Уявімо собі неймовірне: і ШОС, і БРІКС стали саме тим, чим їх змальовує кремлівська пропаганда. Що від того отримає Росія?
На початку осені Росія продемонструвала черговий «поворот на схід». Участь Володимира Путіна у Східному економічному форумі у Владивостоку, саміті БРІКС у Індії, а Дмитра Медведєва у Східноазійському саміті у В'єнт'яні російські ЗМІ подають як чергові доленосні кроки до «вставання з колін».
Зневаживши ворожий Захід, Росія час від часу демонстративно розвертається на схід. Гучно й із помпою. Як і цьогоріч, минулого року російські ЗМІ подавали саміти Шанхайської організації співпраці (ШОС) та об'єднання «Бразилія – Росія – Індія – Китай – Південна Африка» (БРІКС) в Уфі так, ніби Уфа стала центром світової політики.
У цьому демонстративному «не любиш – піду до іншого» є щось безнадійно водевільне. Хоча б тому, що наявним є головний атрибут водевілю: в реальному житті так не буває. Бо не зможуть ані ШОС, ані БРІКС замінити для Росії Європу, за всього її бажання не зможуть. І от чому.
Шанхайська організація співпраці включає Казахстан, Киргизстан, Китай, Росію, Таджикистан, Узбекистан, а з минулого року ще й Індію та Пакистан. Спостерігачами («асоційованими членами») ШОС є Афганістан, Білорусь, Іран та Монголія; заявки на такий статус подали Бангладеш, Єгипет та Сирія. «Партнерами за діалогом» (аналог «Східного партнерства» ЄС або «Партнерства заради миру» НАТО?) є Азербайджан, Вірменія, Камбоджа, Непал, Туреччина та Шрі-Ланка. Якщо наведений перелік і може чимось справити враження, то це неймовірним розмаїттям (слова «несумісність» виголошувати не будемо) країн за всіма параметрами, які тільки можуть існувати, – й цивілізаційно-культурними, й економічними, й геополітичними.
Історію цього об'єднання найкраще змальовують слова «метання й хитання». Спочатку в його лавах не хотіли бачити Індію та Пакистан, потім думка з цього приводу змінилася й мало не в авральному порядку було розпочато процедуру їхнього вступу. Білорусі відмовляли у статусі спостерігача як «неазійській» країні, згодом їй цей статус надали. Монголія отримала статус спостерігача раніше за Індію та Пакистан, але повноправним членом так і не стала – і це за тієї обставини, що географічно вона затиснута між членами ШОС Росією та Китаєм, а за темпами зростання ВВП протягом кількох років поспіль не опускалася нижче від шостого місця у світі й, відповідно, на роль прохача допомоги не претендувала.
І це свідчило: не те що стратегії, а й просто стабільної концепції об'єднання не існує; різні його члени, передусім Китай та Росія, по-різному уявляють собі те, що вони хотіли б бачити в підсумку, й ці уявлення – принаймні в Росії – змінюються залежно від поточної ситуації.
Згідно з Хартією ШОС, головною метою об'єднання є «зміцнення між державами-членами взаємної довіри, дружби та добросусідства». Лунає це, мов абсолютне знущання: відносини між Індією та Пакистаном от уже багато десятиліть залишаються глибоко конфліктними (одна лише деталь: появу ядерної зброї обидві країни мотивували необхідністю захищатися одна від одної), Індія вважає керовані Пакистаном території в Кашмірі за свої, а сам Пакистан – країною-окупантом. Територіальні суперечки в Кашмірі та Гімалаях існують між Індією та Китаєм, надзвичайно далекими від добросусідських є відносини у трикутнику Киргизстан – Таджикистан – Узбекистан.
Також як пріоритетні завдання ШОС задекларовано зміцнення безпеки, боротьбу з тероризмом, сепаратизмом, наркотрафіком та багатьма іншими вкрай поганими речами, зваленими до купи.
Економічну співпрацю також задекларовано, але десь ближче до кінця чималенького списку цілей та завдань.
Для пострадянських середньоазійських країн перебування в ШОС покликане розв'язати воістину історичне завдання. Так, вони залишаються «молодшими братами». Тільки от, на відміну від СНД, ЄвразЕС та решти суто пострадянських міждержавних утворень, ШОС має два центри сили, й Росія серед них – не лідер. Тихе, поступове, передусім економічне переорієнтування на Китай як єдина геополітична можливість вибратися з-під російського диктату – от на що очікують від ШОС ці країни. І, найімовірніше, саме з цієї причини Росія донедавна перешкоджала посиленню економічної складової в діяльності ШОС.
Що ж до Китаю, то він, як неважко здогадатися, не проти розширити сферу свого впливу. Як бачимо, надто вже відмінними є інтереси та цілі учасників ШОС, щоб економічна співпраця в його межах стала аж такою вже тісною. І для Китаю, і для пострадянських середньоазійських країн економічна активізація Росії у ШОС є перешкодою, небажаною обставиною.
БРІКС, тобто Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка... Тут перспективи навіть натяків не те що на бодай мінімальну економічну інтеграцію, а хоча б на стабільну інтенсивну економічну співпрацю, є ще туманнішими. Майже все, що доводилося зустрічати про «потужний потенціал» БРІКС, насправді не виходить за межі окремих проектів, причому проектів двосторонніх. Достатньо подивитися на мапу світу, аби не залишилося ані найменших сумнівів: Бразилія з Росією має стільки ж спільного, як і Південна Африка з Індією, а то й менше: і індійці, і південноафриканці хоча б використовують як другу офіційну одну й ту саму англійську мову й розуміють одне одного без перекладача, а ще нащадки вихідців із Індії становлять істотний відсоток у населенні ПАР.
У 1980-х роках утворилася така собі «Делійська шістка» – Аргентина, Греція, Індія, Мексика, Танзанія та Швеція. Це було не економічне, а суто політичне об'єднання, але суть, узагалі-то, була та сама: лідери цих країн зустрічалися й консультувалися, внаслідок чого час від часу виникали гучні, пафосні й загалом правильні декларації за мир та проти гонки озброєнь. Нічого конкретнішого «Делійська шістка» вжити не могла з причини тієї самої об'єктивної географії. Але в Москві її підносили як мало не «новий авангард усього прогресивного людства». На таку саму – консультаційно-деклараційно-пропагандистську – роль приречене й БРІКС.
Але уявімо собі неймовірне: і ШОС, і БРІКС стали саме тим, чим їх змальовує російська пропаганда. Що від того отримає Росія?
Усі ми знаємо, що за чисельністю населення Росія менша за Китай. Але що нам дуже важко уявити, то це наскільки вона менша, у скільки разів. Чисельність населення Росії, за оцінками на липень 2015 року, становила 142 мільйони. Чисельність населення Китаю – 1 мільярд 367 мільйонів. Ділимо одне на інше, підшукуємо якомога точнішу аналогію й отримуємо: Росія порівняно з Китаєм – те саме, що Гватемала порівняно з Росією.
А ще Росія менша за Індію – і нам також важко уявити, до якої міри менша. Чисельність населення Індії – 1 мільярд 251 мільйон. Порівнюємо з Росією й отримуємо: Росія поруч з Індією – як Нідерланди поруч із Росією.
Чисельність населення Бразилії – 204 мільйони. Тут цифри вже більш-менш можна порівнювати, але для Росії це навряд чи міняє справу: за чисельністю населення вона у БРІКС – четверта з п'яти. У ШОС – теж четверта, тільки замість Бразилії на третьому місці опиняється Пакистан із його 199 мільйонами жителів.
Дивимося на обсяги ВВП (за паритетом купівельної спроможності валют, джерело – те саме, що й за попередніми посиланнями). Китай – перше місце у світі, 17 трильйонів 630 мільярдів доларів США. Індія – четверте місце у світі, 7 трильйонів 277 мільярдів доларів. Росія – сьоме місце, 3 трильйони 568 мільярдів, їй на п'ятки наступає Бразилія з 3 трильйонами 73 мільярдами.
Ще у 1980-х роках університетський викладач світової економіки автора казав: об'єктивне місце Бразилії – не у третьому світі, а в нижній частині першого. Відтоді так воно й залишилося, Бразилія була і є традиційною індустріально-аграрною країною. Класичною аграрно-індустріальною країною є й ПАР. Індія, поза сумнівами, належить до третього світу, але у своєму розвитку робить ставку на модерні високотехнологічні галузі.
Китай... Китай, узагалі-то, повторює шлях, яким понад півстоліття тому пройшли Сполучені Штати: ставка на модерні технології плюс те, що можна назвати економічним самопіаром, – значну частину експорту цієї країни становлять споживчі товари, у яких особливу увагу приділено модерному привабливому зовнішньому вигляду.
Але не лише це. Кілька років тому Китай увів в експлуатацію найвисокогірнішу у світі залізницю до Лхаси – столиці Тибету. І не якусь там аби була – швидкісну. З кисневими масками в купе потягів. Будівництво триває далі, до віддалених міст Тибету. У найближчих планах – подовження цієї залізниці через захмарний і безлюдний Каракорум до столиці Пакистану Ісламабада, через Гімалаї до північно-східних штатів Індії. Були плани будівництва залізниці через Тянь-Шань до киргизького Оша, але Бішкек від них відмовився – злі язики стверджують, що не без підказки з Москви.
А от автошлях через Тянь-Шань до Бішкека Китай успішно добудовує. Як і через той самий Каракорум до того самого Ісламабада. А це – радикальний поворот в усій історії Азії. Найвищі у світі гори, які не століттями – тисячоліттями розмежовували навіть не країни, а цивілізації, й ані Великий шовковий шлях, ані античні грецькі та середньовічні монгольські завоювання цьому не зарадили, – вони припиняють бути неприступними. Країни та регіони, що їх вважали за безнадійні географічні тупики, бо далі йти нема куди, перетворюються на транзитні. Оцінити віддалені наслідки в усій їхній повноті сьогодні просто неможливо.
Ні, це аж ніяк не ода Китаю. Це інформація для порівняння. Бо все це – реальні проекти й реальні досягнення. Не якісь там скрепи або ніким не побачена особлива російська духовність. Не міфи й не фікції.
Й що на цьому тлі може запропонувати Росія? Нафту з газом? Воно, звісно, теж добре, але це – типова роль типового сировинного придатку. Духовність? Уже де, а в Китаї з Індією з цим ніколи проблем не було – самим би знайти, куди подіти залишки.
А реальність полягає в тому, що в Росії сьогодні зовсім інший, ніж у більшості країн і БРІКС, і ШОС, тип економіки. Й зовсім інші стратегії розвитку.
Росія, схоже, ще не усвідомила: якщо вона справді зібралася на схід, то їй доведеться навчитися не надувати щоки. Їй доведеться забути про роль «найбільшого друга» (був такий радянський мультфільм) і залишити в Москві свої претензії на велич. Бо для Сходу вона – маленька, далека й глибока периферія. В усіх розуміннях цього слова.
Вона, звісно, може за своєю звичкою намагатися грати на суперечностях між, наприклад, Китаєм та Індією, плести інтриги. Але, по-перше, тут вам не Європа з її маніакальною чесністю й відданістю правилам, тут і самі грати на суперечностях добре вміють. А по-друге, однаково доведеться обирати: або такі ігри, або співпраця. Надто вже дрібна в даному контексті в Росії вагова категорія, аби поєднувати приємне з корисним.
І хто знає, може, вимушено розвернувшись на схід, Росія нарешті навчиться робити те, чого ніколи не вміла, – грати за загальними чи бодай взаємоприйнятними правилами, а не намагатися диктувати свої? Може, в цьому розвороті Росії на схід був би якийсь вищий сенс і Росія нарешті вилікувалася б від своїх задавнених хвороб?
От тільки чомусь дуже здається, що, тільки-но навчившись грати за загальними правилами, Росія одразу ж зрозуміє: її місце – у Європі, там їй рідніше й комфортніше. Але це вже буде зовсім інша Росія...
Борис Бахтєєв, для «Главкома»
Коментарі — 0