Армія-2020: між деклараціями і реаліями

Розмову про армію справедливо розпочати з головного: незаперечний факт непотрапляння проєкту розвитку вітчизняної армії до переліку пріоритетів глави держави містить у собі досить помітні ризики.

Головний із яких у тому, що вповільнена трансформація ЗСУ в інститут стримування або розвиток армії за помилковою парадигмою робить Україну уразливою мішенню на довгі роки.

На жаль, позиція Верховного Головнокомандувача визначила нинішній стан речей: у країні немає людини (органу), який би системно займався розвитком армії, як і не з'явилося людини (органу), котрий системно займався б розвитком вітчизняної зброї.

Між Міноборони та Генштабом

Якщо ми говоримо про розвиток армії всерйоз (перетворення її на реальний інститут стримування російської агресії), то мусимо визнати взаємозв'язок низки складових. По-перше, поява передумов для зміни якісних характеристик персоналу, що передбачає ємний «мотиваційний пакет» (а не тільки адекватний рівень грошового утримання на передовій) для військовослужбовців. По-друге, вивірену технологічну модернізацію, яка в майбутньому дозволить скоротити ЗСУ і провести реалістичну реформу всієї нинішньої заіржавілої конструкції. По-третє, створення для армії нового типу універсальної «підпірки» у вигляді розгалуженої та мотивованої системи територіальної оборони.

За великим рахунком, завдання глобальне, і воно — не прерогатива Міноборони або Генштабу, хоча саме вони могли б реалізовувати програму. Якби така з'явилася. Ідеально — створити майданчик для вироблення рішень у РНБОУ, але Радбез від розвитку оборонного потенціалу практично відлучена (за винятком, можливо, покладеного на генерала Михайла Коваля завдання з розвитку територіальної оборони). Знову-таки, це позиція главковерха.

Чи можна створити такий орган при Офісі президента? Вважаю, тільки теоретично. На практиці, на ОПУ логічніше було б покласти функцію контролю та координації. У Кабміні? Можливо, так, якби там був профільний віцепрем'єр-міністр і підлеглі йому Міноборони та неіснуюче Міністерство ОПК.

Так чи інакше, на сьогодні військове відомство і Генштаб ЗСУ реформують самі себе. У січні ц.р., не в останню чергу завдяки активній публічній діяльності низки профільних громадських організацій, вони ознайомили громадськість зі своїми поглядами на ключові сфери трансформації армії. З одного боку, сам собою факт важливий і позитивний, оскільки тепер бодай позначилися контури руху ЗСУ та з'явилися підстави для дискусії. З іншого — стали очевидними чимало розбіжностей між Міноборони та Генштабом, а в окремих випадках — ледь не протилежні погляди на головні завдання.

Так, народжена Генштабом ЗСУ «Візія», або бачення розвитку армії на найближчих 10 років, насамперед передбачає забезпечення успішного стримування агресора, тоді як головним орієнтиром для військового міністра залишаються стандарти НАТО. «Моє головне завдання — досягти військових критеріїв членства і зробити все для того, щоб отримати статус члена Програми посилених можливостей НАТО», — повідомив цього тижня міністр Андрій Загороднюк.

Хтось може зазначити, що тут не так і багато суперечностей. Особливо на тлі відсутності і в міністра оборони, і в начальника Генштабу амбіцій щодо створення професійної армії. Інакше кажучи, армія (за задумом нинішніх військових керівників) і через десять років залишиться робітничо-селянським утворенням із вибірковим призовом, досить низьким рівнем мотивації і, як результат, — із низьким авторитетом у суспільстві, зате високим рівнем небойових втрат…

Що ж до оцінки потенційних бойових втрат, то в нашому випадку вони значною мірою пов'язані зі здатністю перевести армію на сучасні системи озброєння з акцентом на нові технології. Тому є сенс звернутися до запропонованих пріоритетів переозброєння. Треба сказати, що послання Генштабу ЗСУ включає чималу частину позицій переозброєння армії, що як пріоритети рекомендовані у 2019 році ЦДАКР і Українським інститутом досліджень безпеки (ЦДАКР є одним зі співзасновників УІДБ). Йдеться про вписані до «Візії» «насамперед сучасні засоби розвідки, радіоелектронної боротьби, зв'язку, ППО, засоби вогневого ураження (підвищення їхньої точності та дальності)». Однак у Генштабі чомусь механічно «відтяли» такі очевидні «технологічні» напрями як розвиток безпілотних авіаційних комплексів (БАК), наземних і морських безекіпажних бойових систем, а також створення єдиної автоматизованої системи управління (ЄАСУ) ЗСУ.

Своєю чергою, Міноборони, заявивши вустами міністра Загороднюка про зміну підходів до формування державного оборонного замовлення (ДОЗ), визначило пріоритетами розвиток ВМСУ, засоби ППО, БАК, засоби РЕБ, зв'язок і автоматизацію.

Відмінності у формуванні пріоритетів очевидні. Але це ще далеко не все, бо незрозуміло, як у процесі їх формування враховувалися можливості придбання необхідної техніки. Наприклад, позиція «Розвиток надводної та сухопутної компоненти флоту, включно з протикорабельним береговим арсеналом» (Міноборони) складна для виконання, оскільки закупівля серійних ПКР «Нептун» і поява ракетних катерів можливі не раніше 2021-го року. До того ж військові моряки не хочуть отримувати штучно роздуту до надто дорогої розробку «Кузні на Рибальському». Тому з Міноборони просочуються чутки про плани купити у США протикорабельні ракети «Гарпун» разом із береговими ракетними комплексами. Цікаво, хтось оцінював, чи не обнулить такий крок багатолітню роботу над «Нептуном»? Або, наприклад, чи проводив хтось експертизу можливої закупівлі імпортних катерів? Скажімо, міністр МВС Арсен Аваков вважає, що локалізація 20% виробництва — чудовий результат. Але тоді виходить, ми — країна третього світу, адже навіть Індія у проєктах із РФ погоджується на «не менш як 50% локалізації».

Схожа ситуація щодо засобів ППО. ДержККБ «Луч» активно розробляє ЗРК дальністю до 50 км, Міноборони висловилося за закупівлю американських ЗРС Patriot і F-16. Можливо, коли б вийшли на великі політичні домовленості (як Польща), такі рішення були б виправданими. Але сьогодні, наскільки мені відомо, такої експертизи ніхто не проводив. Востаннє серйозно думали про літаки для українських ПС ЗСУ 2008 року, розглядаючи китайський планер і українсько-західні комплектуючі. Але поїзд давно пішов: не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. З іншого боку, якщо закупівлі ЗРС Patriot для України поки що недосяжні з політичних причин, купівля F-16, з урахуванням підготовки інфраструктури, пілотів та організації сервісу, знищить третину національної оборонної промисловості.

ДОЗ-2020. Міна уповільненої дії?

Хоча військовий міністр А.Загороднюк і заявив про намір спрямувати близько 90% ДОЗ вітчизняним виробникам та розробникам озброєнь, навіть у профільному комітеті парламенту, який працює специфічно, не приховують, що оборонне відомство доклало чимало зусиль, аби відкрити широку дорогу імпорту. Тому відстояти навіть отриману версію проєкту Закону України «Про оборонні закупівлі» виявилося дуже непростою справою.

При цьому, хоча у 2020-му на переозброєння армії виділено найбільший за всю історію України фінансовий ресурс, — разом із держгарантіями він перевищує 30 мільярдів гривень, — з'явилися нові підводні рифи. Наприклад, міністр шокував промисловців і експертів заявою, що частину ДОЗ буде «зарезервовано» на майбутнє. До моменту, коли певні стратегії переозброєння сформують у Міноборони. Який це період? Кілька місяців чи кілька років? Люди обізнані стверджують, що, як мінімум, кілька місяців: завершено оборонний огляд, і необхідно проаналізувати його результати, видати оновлені пріоритети. Насправді, якщо період анабіозу промисловості затягнеться до травня (як уже бувало), то й ДОЗ-2020 наприкінці року опиниться на межі зриву, як 2019-го.

Нарешті, міністр придумав унікальну новинку — сконструювати внутрішню систему контролю всередині відомства створенням у Міноборони групи наближених людей, наділених особливими повноваженнями. Правильно, святе місце порожнім не буває: якщо в країні досі ніхто цим не займається, варто очолити процес.

Експерти вже зазначили, що коли при розподілі ДОЗ-20 20% коштів буде спрямовано на ракетно-артилерійське озброєння, ще 30% — на бронетанкову й автомобільну техніку, то реальна пріоритетність виглядатиме зовсім не так, як представлено в документі Генштабу та спічі військового міністра. «Якщо РЕБ, зв'язок і автоматизація — пріоритет, то чому тільки 1% коштів?» — справедливо запитує директор Інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець. Експерт говорить і про ще одну проблему: «Коли наприкінці минулого року терміново перерозподілялися кошти на переозброєння, ми мали яскравий приклад внесення змін у ДЗУ. Цей механізм не визначений у керівних документах і проводиться в «ручному» режимі, що призводить до суб'єктивізму в системі управлінських рішень». Одне слово, системи все ще немає, й ми переозброюємося в «ручному режимі», вже не «порошенківському», але дуже схожому…

Хаотичні закупівлі vs експертиза

Головне, що впадає у вічі в галузі переозброєння: в державі не вироблено єдиної концепції бачення бойових дій майбутнього, тому що немає достовірної програми розвитку армії, і, як наслідок, замість вивіреної програми розвитку озброєнь мають місце безсистемні закупівлі з акцентом на латання старих дірок. Нові технології в нас поки що не в моді…

Наведу конкретний приклад. Із інсайдерських джерел відомо, що ЦНДІ ОВТ ЗСУ давно працює над питанням розвитку безекіпажних бойових платформ. Сучасні тенденції розвитку армій просто вимагають цього. Наприклад, сусідня Туреччина у 2019 році представила лінійку бойових роботів вогневої підтримки UKAP, оснащених бойовими модулями. Європейські MBDA і Milrem Robotics у 2019 році створили роботів із керованою ракетною зброєю. У листопаді 2019-го у США завершився тендер із розробки наземних роботів MUTT — для транспортування боєприпасів та спорядження. А в січні 2020 року Пентагон повідомив, що ЗС отримуватимуть роботанки у прискореному режимі — у рамках програм RCV-light і RCV-medium. Росія різко активізувала розробки бойових роботів, а 2018 року випробувала «Уран-9» у Сирії, після чого оснастила його посиленою зброєю. В Україні, як мінімум, п'ять приватних компаній ведуть розробки бойових роботів, крім того, ЦНДІ ОВТ ЗСУ просував створення зразка на базі однієї з діючих, створеної держпідприємством «найбільш цифрової бойової машини». Однак ось уже півтора року військове відомство не приймає рішення про проведення дослідно-конструкторської роботи.

На цьому тлі приватні компанії готові вкладати власні кошти, — був би реальний інтерес Міноборони. І говорять про можливість трансформації наявних розробок у багатофункціональну платформу. За умови постановки на дистанційно керовану машину власних керованих ракет, приладів РЕБ і РЕР, забезпечення підтримки з повітря БАК. На сьогодні підрозділ бойових роботів із функціями розвідки, охорони та вогневої підтримки — не фантазії, а реальний спосіб різко знизити втрати особового складу. До речі, деякі роботи вже успішно пройшли випробування в зоні бойових дій і навіть викликали переполох у стані ворога.

Роботи — лише один, вирваний з контексту, приклад. Наведений, щоб продемонструвати: військове керівництво країни готове бігти навздогін за передовими арміями світу, старанно не помічаючи перспектив нових проривних напрямів.

Висновки

Ніхто поки що не знає, якою буде армія країни. Не знає Генштаб, не знає Міноборони. Бо поки що не ставить собі та іншим цього питання Верховний Головнокомандувач.

Ніхто поки що не знає, як буде формуватися й реалізовуватися ДОЗ-2020. Попри формально визначені орієнтири, проблема стратегій і, відповідно, термінів не вирішена.

ЗСУ звикають випрацьовувати лише рефлексії — на вогневі атаки, кулі снайперів, застосування противником нових технологій. Сподіваючись на більш світле завтра.

Пастки нинішнього оборонного планування відіграють украй негативну роль та істотно гальмують розвиток армії.

У зв'язку зі сказаним вище, в оборонно-промислових колах починають думати, що президент Зеленський може виявитися Верховним Головнокомандувачем, який не відбувся…

Схоже, наразі є тільки один шлях. Ігнорувати пастку оборонного планування, — нехай Стратегія військової безпеки і Програми розвитку ЗСУ, ОВТ і ОПК стануть своєрідним закріплювачем оперативних рішень. Президентові є сенс покласти завдання оборонної реформи на один державний орган, визначивши форми контролю та часові орієнтири. Не зайвою може виявитися серія дискусій з участю всіх профільних відомств, а також профільних недержавних об'єднань і аналітичних структур. І, зрештою, слід усе-таки звернути увагу на армію, яка вважає себе обділеною та «недолюбленою».