Пожирателі смерті. Сучасне російське суспільство з погляду психоаналізу

Велич Еріха Фромма ґрунтується не на тому, що він перший докладно і вдумливо склав психоаналітичний портрет одного відомого німця і поставив йому діагноз – «Класичний випадок некрофілії». Його головною заслугою, як на мене, є те, що він перший об’єднав в один комплекс кілька слабо пов’язаних, здавалося б, симптомів: відсутність захоплень і хобі; втрата (або знову ж первинна відсутність) звички до систематичної праці; емоційна холодність, презирство до ніжності, сентиментальності, синівської і материнської любові; впевненість у ворожості зовнішнього світу.

Некрофілія означає сексуальне збочення, вірніше, вона набагато ширша, ніж це поняття. Некрофілія в розумінні Фромма – культ руйнування при поблажливому і зарозумілому ставленні до будь-якого творення; відмова від професіоналізму в ім’я торжествуючого неробства та байдужості; культ мертвих при демонстративному ігноруванні живих з їх низинними потребами. Саме некрофілію пародіював великий авангардист Хвостенко, стверджуючи, що стару треба вбити, бо мертва стара досконаліша, ніж жива. Мертве взагалі краще – про нього не треба піклуватися, воно досягло вищої точки і, як сказано в прекрасному новому романі Олексія Іванова, «вже знає те, про що на землі не здогадується жоден академік». Смерть як вища форма життя – ось гасло істинного некрофіла; смерть як форма неіснування білкових тіл – тому що яка користь від цих білкових тіл в реальності? Вони годяться тільки як міт, стимул; про них можна брехати, що завгодно – і вони не заперечать. З живими взагалі одна морока. Оптимальне завдання правильного правителя – довести якомога більше підданих до цього ідеального стану: вони не нарікають, не ставлять зайвих питань і можуть служити ідеальним живим прикладом для підростаючого покоління.

Некрофілія у Фроммівському сенсі – це програми, де Америку обіцяють перетворити на радіоактивний попіл, де розповідають про розіпнутих дітей і пожирання скла; некрофілія – ​​культ війни як оптимального стану нації. У Росії сьогодні дуже погано з роботою, зайнятістю, з пропагандою праці як такої – і справді, навіщо нам працювати, якщо далекі предки нас забезпечили такою кількістю території з усією таблицею Менделєєва, закопаною туди, а порівняно недавні – і ядерною зброєю? Не дарма ідеологи евразійства запевняють, що у чоловіка два гідних заняття – битва та геополітика; воїн і волхв – ось гідні представники вищої раси, всі инші – обслуговуючий персонал: «Я волхв, ти вовк, ми десь поруч в текучому словнику землі» (джерело цитати кожен нагуглить сам). Як можна поважати чужу працю і чужу власність, якщо втрачено навик виробництва власних цінностей? Руйнування обожнюють там, де відвикають виробляти. Ось чому Сталіну в свій час не вдалося перетворити Росію на державу тотальної агресії, в СССР навіть дехто вірив у те, що наша мета – дійсно мирне співіснування і загальна солідарність; фестивалі молоді і студентів були популярніші, ніж військово-спортивні ігри, а пропаганда братства успішно захищала країну від расизму. Сьогодні расизм – майже норма, достатньо почитати жарти цілком легальних газет про Обаму і згадати гостроти окремих депутатів стосовно його персони. Расизм і агресія процвітають там, де розучилися працювати; міжнаціональні стосунки з’ясовують ті, кому нічого робити, а на архаїку орієнтуються ті, хто боїться майбутнього. На жаль, все це якраз і є усередненим портретом ідеального патріота – того, який кричить «Обама, не заздри!», закликає дійти до Києва і публічно винищити п’яту колону (кількох колоністів – колумністів? – пропонується все ж залишити для розведення, бо не можна ж зовсім без внутрішнього ворога: хто тоді буде винен?!).

Некрофіли сьогодні – це апологети білої раси, фанатичні реконструктори, вони ж деконструктори, і різноманітні заборонники, які невпинно контролюють театр і конвоюють кінематограф. Самі вони не можуть нічого вигадати, а тому їхнє головне завдання – перешкоджати чужій діяльності. Некрофілія завжди паразитує на чужих подвигах, чужій славі і чужому таланті; вона в буквальному сенсі харчується смертю, оскільки життя виявляє всю безпорадність, озлобленість і непристосованість некрофіла. Адже він ніколи нікого не любив – тільки тих, кого вже не треба вмовляти, тих, хто не чинитиме опору. Адже він ні в чому не бачить задоволення, крім домінування, а над ким йому, такому, домінувати? Зате «на миру і смерть красна». Героїчна смерть взагалі дуже красна в сьогоднішній Росії – мабуть, через відсутність альтернатив. Альтернатива нині проста: або некрофілія – ​​або русофобія.

Фашизм може бути веселий, навіть самоіронічний. Він може бути обставлений непристойними плакатиками типу «...я ваші санкції». Він може припускати іронічну дистанцію, навіть автопародію почасти – постмодернізм фашизму не перешкода і навіть одна з його умов. Де нічого не значить слово і віра, там і життя людське не варте й гроша. Іван Охлобистін, наприклад, абсолютний, закінчений постмодерніст. І Дмитро Харатьян теж. І Олексій Кондрашов, судячи з його фільму. На це вони і будуть посилатися кілька років по тому.

Грубість, брутальність, зарозумілість – ось наш тон розмови зі своїми, щоб чужі боялися. Все це, до речі, часто супроводжується вегетаріанством – тут перед нами так зване витіснення: дивіться, я настільки некровожерний, що навіть хамону не їм.

Проповідь ненависті до хамону – з того самого кореня і детально передбачена у Фромма (не дарма об’єкт його аналізу називав м’ясний бульйон «трупним чаєм»).

Втім, культу смерті в сучасній Росії є і ще одне, цілком конкретне пояснення, трохи гладше для суспільства. Смерть – це єдине, що можна зробити. Всі инші зміни ні до чого не ведуть. Тільки смерть Бориса Нємцова змусила зняти з ефіру наклепницький фільм про нього. Тільки смерть пересічного громадянина здатна нагадати державі про його існування, навіть, якщо він хворий на рак, безробітний доброволець або опозиціонер, який за життя державі нічим не загрожував. Все, крім смерті, вже марне. Чи не це є однією з причин, по якій найсвітлішим періодом вітчизняної історії для багатьох залишаються війни?