Приклад української чоловічої мужності

Я – дуже толерантна людина…

Ніколи не звинувачував тих, хто не мав мужності піти на захист Держави, Нації, Українського майбутнього, тих чоловіків, які з тих чи інших причин, залишилися у тилу…

Кожному ж – своє! Комусь – зупиняти ворога на передовій, а комусь – забезпечувати тил, творити ВВП, керувати на різних рівнях, заробляти гроші тощо.

Це – нормально. Бо Воїнів не так багато в світі… в Україні, слава Богу, більше, ніж в інших країнах.

Але, усміхнені лиця чоловіків-родичів у соціальних мережах, що здатні зі зброєю в руках захищати Батьківщину, та перебувають далі закордоном – бісять...

Хоча маю й інший приклад: мій швагро, друг і Брат по зброї, багато років працював «дальнобоєм» у Європі, але почувши про початок широкомасштабного наступу кацапів, вже 24 лютого був в Україні та пішов Добровольцем у Збройні Сили України (не в УДА!)…

Потрапив в оточення під Маріуполем, прорвався разом з побратимами (багато хто впав у бою), вийшов і пішов служити в іншу бригаду ЗСУ… Йому 53 роки. Не пацан. До речі, грек за національністю. Як і його тато, як і моя дружина-грекиня (моя Олічка ображається, бо вважає себе українкою)…

Такі приклади української чоловічої мужності надихають та дають впевненість у Перемозі…

Дякую, Вадиме!