Визнання Української церкви. Чому грузини взяли паузу?

Програвши «битву за Томос» і розірвавши стосунки із Константинополем, Москва взялася на інший «фронт робіт». Тепер росіяни кинули всі зусилля, аби не допустити визнання Православної церкви України іншими церквами. Одним із ключових в цій боротьбі виступає грузинський церковний фланг.

Багато хто в Україні чомусь вважає, що політично союзницька Грузія в особі Грузинської православної церкви мала б однією із перших – ледь не автоматично – визнати нашу помісну церкву. На різних рівнях доводилося чути заклики у стилі «ви повинні…» і «як же ж так…». Резони «взяти паузу» в українському церковному питанні у Синоду Грузинської церкви є суттєві. Вони виникли внаслідок специфічної ситуації, в якій опинилася Грузинська церква через окупацію Росією Абхазії та регіону Цхінвалі. Варто вкотре зупинитися на базових із них у контексті останніх проявів відвертого тиску з боку Росії на грузинські церковне середовище і суспільство.

Екскурс в недалеке минуле

Після серпневої війни 2008 року і окупації Росією грузинських територій Абхазії і Самачабло (Цхінвальського регіону) Російська православна церква (РПЦ) досі не поспішає визнавати їхню «церковну незалежність» чи брати їх під своє крило. Абхазія і Цхінвальський регіон у церковному плані залишаються канонічними територіями Грузинської церкви. І цим РПЦ для Грузії створила певний «гачок» для подальшого шантажу, в тепер його активовано у світлі створення Православної церкви України та отримання нею автокефалії від Константинополя.

Переконання і вподобання кліру окупованих грузинських територій – питання другорядне. В Абхазії, приміром, є монахи Новоафонського монастиря, що послідовно виступають за перехід православних приходів Абхазії під юрисдикцію … так, саме Константинополя. Годі нагадувати, що всі процеси на окупованих територіях – від економічних до церковних – перебувають під контролем Москви.

Цікава паралель з окупованим Кримом: РПЦ не поспішає «анексувати» кримські приходи Української православної церкви московського патріархату (УПЦ МП). Хоча таке рішення виглядало б логічним після анексії Криму, тим паче після створення та легітимізації Православної церкви України. Однак у Кирила Гундяєва не поспішають власними руками урізати паству УПЦ МП на тлі природного процесу переходу приходів до складу новоствореної канонічної Української церкви…

Визнане церковними канонами підпорядкування окупованих територій є дуже чутливим питанням для Грузинської православної церкви та особисто її католикоса-патріарха Іллі ІІ. Зазначимо лише, що до обрання в далекому 1977 році католикосом-патріархом Ілля ІІ десять років був єпископом і митрополитом у Сухумі. І він досі не може повернутися чи хоча б відвідати власне помешкання-резиденцію у столиці Абхазії, зайняту, як і більшість будинків грузинських біженців на окупованих територіях.

Ілля ІІ користується безпрецедентним всеосяжним авторитетом серед грузинського населення. Будь-який інший патріарх чи, даруй Боже, уряд в будь-якій країні про такий рівень довіри можуть лише мріяти. Будь-яка більш-менш впливова політична сила Грузії, яка на щось розраховує в політиці, приречена рахуватися з церквою і намагається усіляко загравати з нею чи, принаймні, не дратувати її. Саме цим не в останню чергу можна пояснити те, що президент Грузії Саломе Зурабішвілі уникла банальної церемоніальної функції привітання українського колеги зі створенням Православної церкви України. Парламентські вибори-2020 не за горами, і команда Зурабішвілі (читай політичне ядро партії «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі), має добре пам’ятати як необережна заява може вдарити по рейтингах.

Ілля ІІ користується неабиякою повагою і у світовому православ’ї. РПЦ, звичайно, може тиснути на нього особисто, однак до певної межі, і це добре усвідомлюють у вотчині Кирила Гундяєва. Наступникові Іллі ІІ на грузинському патріаршому престолі доведеться пройти неабиякий шлях, щоб хоча б наблизитись до такого рівня визнання. Питання ж наступника поступово набуває актуальності з огляду на поважний вік патріарха (4 січня цього року Іллі ІІ виповнилося 86 років). Можна не сумніватися, що Кремль за лінією РПЦ включиться у цей процес для отримання лояльної для себе фігури на чолі Грузинської церкви. Якщо вже не включився…

«Ображені із благоговінням і покірністю…»

Нещодавно 30 січня Грузію відвідала делегація Вселенського патріархату на чолі із митрополитом Франції Еммануелем. Метою візиту і переговорів з Синодом Грузинської церкви стало «українське питання». Візиту передувала досить потужна інформаційна «артпідготовка» з боку саме місцевих посіпак Кремля.

Зокрема, слізними закликами не визнавати помісну церкву в Україні на адресу Іллі ІІ і Синоду очікувано відзначились головні грузинські політичні апологети зближення з Росією Ніно Бурджанадзе (партія «Демократичний рух») та лідери партії «Альянс патріотів». В унісон із ними з Києва надійшло послання до «братської Грузинської церкви» від схіархімандрита УПЦ МП Іова (Грищенка).

Синод Грузинської церкви сприймає погрози, які йдуть від РПЦ як своєрідний грубий тиск

Розбирати детально контент цих епістолярних спекуляцій не має сенсу, однак виділимо, що всі вони містили, як під копірку, один і той самий «темник»: в разі визнання Православної церкви України Грузинська церква втратить канонічні території Абхазії і Цхінвалі. Виглядало це як прямий шантаж і тиск. У посланні Іова (Грищенка) навіть примудрилися приплести більшовиків і згадуваних вище новоафонських «розкольників», орієнтованих на Константинополь. А один із посилів «Альянсу патріотів» варто процитувати дослівно: «Несмотря на то, что мы очень обижены политикой российского государства и Церкви в Сухуми и Цхинвали, с благоговением и покорностью предлагаем вам ответить России в Украине противоположными действиями: ответить канонической, справедливой и истинно православной позицией, а именно – однозначно негативно оценить действия Вселенского патриарха в Украине».

З цього видно, що у РПЦ наразі конкретно так «підгорає», а загроза визнання Української церкви має екзистенційний характер.

Тим часом голова відділу зовнішніх церковних зв’язків московського патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) (який, до речі, провалив процес зриву надання Українській церкві Томосу, і зараз курує процес невизнання Православної церкви в Україні) в одному з інтерв’ю «не уявляє собі, щоб Грузинська церква визнала Православну церкву України», посилаючи цей та інші спекулятивні сигнали у бік Тбілісі. Синод Грузинської церкви сприймає це як своєрідний грубий тиск.

Голова делегації Константинополя за результатами візиту до Тбілісі переконує, що патріарх Грузії зможе ухвалити мудре рішення з «українського питання». Епопея з отриманням Томосу вчить нас, що Константинополю можна довіряти.

А тим часом митрополит УПЦ МП Онуфрій разом із депутатом Новинським їдуть до Москви на десятиліття інтронізації Кирила (на фото), а посол Грузії в Україні Гєла Думбадзе відвідує Софійський собор у Києві з нагоди інтронізації очільника ПЦУ митрополита Епіфанія.

Отже, все іде за планом. У Синоді Грузинської церкви, безумовно, тривають дискусії щодо українського питання. За різними експертними оцінками, там чекають на реакцію інших помісних православних церков. Певною точкою відліку може стати рішення Грецької (Елладської) православної церкви, де нещодавно розпочато процедуру визнання єдиної помісної автокефальної Православної церкви України.

Київ природно зацікавлений у визнанні помісної церкви, однак заклики, тиск чи істерики тут будуть зайвими. Входження Грузинської церкви в розкол із Константинополем на догоду Росії виключається. У нас, врешті-решт, є інтереси Української церкви і держави, яким потрібно слідувати, але які можуть не збігатися (так буває) із ситуативними позиціями влади чи церкви найближчого союзника. Як колись висловився Валерій Лобановський, що нам потрібно «… із розумінням поставитися до їхнього нерозуміння». Історичний процес визнання Православної церкви запущено, а сьогоднішній кострубатий тиск Москви на грузинському церковному фронті лише його прискорить…

Володимир Копчак, керівник Південнокавказького філіалу 
Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, Тбілісі, для «Главкома»