Як приймали рішення про Незалежність

«... Шановні депутати прошу голосувати», – врешті втомлено закінчив свою промову головуючий. На великому екрані почався зворотній відлік часу – цього разу лічив останні секунди життя держави, якій він довго і зрештою вірно служив.

Він не знав, як на ньому особисто відіб'ється рішення, яке зараз приймають народні обранці. Але впевнено тиснув «за». Це була не емоція – попри нервову атмосферу довкола, він голосував зважено. Багатолітній досвід політика підказував, що він залишиться на плаву і його не потопить нова неочікувана хвиля. Більш того, вона ще може винести його до нових вершин.

«Це лиш програна битва, – думав інший обранець, – але перемога у війні ще може бути нашою. Тільки наступного разу ми приготуємося краще, ніж ці ідіоти в Москві. Рішення треба підтримати, так ми уникнемо удару від нової російської влади. В «незалежній» ми поза їх засягом. Тут ми реорганізуємося, звідси підемо в наступ. І на Москву теж! І навіть Вільнюс повернемо».

Його палець зупинився на кнопці «за».

«Людей на вулиці стає дедалі більше, – думав третій. – Якщо не проголосуємо, нас звідти винесуть. І не обов'язково живими. Я мушу...».

Пояснення трохи заспокоїло, воно виглядало достатньо переконливим навіть для того, щоб потім, коли це все врешті закінчиться, озвучити його своєму куратору з ГБ. Він зрозуміє: вони теж не були готові до провалу.

Мокрий від поту палець дрібно тремтів, але таки тиснув «за».

«Боже, невже все це вирішиться саме зараз і саме таким чином?» – думав ще один, суттєво старший за своїх колег.

Він вирізнявся не лише віком, але й досвідом. Печаль пережитого назавжди відбилася на його обличчі. Його поважали свої, боялися супротивники, які не витримували його розумного і глибокого погляду. «Глаза смєртніка, – так позаочі вони пояснювали свою слабкість. – Зря нє хлопнулі єго, кагда маглі».

«Оце зараз, – думав старий, – можемо врешті досягнути того, до чого йшли сотні років!». Його єство сповнювало відчуття тріумфу. Не лише тому, що завершувалася одна з наймасштабніших драм в історії, але й через особисту причетність.

«Я, не добитий режимом зек, зараз поставлю крапку в його існуванні!».

Відчуття радості підточувала думка, що більшість з тих, що приготувалися зараз голосувати «за», точно не заслужили цього. «Не ці пристосуванці мали зараз бути у залі! Інші, які ціною свого здоров'я та життя зробили цю мить можливою».

У пам'яті почали спливати їхні світлі обличчя. Їх немає не лише тут в залі, де їм місце у цю мить, більшості з них вже не було на цьому світі. Кожного із них так бракувало йому, цій країні, саме зараз.

«Але невідомо, чиїми вустами може промовляти до нас Бог. Так само не знати, чиїми руками він творить історію...»

Тим часом руки тих, що зараз творили історію, усвідомлювали вони це, чи ні, хотіли цього чи боялися, натискали доленосну кнопку «за».

«346 голосів «за», рішення прийнято», – оголосив головуючий. – Шановні депутати...

Наступні слова потонули у радісних вигуках, що миттєво вихлюпнулися за межі будови парламенту і охопили людей на вулиці...