7 лютого 2010 року. Вибори, які Україна програла

7 лютого відзначається річниця, яка в значній мірі випала з пам'яті громадськості: другий тур президентських виборів в Україні 2010 року. Однак ця дата заслуговує на те, щоб її пам'ятали не як звичайну демократичну віху, а як поворотний момент, який сформував – і багато в чому паралізував – траєкторію розвитку України на майже два десятиліття.

Ці вибори не просто визначили, хто займе президентське крісло. Вони визначили правила політичної гри, знищили крихкі здобутки Помаранчевої революції 2004 року і знову відкрили двері для практик, які українці вважали залишеними в минулому: нормалізація кампаній з дискредитації, сфабриковані кримінальні справи та законодавство, написане під виборчі потреби, а не конституційні норми.

Відкат Помаранчевої революції

Після 2004 року Україна мала рідкісну можливість перейти від політики, орієнтованої на особистості, до справжньої конкуренції ідей щодо розвитку держави. До 2010 року ця можливість була змарнована. Замість дебатів про економічні моделі, політику безпеки або місце України в Європі, вибори перетворилися на «війну компроматів» – цинічний обмін звинуваченнями, дискредитацією та юридичними маніпуляціями.

Важливо, що зміни до виборчого законодавства були внесені після першого туру голосування, що є прямим порушенням Конституції. Ці поправки дозволили фальсифікації в масштабах, що перевищували навіть ті, що були у 2004 році. Збиток був не лише технічним; це дало чіткий сигнал, що правила можуть бути переписані в середині гри, якщо цього вимагає влада.

План дій Манафорта

Також у 2010 році Україна стала полігоном для випробування стилю політичної дезінформації, який згодом набув глобального характеру. «Партія регіонів», за порадою політичного консультанта Пола Манафорта, організувала масштабну негативну кампанію, відгомін якої відчутний і досі. Багато пропагандистських кліше, які продовжують циркулювати в українському політичному дискурсі, були винайдені саме тоді.

Заяви про «руйнівні газові контракти», звинувачення у таємній змові між партією Юлії Тимошенко «Батьківщина» та «антиукраїнськими силами», а також систематичне зображення реформаторської політики як економічної зради – все це було розроблено не для того, щоб виграти суперечку, а щоб отруїти суспільну сферу.

Мабуть, найцинічніше було те, що Тимошенко та її партію звинуватили в плануванні саме того, що пізніше зробили їхні опоненти. Виборців попереджали, що Тимошенко «продасть Україну Кремлю», тоді як Віктора Януковича рекламували як «економічного націоналіста». Історія довела протилежне: саме Янукович фактично продав суверенітет України – дешево і цинічно – та привів державу у відповідність до інтересів Москви.

Міф про «невиборність»

Інша наративна лінія, що з'явилася у 2010 році, стала звичною для демократичних країн: наполягання на тому, що кандидат, який загрожує усталеним інтересам, є «необраним». Тимошенко публічно тиснули, щоб вона зняла свою кандидатуру на користь нібито «поміркованої» альтернативи. Виборцям говорили, що вона не може перемогти, хоча насправді вона була єдиним кандидатом, здатним перемогти Януковича.

Незважаючи на безпрецедентний адміністративний тиск, маніпуляції в ЗМІ та юридичні викривлення, Тимошенко забезпечила собі 45,47% голосів. Офіційно оголошені 48,95% Януковича були досягнуті лише завдяки масовим фальсифікаціям. Розрив між реальною підтримкою і сфабрикованою перемогою був напрочуд невеликим, зважаючи на ресурси, які були задіяні проти неї.

Шлях до катастрофи

Наслідки виборів 2010 року зараз болісно очевидні. За Януковича Україна була систематично роззброєна, економічно ослаблена і виснажена тим, що представлялося як «донецький клан», але насправді функціонувало як олігархічна мережа, орієнтована на Росію. Стратегічні галузі були підірвані, армія занедбана, а державні інститути перепрофільовані для особистого збагачення.

Урок, який ще не засвоєно

Однак історія – це не тільки жаль, це ще й відповідальність. Помилки на виборах можна виправити – навіть із запізненням – якщо суспільство готове зіткнутися з неприємною правдою. Сьогодні стає дедалі очевиднішим, що Тимошенко залишається однією з небагатьох українських політиків, здатних одночасно співпрацювати з Вашингтоном і Москвою, вести переговори про мир на справедливих і гідних умовах та контролювати швидку реконструкцію, засновану на реальному суверенітеті, а не залежності.

Згадувати 7 лютого 2010 року – це не ностальгія. Це нагадування про те, що вибори мають наслідки, а ігнорування уроків минулого – найвірніший шлях до їх повторення.