Сучасна історія не знає прецедентів, коли перемир’я встановлювалося б на такій велетенській лінії фронту
У Саудівській Аравії 11 березня делегації України та США обговорюватимуть «рамки мирної угоди» між Києвом та Москвою. Подальші мирні переговори, якщо вони матимуть хоч якийсь шанс на консенсус сторін, передбачатимуть перемир’я, тобто припинення бойових дій та розведення військ.
Як це може відбуватися і які виклики нестиме в реальності? Адже сучасна історія не знає прецедентів, коли перемир’я встановлювалося на такій велетенській – довжиною в 1200 км – лінії фронту, по обидва боки якої стоїть сумарно більш як мільйонне військо, а воєнні машини супротивників працюють на повну потужність.
Підсумок спілкування «Главкома» з воїнами на передовій, офіцерами різного рівня, профільними експертами: наразі ніхто не вірить у те, що росіяни дотримуватимуться режиму припинення вогню, і ніхто не згоден здавати українські території без бою.
До уваги читачів!
Задля уникнення плутанини звертаємо увагу, коментаторами у тексті виступають двоє військових з однаковими іменами та прізвищами, які відрізняються лише однією літерою:
- Андрій Ільєнко, полковник, ексдиректор Національного військово-історичного музею України,
- Андрій Іллєнко, офіцер батальйону «Свобода» бригади Нацгвардії «Рубіж», політик, екснардеп.
«Розведення військ – поетапний, складний і дуже тривалий процес»
Очевидно, що ситуація насамперед потребує стратегічного вирішення – досягнення чітких політичних домовленостей, з логіки яких випливатимуть умови та термін перемир’я на фронті, гарантії його дотримання, а припинення бойових дій є питанням другого плану. У розмові з «Главкомом» генерал у відставці Ігор Романенко, колишній заступник начальника Генерального штабу (2006-2010 рр.), називає припинення бойових дій «питанням технічним». «Нам треба мати розуміння стратегічної перспективи, а потім обговорювати технологічні рішення. Стратегія поки що не окреслена. Тому сьогодні дуже зарано це (режим припинення вогню) обговорювати», – констатує генерал.
Теоретично, процес матиме такий вигляд: політичне рішення – одночасний наказ верховних головнокомандувачів України та РФ про припинення вогню – переговори про розведення військ – розведення військ на обумовлену відстань.
За словами військових експертів, складним для імплементації може бути не так припинення вогню (що, в ідеалі, виконується за командою вищого військового керівництва обох армій), як процес розведення військ. «Для цього треба створити спільні робочі групи, які напрацьовуватимуть технології. Це буде поетапний, складний і дуже тривалий процес», – зауважує Ігор Романенко.
Варіант можливої «дорожньої карти» представив Женевський центр політики безпеки (GCSP). Документ, опублікований 10 березня на сайті організації, розробляли анонімізовані фахівці з України, РФ, Євросоюзу та США – безпекові аналітики та відставні військові. Як повідомив The New York Times з посиланням на директора GCSP Томаса Гремінгера, всі експерти були залучені «в особистій якості», тобто не є офіційними представниками своїх країн.
Ключовим кроком до припинення вогню міжнародні фахівці назвали створення по лінії боєзіткнення буферної зони завширшки щонайменше 10 км, яку патрулюватимуть 5 000 цивільних і поліцейських. Гарантуватимуть безпеку приблизно 10 000 іноземних військових. За дотриманням перемир’я стежитиме міжнародна спільна комісія, до складу якої увійдуть українські та російські військові.
Процес розведення військ розтягнеться на довгі місяці, це не може бути так швидко, як уявляють собі політики, впевнений полковник Андрій Ільєнко, донедавна директор Національного військово-історичного музею України. Ільєнко каже, що в цьому питанні неможливо спертися на світовий досвід, оскільки досі війни такого масштабу та інтенсивності закінчувалися не розведенням військ, а поразкою однієї зі сторін чи витісненням противника зі спірної території.
Скажімо, зовсім нерелевантний досвід перемир’я, укладеного не без сприяння США в січні 2025 року між Ізраїлем та ісламістським рухом ХАМАС, адже бойові дії тривали на малій території, між регулярною армією та організованими бойовиками; з боку Ізраїлю було задіяно близько 30 тисяч військових.
Можливо, певні асоціації можна знайти з закінченням Корейської війни у 1953 році, проте, зазначає Ільєнко, найбільшою ударною потугою там були війська інших країн – Китаю, що воював на боці комуністичної Північної Кореї (разом з СРСР, який не афішував свою участь) та США в коаліції з 15 країнами з мандатом ООН (на боці Півдня), тож фінал війни визначали саме вони, вивівши свої контингенти з півострова. Власне, і почався цей кривавий конфлікт через сутичку тодішніх світових гегемонів: півострів, що був колонією союзницької Гітлеру Японії, з закінченням Другої світової окупували з півночі Радянський Союз, з півдня – Сполучені Штати, і корейська нація була штучно розділена, так само, як і німецька, Отож ця історія погано «надягається» на сучасний момент, війну, яку веде Росія проти України.
До речі, початок переговорів про мир між двома частина розкраяної Кореї прискорила смерть радянського диктатора Сталіна.
Після укладення перемир’я у 1953 році війська КНДР та Південної Кореї були розведені по обидва боки демаркаційної лінії довжиною в 248 км, що пролягла по 38-й паралелі, це фактично кордон, встановлений ще під час поділу півострова у 1945 році. Нагадаємо, що міцним гарантом ненападу «країни Кімів» на демократичну Південну Корею є розташована на її території військова база США.
Успіхи на землі як козир на столі переговорів
У Генеральному штабі ЗСУ зараз не обговорюють варіанти розведення військ навіть побіжно. «Буде команда на припинення бойових дій – будемо виконувати, – каже джерело «Главкома» у Генштабі. – А зараз Збройні Сили виконують свою функцію – воюють і досить успішно». (Розмова відбулася до того, як з’явилася інформація про кризову ситуацію в Курській області). Співрозмовник нагадує про вдалі контратаки Сил оборони в районі Покровська, відбиття частини Торецька та локальні успіхи на Харківщині й запевняє, що російські війська також виснажуються, втрачають наступальний потенціал.
Приблизно те саме говорять і за «порєбриком», зокрема, телеграмканал «Два майора», який вважають афілійованим з Міноборони РФ, констатував: «З військової точки зору, нам зараз важче, ніж противнику, тому що ми намагаємося наступати, а противник відступати особливо не збирається. Це клінч».
«... Україна демонструє загадкову стійкість. Не скрізь, але багато в чому ми сильніші, ніж здається, чи може здаватися. Ті, хто бачить загальну картину на рівні метаданих війни, це знають», – запевняє військовий аналітик, колишній радник міністра оборони України (2022-2023 рр.) Олексій Копитько.
Звісно, перед можливими переговорами сторони намагаються покращити свої позиції на полі бою.
«Складається враження, що росіяни активізувалися, віднедавна інтенсивність бойових дій збільшується, – ділиться спостереженнями з переднього краю Андрій Іллєнко, офіцер батальйону «Свобода» бригади Нацгвардії «Рубіж». – Це відчувається не тільки на фронті, а й в тилу, бо кількість ракетних ударів та атак безпілотниками збільшується. Можливо, це відбувається саме на фоні повідомлень про заплановані перемовини».
Справедливості заради треба сказати, що так само вважають росіяни – так звані воєнкори зауважують активізацію ЗСУ вздовж усієї лінії фронту.
Під час переговорів Мінськ-2 Путін клав на стіл переговорів недостовірну інформацію з фронту
Успіхи військових «на землі» є вагомим аргументом для політиків за столом переговорів. Це «класика жанру». І українцям не треба далеко ходити за прикладами – згадаймо 11 лютого 2015 року, коли під час переговорів, що передували підписанню угод «Мінськ-2», Путін пред’явив перемовникам інформацію про перемогу росіян під Дебальцевим, причому недостовірну інформацію. Переговори відбувалися в Мінську за участю лідерів Німеччини, Франції, України та РФ і тривали понад 16 годин. Про те, що Путін заявляв про падіння Дебальцевого й умисно затягував час, сподіваючись, що його бойовики оточать місто, згадано, зокрема, і в книзі «Уроки влади» президента Франції Франсуа Олланда, який був учасником мінської зустрічі.
Путін тиснув на президента Петра Порошенка, заявляючи, що Дебальцеве та передмістя вже під контролем росіян, хоча де-факто ці населені пункти тоді ще перебували під контролем ЗСУ, в місті йшли бої. «Військовий журналіст Дмитро Лабуткін отримав завдання зробити відеопідтвердження в режимі реального часу про присутність українських військ у Дебальцевому. Його відео негайно переслали у Мінськ президенту Порошенку, який саме вів переговори. За кілька днів, під час виходу з міста, Лабуткін загинув», – розповідає полковник Владислав Селезньов, який у той час був керівником пресцентру оперативного штабу АТО.
Росіянам тоді не вдалося оточити Дебальцеве, українські війська вийшли з міста через чотири дні після переговорів у Мінську, 15 лютого.
«Росія жодного разу не дотримувалася жодного перемир’я»
Підтвердженням намірів сторін задля досягнення миру могли би стати певні жести доброї волі, наприклад, обмін полоненими всіх на всіх, і таку пропозицію висловлював президент Володимир Зеленський (втім, наразі її не підтримали у Кремлі, принаймні публічно відповідні заяви не пролунали). На ще одну пропозицію Києва – перемир’я у небі, яке передбачає заборону ракет, далекобійних дронів, бомбардувань енергетичної та іншої цивільної інфраструктури – Кремль відреагував серією брутальних масованих нічних атак по тилових регіонах України.
Здається, фразу «надо просто пєрєстать стрєлять», якою маніпулювала російська пропаганда від 2014 року, якнайлегше застосувати саме щодо повітряних атак. На землі, на лінії зіткнення, все виглядатиме значно складніше, навіть коли військові з обох сторін – уявімо собі таке – отримають команду на припинення вогню.
Сергій з позивним «Дід», старший сержант, котрий воює у складі 92-ї окремої штурмової бригади, на прохання «Главкома» змоделювати ситуацію після гіпотетичного оголошення про припинення вогню, розводить руками: «Чесно кажучи, не можу навіть уявити цього. Лінія зіткнення дуже велика, з обох боків стоять сотні тисяч людей, і раптом вони всі опускають зброю... Інерція війни велика, тому якось в це не віриться. Точно будуть «випадкові» постріли артилерії, «заблукалі» FPV, які робитимуть «випадкові» скиди, будуть провокації на рівні рядового складу – думаю, більше з їхнього боку. Це буде велика біда, багато хлопців загинуть у цей час. Згадайте, як росіяни порушували (режим припинення вогню) під час АТО. А зараз масштаби непорівнювані».
Владислав Селезньов також сумнівається в можливості зупинки бойових дій на такій довгій лінії фронту. «Понад 1200 км лінія активних бойових дій. Хто може забезпечити припинення вогню за таких умов? Хто це може контролювати? Сподіватися на шляхетність росіян після того, що вони вчинили в Маріуполі, Бучі, Ірпені, Ізюмі та тисячі інших міст і сіл, не доводиться. Інструменту міжнародного контролю та гарантій дотримання тиші не існує, а отже, тішитися ілюзією, що Путін добровільно зголоситься на припинення вогню і буде його дотримуватися, – я в це не вірю. У нас є поганий приклад 2014-2021 років».
Справді, президент Зеленський нещодавно передав американській стороні список порушень росіянами режиму тиші у 2014-2021 роках, – це було 25 разів. Лише за час останнього, погодженого сторонами «повного і всеосяжного припинення вогню», від 27 липня 2020 року по 6 травня 2021-го, на Донбасі було зафіксовано 1400 порушень режиму тиші, загинуло 34 українських військових і понад 100 отримали поранення.
Росія та підтримувані нею парамілітарні структури на Донбасі жодного разу не дотрималися жодного з проголошених перемир’їв, підкреслює Селезньов: «Щоразу вони намагалися скористатися умовами перемир’я для того, щоб покращити своє тактичне становище і підступно атакувати нас. Зазвичай режим тиші зривався за дуже короткий час, приміром, у першу ж годину після підписання Путіним угод Мінськ-2 почалася стрілянина зі стрілецької зброї, наступної доби додалися міномети, а згодом і ствольна артилерія».
Недовіра до російської сторони щодо виконання нею зобов’язань з припинення вогню є одним з визначальних факторів, що формує скепсис і українських політиків і військових усіх рівнів.
«Безліч перемир’їв, які оголошували, починаючи від 2014 року, на жаль, не зупинили агресію Росії і велику війну. Перемир’я нічого не важить, важить головне питання – гарантії безпеки. Ми маємо отримати гарантії, що Росія, зализавши рани, накопичивши сили, не нападе невдовзі на нас», – підсумовує офіцер батальйону «Свобода» Андрій Іллєнко.
До речі, фахівці, які складали варіант плану замирення на замовлення Женевського центру політики безпеки, також висловлюють застереження, що слабким місцем у плані може стати гіпотетична неготовність Росії до створення демілітаризованої буферної зони по лінії зіткнення.
«Хлопців наших скільки загинуло! Що я їм скажу на тому світі?»
Напередодні переговорів Кремль вкидав в інфополе меседежі, з яких можна зрозуміти його стартову позицію щодо українських територій, які б РФ хотіла привласнити. Обриси бажань окреслив днями Путін, а незадовго до того міністр закордонних справ Сергій Лавров: йдеться про міжнародно визнані українські території, які Росія у жовтні 2022 року вписала до своєї конституції, – повністю Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області, включно з регіонами, які російським військам не вдалося окупувати.
Невідомо, до якої межі територіальних поступок американські посередники планують нагнути Київ, але настрої в українському суспільстві та – що важливо – у війську можуть зіпсувати карти догідливим переговірникам. А, можливо, навпаки, стати аргументом під час перемовин?
Досі війни такого масштабу та інтенсивності закінчувалися не розведенням військ, а поразкою однієї зі сторін…
Воїни, з якими поспілкувався «Главком», інформаційні ресурси, які ведуть наші військові з переднього краю, єдині в переконанні: мирний договір не повинен дорівнювати капітуляції, ми не хочемо віддати свої території без бою.
«Якщо росіяни надіються, що тут всі настільки стомлені, що тільки й чекають, щоб залишити позиції, то це хибні уявлення, – запевняє Сергій («Дід»). – У кожного українця в родині чи серед близьких є втрати – загиблі, поранені. Тому нам не байдуже, якими будуть умови миру».
І Дід, і Андрій Іллєнко воюють з першого дня, весь час на передку, фактично без перерв. «А пацанів наших скільки загинуло за три роки! Що я їм скажу на тому світі? Що американці змусили нас підписати капітуляцію і ми відповзли, хоча ще могли стояти?!» – роздратовано каже Дід.
Іллєнко переконаний, що жодна українська влада ніколи не піде на здачу територій без бою, тим більше на визнання де-юре окупаційного режиму на захоплених Росією теренах. «Україна неподільна, наш суверенітет розповсюджується на всі території в міжнародно визнаних кордонах, включно з Кримом. Я впевнений, що ніхто (з українських політиків на переговорах – «Главком») не відійде від цього принципу. Зрештою, це позиція, яку підтримує переважна більшість країн світу, – аргументує «свободівець». – Особливість українців у тому й полягає, що коли стає дуже важко, ми максимально об’єднуємося і показуємо надзвичайні якості. Так було в лютому 2022 року і в 2014-му під час Революції гідності. У пікові моменти, коли на нас уже ставлять хрест, ми проявляємо волю до життя і показуємо, що український народ є суб’єктом, хоче жити у незалежній Україні і жити так, як вважає за потрібне. Це його найвища воля – і не враховувати це неможливо в будь-яких перемовинах і політичних домовленостях».
Зараз усім українцям, і військовим, і цивільним, треба мобілізуватися на боротьбу і робити все, щоб країна вистояла, каже Андрій Іллєнко.
«Сьогодні треба зміцнювати фронт і підвищувати стійкість, – вважає Олексій Копитько. – Якщо хтось (із політиків) сподівається комфортно відморозитися і здатися – то зараз навіть опції такої немає. Тому дотискати Україну без нашого добровільного рішення не вдасться».
Олена Зварич, для «Главкома»
Коментарі — 0