Уся кар`єра переможця першого туру виборів – це історія великого приниження

Погортавши стрічку виборчих новин, втішилася, що люди шукають конструктиву, хоч деякі коментарі й дивують. Наприклад, про те, що прихильники чинного Президента «найагресивніші». Дехто йде далі і вже звинувачує у тому, що палка дискусія розриває країну, а тому нам, мабуть, треба, змиритися з реваншем. Що ж…

Уявіть, будь ласка: ви летите в літаку і знаєте, що там попереду, за туманом, гора, в яку ось-ось влетите. Вас переконують, що гори там нема. Ви ж знаєте, що вона є: тут уже ставались катастрофи, і радар показує попереду гору! Але люди поруч кажуть, що не повірять, поки самі не переконаються. Ось приблизно так я можу описати свої емоції, коли чую аргументи за ЗЕ.

Мотиви його виборців зрозумілі – за такої складної (але не настільки, як дехто намагається змалювати) економічної ситуації, все ще не викоріненої корупції і з таким інформаційним простором на інше годі було й сподіватися.

На жаль, аргументи про відсутність досвіду і необхідних знань є для виборців Зеленського радше перевагами, ніж недоліками кандидата. Розумію, що його високий рівень підтримки - це результат недовіри до державних інституцій. Цей чіткий сигнал суспільства має бути почутим і врахованим максимально швидко.

Але чи лише на владі ця відповідальність? Здобувши у 2014-му свободу слова, чи скористалися ми нею мудро, аби дати людям об`єктивну картинку? При всій повазі до ЗМІ, моя відповідь – ні. Нині модно критикувати і шукати зраду, поки не знайдеш. А якщо не знайшов (чи, не дай Боже, ще й позитив побачив), значить, продався. Скажіть, а це хіба не агресивне ставлення до себе самих упродовж уже кількох років? Хіба не в токсичне середовище ми самі себе занурили мало не страхом осуду за намагання помічати перемоги? Соромимось успіху.

У нашому публічному дискурсі геть знецінено всі колосальні зміни в країні, починаючи від доріг і кіно, закінчуючи децентралізацією й євроінтеграцією.

Ох, як би було добре, якби за кілька років у спустошеній країні з вкоріненими корупційними традиціями можна було створити ще й нову, цілком доброчесну, судову систему! Але становлення верховенства права і справедливості – це тривалий процес, який вимагає роботи, терпіння і поваги один до одного. Якщо, звичайно, під справедливістю не мається на увазі розстріл людей з автомата, як у сумнозвісному серіалі… І критики «агресії» прибічників Президента елегантно мовчать про те, що його опонент пропагує таке неприкрите насилля.

Та повернемось до справедливості, якої чекають від ЗЕ. Справедливість є там, де є власна гідність і повага до ближнього. Власне Євромайдан був Революцією Гідності.

ГІДНОСТІ!

Тож, опустивши всі розмови про досвід, освіту, очевидні зв`язки з Коломойським тощо, подумайте про гідність. Свою і своєї держави.

Бо роками «дразніть хахла» перед московською публікою – це приниження. Вибачатися перед убивцями – це приниження. «Жарти», побудовані на висміюванні фізичних вад, інших народів і рас – це приниження. Тролінг своєї ж країни, її мови, історії, зрештою, її горя – це не гумор, а приниження. Уся кар`єра переможця першого туру виборів – це історія великого приниження, що стало прибутковим бізнесом і тепер хоче оформитися у державну політику.

Той, хто живе в парадигмі «принижуватися/принижувати», просто не вірить у справедливість, в яку віримо і за яку боремося ми.

І щодо «шматування» країни критикою Зеленського. А заяви про винесення за дужки всього, що дороге мільйонам – мови, історії – це не шматування країни? Чи ми знову повертаємося туди, де сам факт нашого існування – це провокація? Здобули!

За 5 років було багато помилок, прорахунків і розчарувань. Але як країна ми все ж не втратили гідність, не стали на коліна, не дали приводу ворогам для свята і друзів не підвели. Пригадуєте, у Ліни Костенко:

Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно,
Було безвихідно, Але
нам не було негідно. 
І це, напевно, головне,
Якої ще фортуни?
Не відступитися, і не
покласти лжу на струни.