Рік, який українська армія втратила

Відверто кажучи, рік, що минає, для Збройних сил країни завершується… великою невизначеністю. З одного боку, в України з'явилися нова ракетна зброя. Реактивна система залпового вогню (РСЗВ) «Вільха» з новим коригованим боєприпасом, що забезпечує високоточне ураження на дальності 70 км. В останні дні листопада Україна завершила розробку крилатої ракети Р-360 «Нептун» дальністю до 300 км (зразу, щоб ніхто не приписав собі неіснуючих перемог, нагадаю, що конструкторську роботу було розпочато в часи президента-втікача Януковича, а, попри успішний пуск навесні 2013 р., рішення про продовження розробки було прийнято лише в січні 2016 р.). 

З іншого боку, перед самим Днем ЗСУ з різницею в кілька днів з'явилися дуже суперечливі заяви начальника Генштабу Руслана Хомчака. Спочатку генерал зазначив, що військова агресія з боку Росії не є першорядною загрозою, але потім, після шквалу критики, несподівано поставив завдання Збройним силам на 2020 рік — «готуватися до наступу». Перша заява, хоча й вирвана коментаторами з контексту, несла дивне для Головнокомандувача (щоб не сказати — блюзнірське) послання: готуватися до широкомасштабної війни немає сенсу. 

Наступна — схоже, суто емоційна, зроблена на тлі критики, — нездійсненна в принципі (якщо ми говоримо серйозно про інтенсивну, масштабну війну). Добре ще, що керівник Генштабу утримався від повторення лукавої тези Петра Порошенка — про «найсильнішу армію Європи». Однак поява в ефірі абсолютно протилежних за своїми посиланнями оцінок з боку першої військової особи держави, як мінімум, насторожує. 

Особливо на тлі недавнього оборонного огляду, в якому військове відомство оголосило про прораховані Головним управлінням розвідки Міноборони цілком обґрунтовані вісім негативних сценаріїв (з яких чотири — безкомпромісна, різноформатна війна проти України). До речі, мушу нагадати, що під час розгляду цих сценаріїв реакція Генштабу була, м'яко скажемо, неадекватна запропонованим моделям. 

Поки що важко пояснити реальні наміри військового керівництва країни. Чи то розтягнутий цикл оборонного планування слугує шлагбаумом (або прикриттям) відсутності реальних результатів розвитку сил оборони, особливо в частині переозброєння армії (про що нижче). Чи то нинішній стиль є закамуфльованим реверансом у бік Кремля перед головними переговорами року — про мир. Хотілося б вірити в друге, та ознаки інші…

«Нормандський саміт»: Рубікон для армії?

З разючою наївністю українська влада чекає дива від нової зустрічі в «нормандському» форматі. Тим часом більшості профільних експертів переговірний процес видається не просто сумнівним, а дуже ризикованим. Досягнення мирної угоди за будь-яку ціну, тобто на умовах Кремля, з дуже очевидними поступками, здатне бумерангом обернутися на жорстке протистояння влади з активною частиною суспільства. І тут ризики далеко перевищують падіння рейтингів, оскільки московська агентура не дрімає, та й військові угруповання поблизу східних кордонів недарма розквартировані. Відмова ж від укладання будь-якої угоди автоматично генерує продовження війни, причому, цілком можливо, більш інтенсивної й «гарячої». На тлі занепадницької заяви президента Франції Макрона про «смерть мозку» НАТО можна дійти висновку, що європейські партнери або пустять переговори Зеленського й Путіна «тет-а-тет» на самоплив, або взагалі можуть підігравати хазяїну Кремля. 

Принаймні копіювання президентом Зеленським стратегії попередника з орієнтирами на мирні переговори та політико-дипломатичні важелі — з відвертим усуненням Верховного Головнокомандувача від ідеї створення потужного війська — сьогодні залишається одним із вагомих викликів для України на сучасному етапі. Армія ніколи не любила Порошенка, але поки що не полюбила й Зеленського. І це було й залишається ваговитим мінусом верховних. 

Здається, саме з цієї причини напередодні переговорів російський Центр політичної кон'юнктури — специфічна приватна компанія, що зондує в інтересах російської влади реалізацію різних ідей, — видала таку недвозначну оцінку: «Позиції Зеленського всередині країни видаються не такими міцними, щоб розглядати його як переговірника, готового гарантувати виконання всіх зовнішніх домовленостей. ...Якщо ж український президент не може виконувати свої зобов'язання, посилаючись на проблеми всередині країни або вимагаючи для себе зміни умов угоди, для Росії він перестає бути цінним партнером у діалозі». Інакше кажучи, в Кремлі давно вважають єдино можливим результатом переговорів відверті поступки з боку українського президента й неухильні гарантії їх виконання. Цю гіпотезу підтвердив і переконливий вихід на сцену голови Держдуми РФ із заявою про можливість виходу зі складу України ряду областей. Страшилка В'ячеслава Володіна — ніщо інше як «підпірка» російської позиції перспективою інтенсивнішої, а можливо — і масштабнішої війни у разі провалу російського плану 9 грудня. 

Вигляд української армії — відкладені рішення

У справі розвитку української армії є дві частини: відкрита й закрита. До першої належать багатообіцяючі розмови про НАТО, майбутнє скасування призову, створення професійної армії (в дуже туманному, не прорахованому роками майбутньому), оформлення давно перезрілої ідеї — дієвої територіальної оборони. Інколи експерти додають тези про асиметричну зброю стримування. Друга частина — держоборонзамовлення, — вічно заретушована сфера, оскільки містить ознаки реального стану справ. 

Та й перша багато про що свідчить. Наприклад, на початку листопада ц.р. міністр оборони Андрій Загороднюк зазначив, що професійна армія замінить призов в Україні, але це поступовий процес. В унісон міністру голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія запропонував скоротити призов на військову службу «на 20%, потім ще на 20%, і таким покроковим чином дійти до 100%».

Сказане не суперечить літнім заявам головнокомандувача. Кількість бойових частин не зменшиться, гряде «впорядкування штатної чисельності», однак «найближчим часом ми не відмовимося від нинішньої змішаної системи комплектування армії», — обережними формулюваннями часів другої половини 1990-х років пояснив генерал Хомчак. Тобто некомплект бойових частин визнав (за оцінками фахівців, він становить приблизно 40%) і навіть повідомив, що «штати роздули» (вони в нас радянські, розраховані на армію чисельністю 350 тис. осіб). Але як буде розбудовуватися армія, не повідомив. 

Зате в Міноборони більш ніж достатньо розмов про зближення з НАТО і опанування стандартів Альянсу. Це було б логічно й правильно, якби синхронізувалося з переозброєнням ЗСУ, реальним вирішенням проблеми мотивації та появи на місці розпливчастої плями чіткого малюнка перспектив армії й самих військових. Як аргумент поки що ми спостерігаємо волаючий відплив професійних кадрів на всіх рівнях — від солдата до генерала. То, може, це спроба пробратися в НАТО не через ті двері? Наразі спеціалісти натякають, що побудова відірваних від реалій пронатовських структур нагадує штучне вирощування в пробірці водянистих огірків із допомогою гідропоніки. 

Позначені вище мазки до картини оборонного будівництва свідчать про багато що. По-перше, про те, що в розумінні вигляду ЗСУ майбутнього немає одностайності, як немає й діалогу про це. «По-друге» випливає з першого: армія змінюватися й розвиватися не буде, а проїдати планує, як і раніше, 72–76% оборонних витрат. Отже, на переозброєння та нові технології традиційно не вистачатиме коштів. Замкнене коло, що віддаляє створення сучасної армії як дійового інституту стримування на багато років.

Та якби тільки це… Виявляється, навіть виділеними на переозброєння коштами влада розпорядитися не здатна. 

Держоборонзамовлення — лакмусовий папірець військового тесту

На жаль, обіцянки розсекретити необґрунтовано засекречену частину державного оборонного замовлення (ДОЗ) не виконані. Хоча суспільство, делегуючи владу, має право вимагати звіту, як цією владою розпорядилися. 

Не секрет, що п'ять років війни команда Петра Порошенка турбувалася майже виключно про поставки відремонтованої та трохи модернізованої радянської техніки. Нові технології цікавили або в контексті піару, або з погляду близьких до очільника держави лобістських груп. Та оскільки на 2019 р. завершилася значна частина циклів розробки нових озброєнь і військової техніки (ОВТ), експертне середовище розраховувало на активізацію нових виробництв, поставки нових оборонних систем. Цього поки що не відбулося. 

Як повідомив напередодні Дня ЗСУ директор Інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець, нові їх зразки у 2019 р. вироблялися лише в обмеженій кількості. Згідно з експертом, ситуація щодо низки важливих проєктів не просунулася, і в 2019-му «провали року — це виготовлення БТР-4, модернізація танків Т-64, поставки (або, точніше, непоставки) у війська автоматизованої системи управління артилерійськими підрозділами «Оболонь», комплексів звукометричної розвідки «Положення-2», відновлення запасів артбоєприпасів великих калібрів та інших типів боєприпасів». Експерт згадав лише один незаперечний позитив — масові поставки високоточних засобів ураження: ПТРК «Стугна», «Корсар», «понад 6 тисяч ракет» до них та кілька сотень відновлених високоточних снарядів до РСЗВ «Вільха-Р» дальністю
70 км.

Тим часом у самому військовому відомстві кажуть, що невитраченими виявляться… «як мінімум, кілька мільярдів гривень». Називають і нібито причину: боязнь нового керівництва військового відомства витратити ресурси «не туди» і… намір провести аудит напрямів цих витрат. Інакше кажучи, не тільки 2019 рік, а й половина 2020-го може бути втрачена для переозброєння армії. Відверто кажучи, якщо перші контракти 2020 р. з'являться тільки у квітні-травні, збоку це видаватиметься ще гіршим рішенням, ніж завершення закупівель у рамках раніше затверджених програм і проєктів. 

Для розуміння рівня проблеми зазначимо, що по лінії Генерального штабу ЗСУ, швидше за все, не буде витрачено добру половину запропонованих ресурсів у 4,5 млрд грн. Найбільш «провальні» статті стосуються ремонту ОВТ, забезпечення живучості ЗСУ, оснащення засобами зв'язку, автоматизованими системами управління і навіть такої чутливої сфери як охорона військових об'єктів. Безпосередньо щодо держоборонзамовлення (тобто по лінії департаменту військово-технічної політики, розвитку ОВТ Міноборони) у частині закупівель нових ОВТ утворилася яма завглибшки 42%. Тобто не закуплено нової зброї майже на половину виділеної на 2019 рік суми! Не менше жахають 47% невитрачених ресурсів із прописаних на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, тобто на розвиток нових оборонних технологій. Невідомо, що про це думають в оборонному міністерстві, але в ОПК ситуацію оцінюють як близьку до колапсу! Всерйоз говорять про руйнування виробництв і втрату професійних компетенцій на цілій низці підприємств уже в недалекому майбутньому. Частина приватних підприємств або вже згорнула роботи в інтересах національної оборони, або ці роботи на межі згортання. Зокрема, фахівці стверджують, що одна з ключових передумов критичної ситуації навколо ДОЗ — той сумний факт, що військове відомство й на шостому році російської війни продовжує користуватися нормативно-правовою базою часів президента Януковича, а саме 2011–2012 рр. 

При цьому достеменно відомо, що ті ж таки приватні підприємства за власні обігові кошти створили цілу низку нових технологій. Зокрема, це розробки нових засобів радіоелектронної боротьби та радіоелектронної розвідки, автоматизації, безпілотних авіаційних комплексів (БАК) і безекіпажних наземних платформ, або, простіше кажучи, бойових роботів. А державно-приватні консорціуми, не чекаючи закону про державно-приватне партнерство, успішно модернізують ЗРК і націлилися на створення нового вітчизняного ЗРК дальністю дії до 50 км. У країні з нуля сформувалися нові школи створення зброї: легкої бронетехніки, високоточних засобів ураження, БАК і бойових роботів. 

Однак нові ОВТ постачаються переважно одиницями, зводячи реалії до простого висновку: зброї стримування в України поки що немає. Точніше, такою зброєю, як і раніше, залишається солдат… Для повного переозброєння ЗСУ такими темпами знадобиться приблизно 40 років! 

Замість висновків 

Рекомендації низки експертних організацій давно й докладно виписані, передані у високі кабінети. Можливо, прочитати їх не було часу. Або бажання. На додачу до вже поданих (і опублікованих DT.UA), залишилося висловити кілька побажань — суто очільникові держави. В умовах, які склалися, Верховному Головнокомандувачу реально змінити до себе ставлення армії, добитися підтримки, що важливо не тільки для реакції України на атаки Кремля, а й для зміни риторики. 

Для цього необхідно в терміновому порядку зробити все, що можливо, для оборонного планування, яке стало пасткою. Створити єдиний майданчик для вироблення оперативних рішень із розвитку й переозброєння армії — хай на базі Офісу ПУ, та тільки з особистою участю двох профільних міністрів, начальника ГШ ЗСУ та секретаря РНБОУ. У рамках цієї роботи негайно розділити повноваження між Міноборони та Генштабом (тобто самими ЗСУ). А також добитися чіткого й логічного розподілу повноважень усередині Міноборони, де, на жаль, цю проблему не вирішено в принципі. Продовжити закупівлі ОВТ за раніше затвердженими програмами. Розібратися з побудовою системи розвитку оборонних технологій. Дати можливість командувачам видів і родів ЗСУ вирішувати, що їм необхідно закупити в першу чергу. Задуматися про мотивацію, бо солдат-контрактник ЗСУ сьогодні найчастіше так само далекий від професійної армії, як Земля від Сонця. Він, за визнанням самих генералів ЗСУ, є «швидше, тим самим солдатом-строковиком, який прийшов заробити». Нині є приклади колишніх потужних, перевірених війною підрозділів, із яких пішло 90% (!), — ці професіонали війни перетворилися на польських і чеських заробітчан. Нарешті, не хто інший як особисто президент України повинен переконати військових, що жодних погіршень, неправомірних розбірок та сумнівних судилищ не буде. Може, тоді почне відроджуватися колишній патріотизм і авторитет армії. 

І останнє. Не можу не нагадати, що саме так, як зараз — у рамках неспішного оборонного планування, — будувала стратегію в галузі безпеки та оборони команда Порошенка. Аби на літо 2016 року, через два роки після початку президентської каденції, суспільству стало зрозуміло, що армією та оборонкою всерйоз займатися ніхто не планує. Але що стосується президента Зеленського, в нього апріорі немає такого запасу часу. Реально прогноз ЦДАКР такий: новий Верховний Головнокомандувач має часу наполовину менше, ніж мав попередник, — до літа 2020 р. Аби показати реальними діями, що армія йому небайдужа.