Чому так гірко плакала українська легкоатлетка? Інтерв’ю з тренером, якого не взяли на Олімпіаду
Віктор Шевцов: У країні немає жодної легкоатлетичної бази єврорівня
Уся країна спостерігала за кадрами емоційної промови стрибунки з жердиною Марини Килипко. Атлетка із результатом 4,50 метра посіла п’яте місце на Олімпіаді в Токіо. Це рекордне місце для незалежної України у цьому виді легкоатлетичної програми. Проте Марина була вкрай незадоволена: вона в сльозах розповіла, що була спроможна на кращий результат, адже її максимум – рекорд України на 4,70 метра, його Килипко встановила буквально за два місяці до змагань у Токіо. Марина впевнена: в Японії не вдалось повторити досягнення, бо у найвідповідальніший момент поруч не було особистого тренера, з яким вони разом працюють 15 років. Його не включили в делегацію, яка прибула з України в Японію.
Історія Марини Килипко та проблема, яку вона озвучила, спровокували резонанс в Україні. Загальний результат українських легкоатлетів у Токіо також не додав оптимізму. Вони здобули лише одну медаль – бронзову. Загалом Україна на Олімпіаді виграла 19 медалей, але всього одну найвищого гатунку. Це – найгірший показник за всю історію Незалежності.
Міністр спорту Вадим Гутцайт пообіцяв зробити оргвисновки і не виключає змін у тренерському керівництві після аналізу «японських» здобутків. Відсутність особистого тренера на змаганнях урядовець пояснює обмеженнями, які накладались організаторами Ігор. Начебто з особистими тренерами їхали ті спортсмени, які претендували на найвищі місця. І легкоатлетка Килипко не одинока в свій проблемі. Художня гімнастка Христина Погранична, наприклад, також виступала на Іграх без особистого тренера. На змаганнях перебували лише тренери збірної гімнасток Ірина Дерюгіна і Іріша Блохіна.
Народний депутат, олімпійський чемпіон Токіо Жан Беленюк обіцяє, що парламент проаналізує ситуація, яка склалась. В інтерв’ю «Главкому» він визнав: відсутність особистого тренера – ситуація неприйнятна, обіцяє розібратися і закликає спортсменів звертатися до нього з усіма проблемами.
«Главкому» вдалось поспілкуватися з Віктором Шевцовим – саме тим особистим тренером легкоатлетки Марини Килипко, якого не включили до делегації, яка відправилась до Токіо.
Пане Вікторе, наскільки ви задоволені виступом Марини Килипко на Олімпіаді, адже її особистий рекорд вищий за результат, показаний у Токіо?
Я задоволений її п’ятим місцем на Олімпійських іграх, воно дуже високе. А результатом не дуже задоволений. Вона могла і повинна була показати вищий результат. Як правило, 4,70 м (її особистий рекорд і рекорд України) вона повинна була стрибати.
Марина каже, що результат міг бути вищим, якби поряд були ви. Це її емоції і амбіції, як каже головний тренер збірної В’ячеслав Тиртишник, чи в її поясненні є раціональне зерно? Присутність особистого тренера впливає на результат?
У такій заяві присутні як емоції, так і раціональне зерно. Крайні тренування перед Олімпіадою показували, що вона готова показати 4,70 м. Щодо тренерів, то дуже велике спасибі В’ячеславу Калініченку (український тренер, який працює за кордоном – «Главком»), який давав якісь підказки. Але особистий тренер знає спортсменку зсередини, знає індивідуальні особливості її стрибка. Це не можуть знати ані Калініченко, ані Віталій Петров (перший тренер олімпійського чемпіона Сергія Бубки, який зараз є президентом Національного олімпійського комітету України). Хоча вони тренери найвищого класу.
Чи була можливість спілкуватися з Мариною в телефонному режимі, давати підказки, коригувати стрибки?
Ні, не було і не могло бути. Я дивився телетрансляцію по Eurosport і бачив лише один стрибок Марини у фіналі на 4,50 м, він був дуже хорошим. А у кваліфікації не бачив узагалі жодного її стрибка. На секторі хтось знімав її стрибок, спробу на 4,55 м, Марина мені надіслала це відео, але уже після змагань. Ми з нею домовлялися, що після кожної нової висоти вона мала змінювати жердини. Але чи вона так робила, я не знаю.
Чому вас не взяли на Олімпіаду? Міністр спорту Вадим Гутцайт каже, що є вимога Міжнародного олімпійського комітету: на 100% спортсменів їде 50% тренерів, масажистів, фахівців, що обслуговують спортсменів. Натомість ви припустили, що ваша відсутність на змаганнях пов’язана із фінансуванням Федерації легкої атлетики. То яка ж справжня причина, чому вас не взяли, чи маєте відповідь на це питання?
Коли мене запитували, я говорив, що можливо через недостатнє фінансування, не було коштів, за що їхати. Я не знаю, якими були квоти, вказівки. Це знають тільки в Києві, головний тренер з легкої атлетики В’ячеслав Тертишник, Равіль Сафіуллін (президент Федерації легкої атлетики України), можуть знати старші тренери. Мені ніхто не дав відповідь на це питання. А поїхали ж дві спортсменки, окрім Марини ще і Яна Гладійчук. Вони повинні були брати тренера зі стрибків з жердиною.
У кого ви питали про причини того, що не поїхали до Японії, які пояснення почули у відповідь?
Про те, що я не поїду дізнався за тиждень до змагань, коли було опубліковано списки нашої делегації і повний склад команд. Я навіть не знав, що їде Яна Гладійчук. Вочевидь, вона потрапила до команди в останній момент. Якби я дізнався раніше, що їхатимуть Яна і Марина, то, напевно, сам би дзвонив і добивався, аби вони (керівництво) брали тренера на змагання. У Луцьку 18 червня Марина установила рекорд України 4,70 м, В’ячеслав Тертишник підійшов і сказав: «Ви їдете на Олімпійські ігри». Що він мав на увазі за цими словами я не знаю. Він спілкувався зі мною і я зрозумів так, що ці слова він адресував мені. Ні з ким після цього не спілкувався, був упевнений, що мене візьмуть.
Для Марини ця Олімпіада була другою в кар’єрі. Як із цим розподілом квот «спортсмен-тренер» було раніше, хто їхав і як це визначалось: яка практика в українській команді?
У 2016 році Тертишник також працював головним тренером. Тоді Марина була 20-річною молодою спортсменкою, яка вперше потрапила на Олімпійські ігри. На тих іграх з нею був Олександр Юрков (тренер з багатоборства). Він бачив, як Марина тренується, ми з ним спілкувалися, то він їй допомагав. Мене тоді також не взяли. Тому що у спортсменки був результат кращий 4,56 м за норматива 4,55 м. Вони (керівництво) не дуже вірили в те, що Марина зможе потрапити до фіналу (на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро у 2016 році Марина Килипко посіла 14 місце, не увійшовши до фіналу). Але якщо би у неї було більше жердин в 2016 році, які б вона могла міняти перед стрибками, тоді могла потрапити до фіналу. Тоді вона поїхала з двома жердинами. Цього разу у неї було їх більше.
Скільки жердин потрібно спортсмену, який виступає на змаганнях такого рівня як Олімпіада?
Є різниця між жіночою і чоловічою. Вартість однієї чоловічої приблизно $1 тис., жіноча трішки дешевше. Як розповідав тренер Віталій Петров, коли у нього тренувалася росіянка, олімпійська чемпіонка Олена Ісінбаєва, їй на один рік потрібно було 60 жердин.
А скільки їх в українських спортсменів?
Я не хочу про це казати. Набагато менше. Ті кошти, які на інвертар виділяються, – це крапля в морі.
«Треную Марину Килипко за пів ставки – 4 тис. грн»
Ви раніше уже висловлювалися про те, що спортсменам скоротили ставки. А яка ситуація з тренерами? Як держава оцінює працю фахівця, який вивів свою підопічну на 5 місце Олімпіади?
Я працюю в штаті у Харківському коледжі фізичної культури (сучасна назва Харківський фаховий коледж спорту). Марина тренується у «Школі вищої спортивної майстерності», там я працюю на пів ставки, 4 тис. грн.
А скільки тренер має отримувати? Спілкуєтеся з колегами, які працюють за кордоном?
За кордоном тренери в основному працюють у клубах. Тобто такого, як «на пів ставки», у них немає, там інакша система. У нас в країні, якщо студент закінчує вищий навчальний заклад і йде працювати тренером, то у нього зарплата мізерна, в районі 5-7 тис. грн. Але люди не йдуть працювати тренерами за такі гроші. За кордоном тренери отримують по кілька тисяч доларів зарплати на місяць. Принаймні наші тренери, які поїхали працювати за кордон, розповідають.
Чи обіцяли вам зі спортсменкою за хороший результат на Олімпіаді, нехай і без медалі, доплати, премії?
У нас у Харкові такого не було. Можливо, обіцяли у Донецькій, Дніпропетровській, Полтавській областях. У цих областях, до речі, серйозні кошти виділили для спортсменів на підготовку на відміну від нашої.
Якою була підготовка до цього олімпійського циклу, як перенесення олімпіади на один рік на цій підготовці позначилося?
Два роки впродовж цього циклу ми мучилися з травмами, потім пандемія коронавірусу. Якщо би Олімпійські ігри відбулися у 2020 році, то Марина у світовому рейтингу була на 16 місці і вона все одно потрапляла би на змагання, їй не треба було би обов’язково підтверджувати олімпійський норматив. Тренувалися у парках, скверах, тренувалися за містом. Словом, там, де були можливості.
Наскільки підготовка наших атлетів відрізняється від конкурентів з інших країн? Чого найбільше бракує?
(іронічно посміхається) Дужа велика різниця, починаючи з баз підготовки і закінчуючи фінансуванням. Важливі умови на базі підготовки, інвентар, наявність жердин, те, як відбувається відновлення тощо. Бракує всього.
«Спочатку виділили на підготовку спортсменів 7 млрд грн, потім половину забрали»
Чи ставили перед вами і вашою спортсменкою вимоги завоювати медаль? Чи оцінили досягнення Килипко в Токіо?
Задач привезти медаль нам не ставили. Я перед Мариною ставив задачу потрапити до фіналу і боротися за 8-10 місця. Щодо керівництва, то ніхто нічого нам не говорив щодо виступу Марини.
Те, що легка атлетика принесла Україні на олімпіаді лише одну бронзу, – це провал? Які причини?
Провал? Дуже складно сказати. Ярослава Магучіх у 19 років завоювала медаль. Це результат роботи держави, в першу чергу, за п’ять років. Якщо державі не дуже потрібен спорт… Спочатку на підготовку до Олімпійських ігор виділили 6 чи 7 млрд грн, але ж після Нового року половину з цих грошей забрали через пандемію (у грудні 2020 року повідомлялося про рекордний бюджет Міністерства молоді і спорту на 2021 рік у розмірі 7,76 млрд грн, з яких значна частина мала піти на фінансування підготовки до Олімпійських ігор у Токіо – «Главком»). Скоротили кількість змагань, зборів тощо. Що казати, якщо ми в Україні не можемо провести навіть Чемпіонат Європи, для цього у нас немає належної бази. Наприклад такої, яка є в Естонії, у Талліні. Вони провели Чемпіонат Європи серед юніорів і Чемпіонат Європи серед молоді.
Але ж в Україні, зокрема в Кропивницькому або Луцьку, відбуваються чемпіонати України з легкої атлетики і навіть міжнародні змагання. Що не так з цими аренами?
Багатоборство і спортивна ходьба – так. Але я говорю про те, що у нас немає в країні жодної легкоатлетичної бази європейського рівня. Стадіони у Кропивницькому і Луцьку, про які ви згадали, хіба що для внутрішніх змагань. Для того, щоби проводити змагання повинен бути основний стадіон і поряд стадіон для розминки. Оснащення має бути на цих стадіонах. Готелі, поля для метань, інфраструктура. Дуже багато чого потрібно. А у нас голий стадіон і все. Правда, є у Кропивницькому поле для розминок поряд з основним стадіоном, але це трохи не те. До останнього часу у Сумах був лише один закритий манеж на всю Україну. Цього року ще один у Києві відкрили.
«60-70% дитячих спортивних шкіл, які працювали раніше, закрито»
Попри всі ці негаразди, раніше все ж таки легка атлетика приносила більше медалей для країни. Чому саме зараз такий спад?
Очевидно, раніше більше уваги спорту приділяли. Дитячі спортивні школи, школи вищої спортивної майстерності – це була раніше якась система. Зараз цього всього немає. 60-70% дитячих спортивних шкіл, які працювали раніше, закрито. Спеціалізованих шкіл немає, баз немає. Ви приїдьте до нас у Харків на «Динамо» (легкоатлетичний комплекс) і подивіться, «голий» стадіон, сам велотрек лишився. Землю забрали і будують житлові будинки. І подібна ситуація в кожному місті.
Міністр Вадимом Гутцайт вже озвучив плани змінити частину тренерського складу. Мова, зокрема і про легку атлетику. То як об’єктивно оцінити результат роботи тренерів?
Причина не в тренерах, які виконують свою роботу, вони залежні від керівництва. Що тренери можуть зробити, якщо немає баз, немає коштів на закупівлю інвентаря тощо? Потрібно починати з дитячих спортивних шкіл, а ще краще зі звичайних шкіл, уроків фізкультури, музики. Якщо прийдуть нові тренері на ці самі місця, вони опиняться у точно такій ситуації з такими ж можливостями, як нинішні тренери.
Трьох українських легкоатлетів не допустили до змагань через недостатню кількість проведених допінг-проб перед Іграми. Це Михайло Гаврилюк (метання молота), Назар Коваленко (спортивна ходьба) й Наталія Пироженко-Чорномаз (естафетна команда 4х400 метрів). Це системна проблема підготовки нашої збірної, недопрацювання спортивних чиновників чи просто нещасливий збіг обставин, випадковість?
Це випадковість. Знаю про Гаврилюка. Він виконав норматив (який дозволяє брати участь в Олімпіаді) буквально за один місяць до Олімпійських ігор. Він просто не зміг, не встигав вкластися у визначені часові рамки на здачу допінг-проби.
Наш єдиний олімпійській чемпіон Токіо, народний депутат Жан Беленюк закликав олімпійців писати йому на пошту про проблеми, з якими стикнулися при підготовці до змагань. Ви з вашою підопічною Мариною Килипко зверталися уже до нього, чи плануєте?
Можливо, пізніше писатимемо. Поки я не знаю, не можу відповісти. Зараз усі обіцяють багато зробити. Подивимося.
Від кого чуєте такі обіцянки, зокрема у Харкові?
Від різних функціонерів. Подивимося, що Ігор Терехов (секретар міськради Харкова) скаже під час прийому олімпійців. Там всі, можливо, озвучуватимуть свої проблеми, що потрібно зробити до наступних Олімпійських ігор.
Через три роки Олімпіада у Парижі. Наскільки цього терміну достатньо для підготовки, як графік підготовки відрізнятиметься до того, який був до Токіо?
Так, графік підготовки відрізнятиметься. Починаючи з вересня, коли Марина трохи відпочине, складатимемо плани на наступний цикл. Менше часу на технічно-силову, а більше на бігову підготовку приділятимемо.
Олімпійська чемпіонка Токіо, американка Кеті Наджеотт стрибнула на 4,90 м. На який результат Марини Килипко розраховуватимете у Парижі?
Дуже складно відповісти на це питання. Ви зрозумійте, коли вона стрибнула в Ріо на 4,55 м, а після тієї олімпіади встановила новий рекорд України, стрибнувши на 4,65 м, то думав, що напевно на Олімпіаді вона стрибатиме на 4,80 м. Але потім через рік вона отримала важку травму на змаганнях у Парижі, хоча вона на тих змаганнях встановила рекорд України у закритих приміщеннях, стрибнувши на 4,62 м. Після цієї травми ми один рік лікувалися. Тільки ми вилікувалися, почали змагатися «на повну катушку», у неї стався надрив зв’язок стопи, і знову на один рік спортсменка вилетіла. Зараз я не можу сказати: якщо зараз стрибає на 4,7 м, то в Парижі на Олімпіаді стрибатиме на 5 м.
Яким чином місто Харків і область допомагали вам у підготовці?
Від міста не було ніякої допомоги. Допомога – це закрити на замок усі спортивні споруди і нікого не пускати, це і вся допомога на час пандемії.
Наскільки потрібно збільшити фінансування спортсменів, аби від них об’єктивно вимагати високих результатів?
В рази збільшити. Що казати, якщо стипендія від облдержадміністрації становить 2 тис. грн.
Дозвольте на завершення запитати про ваше ставлення до спільного фото Ярослави Магучіх з російською легкоатлеткою Марією Ласіцкене, яке викликало збурення. Ви сформували свою позицію?
Так, звичайно, я на боці Ярослави.
Критики вказують на той факт, що Ярослава є офіцером Збройних сил і на змаганнях вона представляла не тільки сама себе, а й державу. А якщо так, наскільки коректно фотографуватися зі спортсменкою, яка представляє агресора?
На Олімпійських іграх не було держави-агресора, там був Російський олімпійський комітет. Вони ж (російськи спортсмени) не представляли на змаганнях державу-агресора. Тому я на боці Магучіх. Можливо, перед змаганням їй не сказали (не попередили про наслідки), але я цього не знаю.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0