік Лєніну на Манхеттенє паставім». Такі гасла бовваніли при вході у військову частину, в якій мені довелося служити пів століття тому в ЗабВО. У СССР завжди популярною була російсько-совєцька класика: «Сіла єсть – ума нє нада», «Ти начальнік – я дурак, я начальнік – ти дурак» тощо. Творився «савєтскій чєлавєк», такий собі совок-космополіт без «апрєдєльонного мєста житєльства» – «мой адрєс ні дом і нє уліца, мой адрєс савєцкій саюз»…
Сєрґєй Мєдвєдєв: «Цікаво, як ви в Україні, сидячи під обстрілами без світла, малюєте можливе космополітичне майбутнє для людства».
Сергій Дацюк: «У нас немає виходу. Проблема в тому, що ми можемо виграти війну, але програти перемогу, як це сталося з Совєтським Союзом. Він думав, що переміг у війні, але програв мир. <…> Усі найбільші здобутки Совєтського Союзу – це 1955-65 роки, так звана відлига. То була максимальна свобода, дозволялося навіть критикувати комуністичні ідеї. Ці десять років дали неймовірний зріз (що за «неймовірний зріз»? – авт.). Саме тоді, коли відбувався відхід кондового комуно-соціалізму, були досягнення Совєтського Союзу». Звідки Сергію Аркадійовичу Дацюку, який народився 1965 року в Донецьку, відомо про досягнення СССР у зазначений період? Про політ Гагаріна в космос у квітні 1961-го можна з книжок довідатись. Про інші приклади видатних совєтських досягнень мені невідомо. Можливо, пропустив. Але в цьому контексті важливіше інше.
Бо саме на початок 1960-х років у Совєтському Союзі почалися перебої з хлібом, з товарами першої необхідності. Я це добре пам’ятаю. Довелося закуповувати зерно за кордоном. А ще був «новочеркаський розстріл» – у червні 1962 року в Новочеркаську Ростовської області була розстріляна демонстрація робітників, що протестували проти підвищення цін. Про злочин совєтської влади комуністичне керівництво замовчувало. А коли генерал-лейтенант Матвєй Шапошніков, який відмовився виконати наказ про розгін демонстрантів танками, у 1966 році вирішив відгорнути завісу над трагічними подіями, то управління КҐБ по Ростовській області порушило проти нього кримінальну справу, звинувативши в «антисовєтській пропаганді».
Історичну «матчасть» треба вивчати. Так, Сергій Дацюк стверджує, що «дозволялося навіть критикувати комуністичні ідеї». Критикувати «комуністичні ідеї» в СССР? У Совєтському Союзі толерували дисидентський рух? Питання риторичне. Бо можна згадати долю Українського національного фронту (1964-67 рр.), Української робітничо-селянської спілки (1960-61) тощо. У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Згодом замінив розстріл 15 роками позбавлення волі... Комуністичні ідеї в Угорщині спробували критикувати. У жовтні 1956-го. Чим закінчилось повстання в Будапешті? Так отож. У червні 1956 року в Польщі вибухнуло познанське повстання проти комуністичної влади, яке було придушене військами. А як розцінити скоєні за наказом вищого політичного керівництва СССР саме в період «відлиги» гучні політичні вбивства українських націоналістів за кордоном, у Німеччині – Лева Ребета і Степана Бандеру?..
Як сприйняв російський інтернет- і радіозагал суперечливі міркування українського філософа? Помовчимо. Повернімося до винесеної у заголовок матеріалу Радіо Свобода сентенції «Ми можемо виграти війну, але програти перемогу».
Так, програємо перемогу, якщо не усвідомимо, що московити прагнуть фізично знищити українців, що нащадки Андрєя Боголюбского готові на будь-які злочини заради панування не лише в Україні, але й на планеті. Здійснити лише деокупацію загарбаної рашистами території недостатньо. Остаточна перемога над ними станеться тоді, коли зміниться політична організація РФ. І першим кроком у цьому напрямі цілком могло б стати перейменування Росії на Московію. Але як трансформувати вкрай агресивну етнічну антисистему в бодай якусь подобу цивілізаційного утворення? Зрозуміло, що без міжнародного співтовариства не обійтись. Однак чи достатньо буде мілітарно подолану аморальну структуру лише розділити на новітні улуси та облаштувати під пильним контролем Української держави і країн Заходу? Значно складніше очистити від бацил імперськості мозок ординсько-комуністичного гомосовєтікуса…
«Як на мене, американська армія в нинішньому стані могла б легко перемогти росіян, бо хоча у них (росіян) є гарна піхота (ЗСУ довели протилежне. – авт.) , але їм бракує артилерії, авіації, танків і навичок застосування загальновійськових сил. Тоді як ми переважаємо по усіх пунктах. Якщо доведеться воювати із росіянами, чим скоріше ми це зробимо, тим краще» (Джордж Паттон).
Добре сказано. Але не слід забувати, що Путін збирається вести війну проти України роками. Про це повідомила директорка Національної розвідки США Авріл Хейнс під час щорічного звіту в американському Конгресі.
І насамкінець. «Незважаючи на героїчну доблесть України, Захід перебуває в серйозній небезпеці, що може програти війну, а разом з нею і мир, що має слідувати за нею. І він ризикує програти з трьох конкретних, але взаємопов'язаних причин: відсутність стратегії, страх перед перемогою і небажання публічно агітувати за перемогу України… Якщо ми не зможемо забезпечити перемогу України, в підручниках історії буде записана наша стратегічна некомпетентність, і весь світ буде змушений страждати від її наслідків» (Стівен Бланк – Stephen Blank – доктор філософії, старший науковий співробітник Інституту досліджень зовнішньої політики (FPRI). Колишній професор досліджень національної безпеки Росії та питань національної безпеки в Інституті стратегічних досліджень Військового коледжу армії США).
Робімо висновки.
Олег К. Романчук, публіцист
Коментарі — 0