Реалії українського біатлону: поплакала знов, але фіалка не розцвіла
Як український біатлон досяг дна
…1998 рік. На зимових Олімпійських Іграх у Наґано національна команда України в підсумковому реєстрі могла похизуватися лише однією медаллю. Срібною призеркою змагань стала біатлоністка Олена Петрова. Тоді такий результат було розцінено, як суцільний провал. Жартівники пропонували роздати кожному спортивному функціонерові, що відповідав за підготовку до головних зимових стартів чотириріччя, по золотому нагану. Можна без особливих проблем здогадатися, для чого саме.
Відтоді минуло понад двадцять років. Проте ситуація в нашому головному зимовому виді спорту не змінилася. З одного боку – амбітні очікування, не завше об’єктивно обґрунтовані, а з іншого – бажання роздати причетним до підготовки наших стріляючих лижників (і лижниць, певна річ) по все тому ж нагану. Не обов’язково золотому.
Винятком можна вважати (причому небезпідставно) Ігри 2014 року, на яких наша жіноча біатлонна збірна виграла золото в естафеті, а Віта Семеренко – бронзу в спринті. Ті результати ще більше завищили планку медального очікування від наших біатлоністів.
Проте вже наступна Олімпіада знову змусила нашу спортову спільноту спуститися з небес на землю. Гучний провал. Передовсім жіночого біатлону. Як наслідок – старший тренер збірної Урош Велепець залишив команду. З ним просто не пролонгували угоду. Наставник чоловічої команди Юрай Санітра свою посаду зберіг. Результати наших хлопців у Пхьончхані виявилися ліпшими, та й, відверто кажучи, від них не чекали подвигу.
Замість Велепеця призначили Андрєя Прокуніна, головний попередній здобуток якого – робота зі збірною Кореї. Й допінгове минуле. Проте росіянина представляли як «молодого амбітного фахівця зі свіжим поглядом». Незважаючи на відверту пікантність цієї ситуації в існуючих обставинах, загал вирішив не робити поспішних висновків. І зачекати. Бодай до етапів Кубку світу-2018/2019.
Зачекали. Наразі, після проходження фактично двох третин біатлонних змагань, можемо сміливо констатувати, що рівень нашого біатлону опустився нижче, ніж був у олімпійський рік. За підсумками змагань, приміром, у Рупольдинґу можемо «милуватися» наступними показниками: уперше за 13 років жодна українка не потрапила до мас-старту Кубку світу. В жіночій естафеті Україна посіла катастрофічну 15 сходинку. А чоловіча, між іншим, в цій дисципліні виявилася сьомою. Показово, що практично з кожним стартом, з кожним етапом змагальні показники українців погіршуються. Особливо це стосується дівчат: дуже слабка хода, невпевнена стрільба, сходb з дистанції.
Проте замість аргументованого пояснення таких провалів чуємо щось на кшталт «ми не звикли до гірських етапів», «лижі знову погано біжать», «знову не вгадали з виведенням на пік форми», «знову неочікувано захворіли». Президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак також лише розводить руками. Мовляв, треба шукати молоде покоління. Вочевидь, щоб ліпше «шукалось», функціонер винайшов власне ноу-хау – випити 20 грамів віскі й поговорити з тренерами.
Либонь, не допомогло. Віз і нині там. Як говорив колись Президент Ющенко про свого главу Нацбанку, «він не контролює курс валют, а лише фотографує його». Так і в нашому біатлоні. Що є проблеми – знають усі, проте ніхто не хоче розбиратись, чому так кепсько. Ніхто, окрім, хіба що, небайдужих уболівальників, не б’є на сполох, не волає, що рівень коштів, які виділяє держава на наш біатлон, явно перевищує рівень цього самого біатлону.
Як майже ніхто не акцентує уваги на тому, що вже давно час проводити зміну поколінь в обох наших збірних. Особливо в жіночій. Сестрам Семеренко – уже по 33 роки, Олена Підгрушна лише на рік молодша. Так, це наш «золотий фонд», але ж, даруйте, ніхто не витримує змагання з часом. Навіть істинні цінності. Ставку на Меркушину й Журавок треба було робити вже «позавчора», а не «завтра». Та й 28-річну Джиму не варто було заганяти до такого краю, після якого вона всерйоз збиралася «зав’язати» з активними виступами. В чоловічій команді – майже ідентична ситуація. Ще два-три роки тому вголос говорили, що Ткаленко і Тищенко – то наша заміна лідерам. Проте час минає, а ці хлопці все так і ходять у перспективних.
Навіть складно уявити, що має статися, аби в нашому біатлонному господарстві почалися реальні зміни, почався реальний робочий процес без обов’язкового вживання 20-ти «фронтових» грамів.
Може, їм усім дійсно варто роздати по нагану?
Коментарі — 0