Шість місяців великої війни. Як змінилися українці

Свято Незалежності України припало цього року на той самий день, коли минає пів року з початку повномасштабного вторгнення Росії. Здається, що ці дві події нерозривно пов’язані: українці відзначатимуть понад три десятиліття незалежності від Радянського Союзу, залишаючись у стані підвищеної напруги через війку, влаштовану Кремля.

«Це важливий день для всіх нас. А тому цей день, на жаль, важливий і для нашого ворога. Ми повинні усвідомлювати, що можливі жахливі російські провокації та жорстокі удари», – попередив президент України Володимир Зеленський.

Президент РФ Путін, російські еліти та ідеологи, які підтримують його війну, розглядають Україну як штучну державу та невід’ємну частину «руського міра» – реваншистської концепції щодо російських імперських володінь. Є інформація, що Кремль планував військовий парад у центрі Києва після завершення, як він очікував, легкого завоювання. Натомість маємо парад спалених російських танків, що стоять на центральній вулиці столиці, а жителі, розмахуючи українськими прапорами, позують для фотографій.

Київ став фактично неприступним для Кремля після того, як українські військові відбили першу російську атаку на столицю. Українські війська мобілізуються, щоби повернути землі на півдні країни, захоплені раніше російськими окупантами, хоча аналітики передбачають, що попереду буде тривала важка битва. Війна забрала у українського народу багато життів, ресурсів та інфраструктури. Водночас вона продемонструвала розрив між Україною та її більшим сусідом. Перша здобула статус кандидата у Європейський Союз і широку солідарність за кордоном, а друга отримала західні санкції та міжнародну ізоляцію.

Шість місяців війни зміцнили українське почуття національної єдності. «Ми сильніші духом, єдністю, як суспільство, як нація», – каже Іванна Климпуш-Цинцадзе, українська парламентарка. Це наслідок, додала вона, інтимного та внутрішнього «розуміння екзистенціального ворога та загрози».

Климпуш-Цинцадзе, розмовляючи по телефону з Києва, сказала, що антиукраїнська риторика, що йде від Кремля та його пропагандистських рупорів, не кажучи вже про задокументовані звірства, вчинені російськими військами на українській землі, змусила її співвітчизників відповідати на «гамлетівське» питанням: бути чи не бути?»

У тіні війни ентузіазм щодо української ідентичності лише зростає. У квітні колеги-журналісти засвідчили, що багато двомовних українців перестали послуговуватися російською, коли на їхню батьківщину почали сунути російські солдати. Перейшли на українську навіть багато українців, які виросли у переважно російськомовних регіонах.

«Багато людей почали переходити на українську, розуміючи, що їх насильно русифікували», – говорить Климпуш-Цинцадзе, підкреслюючи, що ця відмінність полягає не лише в етнічних деталях, а й у політичних цінностях. «Я вважаю, що мова ілюструє розуміння, до якої частини цивілізації ми належимо. Багато людей, попри те, якою мовою вони говорять, не хочуть асоціюватися з «руським міром», який Путін намагається принести у нашу країну».

Україна має глибоку і складну політичну історію. Нинішня форма українського націоналізму під час війни відзначається інклюзивністю, стверджував український політичний філософ Володимир Єрмоленко у нещодавньому інтерв’ю.

«Україна – дуже плюралістична країна… Абсолютно неправильно думати, що Україна розділена між якимись ідентичностями», – сказав він і вказав на «чудову консолідацію» між українськими християнами та мусульманами, насамперед кримськими татарами, а також україномовними та російськомовними українцями.

«Це різноманітне та інклюзивне почуття української ідентичності втілюється у…  Зеленському – єврей, який виріс у російськомовній громаді, але чиє лідерство під час війни спирається на розуміння того, як об’єднати багато течій, що складають сучасну Українську націю», – написав Адріан Каратницький з Atlantic Council.

Володимир Єрмоленко зауважив, що відбулося зближення ліберального та «консервативного, патріотичного» порядку денного, і що українська ідентичність зараз зосереджена не навколо культурних чи етнічних чинників, а навколо прагнення країни до демократії. «Боротьба за незалежність України йде рука в руку з боротьбою за особисту свободу», – сказав він.

Це підтверджує нещодавнє опитування Інституту соціології Національної академії наук України. Три чверті українських респондентів у липні заявили, що вважають демократію найкращою формою правління, а це на 15 пунктів більше, ніж торік. Підтримка Зеленського зросла: 88% респондентів сказали, що довіряють президенту «переважно» або «повністю». Лише 20% дали таку відповідь під час опитування у грудні 2021-го, перед початком війни.

Найпоказовішим є те, що на запитання, що на їхню думку об’єднує українців, 76% респондентів назвали «віру у краще майбутнє». Це удвічі більше, ніж у грудні 2021 року.

«Цей сплеск колективного оптимізму вказує на те, що допомога Заходу може посилити надію українців на своє майбутнє, а також їхню рішучість боротися з агресією Росії», – пишуть дослідники Михайло Алексєєв і Сергій Дембіцький.

Сполучені Штати намагаються зробити свій внесок. Адміністрація Байдена оголосила про надання Україні додаткових $3 млрд допомоги для підготовки та оснащення українських військ. Офіційні особи у Києві все ще вважають, що Заходу потрібно значно посилити тиск на Росію.

Українські захисники завадили «Росії зруйнувати українську державність і знищити українську націю, але, безсумнівно, що Росія не відмовилася від своїх планів знищити Україну. Навпаки, Москва, здається, як ніколи рішуче продовжить реалізацію своєї програми геноциду, будь-якою ціною», – написав міністр оборони України Олексій Резніков.

«Кожного дня ми втрачаємо людей, наші міста руйнуються, сім’ї залишають свої домівки. У нас немає іншого вибору, крім боротьби, щоб вижити», – констатує Климпуш-Цинцадзе.

Ішаан Таруур

Колумніст, який висвітлює геополітику

Джерело: The Washington Post

Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»