Україна чи влада Зеленського? Кого цього разу потягне на дно Кравчук

Не хотілося знову писати про політику – й от маєш.

З іншого боку, чому б не писати. Українська політика – це радше й не політика зовсім, а суцільні культура і мистецтво. Причому як культура вона низька, походженням із тілесного низу, тобто сміхова і сміховинна. А як мистецтво вона кічова, але в пострадянській версії кічу, тобто попса.

Завдання української політики – веселити навколишній світ власною пародійністю. І ревно пильнувати за тим, щоб Шевченкова фраза «Так сміються ж з України стороннії люди!» ніколи не втрачала актуальності. Теперішній владі обидва завдання не те що до снаги – вона собі радить із ними успішніше за будь-яких попередників. Влада, яку обрали під оптимістичним гаслом «Хоть паржом!», не могла підвести очікувань. Щоправда, поржати нам чомусь вдається дедалі рідше. Зате з нас – дедалі частіше.

Призначення нового очільника нашої загалом невеселої й тягомотної місії в Мінську – з ряду найпроривніших хохм останнього часу. Втім, якщо правда те, ніби «хохма» походить від єврейського «мудрість», то ця мудрість може коштувати надто багато. Нове 86-річне обличчя належить особі, неодноразово пійманій на пристосуванстві і, м’яко кажучи, угодовстві, щоб не сказати угодництві.

Іншими словами – де Кравчук, там поразка.

Ясна річ – поразка тієї сторони, на якій начебто Кравчук. Про це зовсім незайво знати всім отим молодим і юним людям, яким олігархічні медіа вже розказали, що саме Кравчук є батьком української незалежності. Зрештою, може, вони й не помиляються, олігархічні медіа. І незалежність наша саме тому й вийшла такою кривою, що в неї отакий батько. Незалежність із кравчуківськими генами. Вроджена вада, так би мовити.

Що пам’ятаю про цього більше ніж слизького типа, який – визнаю недостатність власної уяви – ще 20 років тому здавався мені радше палеонтологічним експонатом, архівною пам’яткою пізнього комунізму, ходячим пережитком себе самого і своєї доби?

Пам’ятаю, як 1989-го ми дізналися про існування цього цековського функціонера з телеекрану, на якому він намагався дискутувати з філософом Мирославом Поповичем. Дискусія точилася навколо створення Народного Руху, Кравчук мав його не допустити, а ідею переконливо скомпрометувати. Пам’ятаю, як Попович не залишив від нього мокрого місця.

Потім на установчих зборах київського Руху йому надали слово як запрошеному представникові «тої сторони» – й він рушив до сцени в переповненій задухою й напруженням, аж готовій здетонувати, залі такою нетвердою ходою, що мені здалося, ніби він ніколи й не добреде до мікрофону, завалившися десь посеред сцени від інсульту. Але ні – добрів і навіть повиступав. Як завжди, округлими фразами ні про що.

Згодом уже був рухівський установчий з’їзд (він зробився таким собі штатним прилипайлом до Руху), і йому на вилогу піджака причепили синьо-жовтий прапорець, але він так злякався, що тут-таки нервово зняв зі себе піджак, посилаючись на ту ж таки задуху в залі. Інсульту не сталося й тоді, а піонер Володя Зеленський навряд чи стежив за тими подіями, всеціло поглинутий підготовкою до шкільних кавеенів.

Далі пам’ятаю, як у Верховній Раді з нього ліпили «українського Бразаускаса». Сподіваюся, покійний Бразаускас простив нашим тодішнім нацдемократам той приречений на невдачу проєкт.

Ще пам’ятаю, як 1 грудня 1991-го за нього одностайно проголосувала вся УРСР. Незалежна Україна за нього не проголосувала, але виявилася значно меншою кількісно. УРСР перемогла, і він став президентом. Дотепер його поразки були поразками старої системи, яка висунула його для самозбереження. Відтепер його поразки ставали поразками України як держави.

На щастя, його президентура виявилася рекордно короткою – лише 2,5 року. Що серед іншого свідчить про його хронічну бездарність як політика.

Проте в пам’яті народній він чомусь відтиснувся не тільки «швейцарською хатинкою», «кравчучкою» й «маємо те, що маємо», але і як мудрець та безумовний моральний авторитет. Воістину – олігархічні медіа що схочуть, те і зроблять у цих головах.

Втім протягом навіть отих двох із половиною президентських років він устиг чимало. Кожну його зустріч із Єльцином ми проживали з недобрим передчуттям чергової здачі та втрати, по завершенні ж зазвичай переконувалися, що нітрохи не перебільшували – ні загрозу, ні масштаби здачі і втрати. Тобто зради.

Про всю подальшу його діяльність згадувати без огиди не доводиться. Хоч добре вже й те, що ніяким Медведчукам чи Суркісам, ніяким блокам «Не так!» чи навіть Юлії Тимошенко дружба з ним популярності нітрохи не додавала. Думаю, що завжди навпаки – вона губила їх і топила.

Як і чим ця його абсолютна поразковість вилізе нам тепер у Мінську, ми напевно вже невдовзі побачимо. В будь-якому разі після приєднання до перемовин 87-річного Вітольда Фокіна вислів «маразм української політики» стане вже навіть не метафоричним.

Але маймо надію, що й цього разу не Україну потягне Кравчук на дно, а всього тільки зевладу з її піонерською пам’яттю.