Між президентом та найбагатшою людиною країни почалася справжня війна

Після ефіру у Савіка Шустера стало очевидним: маневри закінчились – між президентом та найбагатшою людиною країни почалася справжня війна.

На боці президента – ненависть українців до олігархів та досі найвищі рейтинги підтримки серед усіх політиків в Україні. На боці Ріната Ахметова – кращі професіонали та фактично необмежений ресурс.

Ускладнює війну геополітичний контекст, в якому наразі опинилась Україна: сконцентрованість США на суперництві з Китаєм, ідентичносна криза в ЄС, тригером якої стала відмова Польщі виконувати рішення Суду Європейського Союзу, енергетична криза, концентрація російських військ на кордоні з Україною, нездолана пандемія.

Головна проблема Президента Зеленського – критичний брак в його команді системних професіоналів, здатних будувати тривкі та ефективні інституції. Історії з санкціями, Медведчуком, Порошенком, вагнергейтом демонструють, що витащити шаблю перед камерою він здатний, а порубати «воріженьок» на шматки – ні. В оточенні президента вкрай бракує людей масштабу Горбуліна, Марчука чи Гальчинського. Людей здатних вибудовувати стратегії і втілювати їх у життя.

Політика Володимир Зеленський залишається рефлективною та спорадичною. Його команда досі досить добре (наче славнозвісна «Кольчуга») вловлює суспільний запит, що дає можливість президенту артикулювати те, що підсвідомо прагне чути народ і в такий спосіб залишатись на електоральному плаву. Але в його оточенні немає жодної людини-прожектора, людини-візіонера, спроможної проектувати довгу дорогу в майбутнє. В якомусь сенсі Володимир Зеленський нагадує молодого Саакашвілі, але без Кахи Бендукідзе...

І тому замість будь-якої позитивної візії України національна ідея Зеленського все більш опукло вимальовується у популістичному гаслі «Україна без олігархів». В зв'язку з цим дозволю собі нагадати, що в сусідній Білорусі та далекій Північній Кореї олігархів немає, а от у Італії Берлусконі – типовий олігарх, як втім і Бабіш – в Чехії.

Це не означає, що з олігархами не слід боротися. Але це пересторога, що боротьба проти сучасних «ворогів народу» не може бути національною візією сама по собі. Боротися варто за щось, а не проти когось. Розчищати український простір від надмірних впливів, апетитів та монополій дуже вузького кола тих, кого англійською називають зазвичай tycoon, потрібно для чогось, а не для того, аби лишити руїну замість потворної конструкції, яку вони збудували в Україні за останні 20 років...

Коли в тебе немає позитивної візії країни, коли в твоїй уяві відсутній обрис величного українського дому, який ще тільки належить звести, вся твоя енергія, вся влада, сконцентрована у твоїх руках, мимоволі фокусується на нищенні ворогів, реальних та уявних. Тоді замість реформ, які за означенням є мостами у майбутнє, ти починаєш зводити мури, які мають захистити тебе особисто і твій почт. Замість інвестицій в стартапи, університети та науку все більше державних грошей отримують спецслужби та силовики. Замість готовності до відкритої дискусії з опонентами на публічних майданчиках ти починаєш забирати у них частоти і блокувати їхні інформаційні ресурси...

Я хочу бачити в Україні президента-візіонера, а не президента-підранка! Президента, який спроможний сформулювати «Візію для України», як 41 рік тому Рональд Рейган у вечір виборів президента США звернувся до нації з своїм знаменитим спітчем «A Vision for America». Перечитайте цей класичний текст – і ви зрозумієте, чим револіюціонери відрізняються від рефлекціонерів...

Але на жаль, на превеликий жаль, я бачу на Банковій небезпечного підранка, для якого надмета – політично вижити, а не реформувати країну. Переобратись на другий строк, а не перетворити Україну на країну мрій. І тому Володимир Зеленський майже приречений прогресувати в бік Лукашенка, Путіна чи чинного президента Тунісу Каїса Саїда, а не Франкліна Делано Рузвельта, Рональда Рейгана чи навіть Пак Чон Хі.

Трагедія, що з іншого боку барикад – така ж стратегічна імпотенція. Бажання зберегти Україну як пасовисько для кількох надбагатих родин, у яких насправді все більш ніж добре. І яких більш ніж влаштовує статус кво, який прийнято називати «оліграхічний консенсус».

І тому війна стратегічних імпотентів – не наша війна. Вибір між олігархічною семибоярщиною та свавіллям президента-автократа – не наш вибір.

Нам знову вкрай потрібний лідер, здатний запалити серця українців великою метою. намалювати нам образ українського світу: сучасного, вільного, динамічного, справедливого, але гуманного. Лідера, здатного у ніч виборів (коли б вони не відбулись!) звернутись до української нації зі словами, які Рональд Рейган знайшов свого часу для нації американської:

«Американці, які завжди знали, що надмірна бюрократія – це ворог досконалості та милосердя, прагнуть змін у суспільному житті – змін, які змусять владу працювати задля людей. Вони спраглі візії кращої Америки, візії суспільства, яке звільняє енергію та креативність наших громадян, але водночас протягую руку допомоги самотнім, тим, хто впав у відчай чи почувається забутим.»

Я вірю, що ми спроможні започаткувати нову епоху реформ в цій країні та еру національного оновлення. Еру, яка змінить взаємини між громадянами та владою, яка зробить уряд знову відповідальним перед людьми, яка дасть нове дихання цінностям сім'ї, роботи та добросусідства та яка відживить наші приватні та незалежні інституції. Ці інституції завжди слугували і як буфер та міст між індивідуумами та державою, і саме ці інституції, а не органи влади є справжнім джерелом нашого економічного та соціального прогресу...»

І тому у війні Зеленського з олігархами шукаймо українського Рейгана, який має візію України і готовий боротися за неї, а не ставаймо у лави тих, хто лише прагне знищити особистих ворогів!