«Донецькі», які воюють за Україну, - особливо запеклі

«Донецькі», які воюють за Україну, - особливо запеклі. Вони ж щось доводять і чужим, і своїм. Нагадують, що вони звідси. Нагадують, що таких, як вони, тут немало. Головне - дивляться на територію війни, як на приватну територію. Всі ці містечка довкола Донецька - вони ж до війни тут усі бували, приїздили відпочивати на озера, мали дачі, вважали це частиною власного простору. Тепер цей простір - приватний простір їхнього минулого - щільно й ретельно поруйнований: спалені й пограбовані дачі, розбита порожня окружна довкола міста, неможливість потрапити до свого дому, який знаходиться по той бік лінії фронту. Звідси їхня зарядженість, їхня запеклість. Воюють там, де жили все життя. Звідки не хочуть іти.

Сидимо з добровольцем, згадуємо довоєнний Донецьк. Швидко розмотується клубок спільних знайомих, згадуються імена, прізвища, звіряються координати. Зрозуміло, що у нас багато друзів із Донецька. Майже всі ці друзі ходили до війни на літературні вечори й рок-концерти, майже всі вони вийшли на Євромайдан. Майже всі вони змушені були залишити місто навесні 2014-го.

Відразу ж розповідається про якісь події чи ситуації, які могли поєднувати. Де могли перетнутись, де почути одне про одного.

«Пам'ятаєш, була новина про те, що АТОшник побив відвідувача в «АТБ»? Так це я! Мене там демонстративно відмовились обслуговувати українською, я зробив зауваження. Один із покупців почав бикувати, говорить мені «Чому не в АТО»? Ну, я підійшов, увалив. Схилився над ним, «тиждень, як звідти», кажу».

У розмовах про війну давно вже витворилися свої больові точки, дати й місця, на яких тримається історія цих кількох років. Назви населених пунктів, уздовж яких тягнеться лінія фронту, звучать, як паролі - хтось був у Пісках взимку 2015-го, хтось тієї зими був в Трьохізбенці. Дебальцеве, Щастя, ДАП - за цими точками відчитується історія війни, яка не завжди накладається на історію країни останніх років, не завжди співпадає з тим, що робиться в тилу. Війна має свою географію, свою періодизацію, свою топоніміку. Топоніміка війни - вона ж взагалі замішана саме на максимальній концентрації особистого, болісного, свого, яке, разом із тим, проривається в інформаційний простір, відлунює якимись знайомими кадрами. Уривками новин, плітками, фейками.

Водій жене трасою в напрямку Донецька, час від часу коментує: пам'ятаєш відоме фото танка спаленого просто на дорозі? Ось тут стояв, уже прибрали. Пам'ятаєш, добровольців розстріляли? Ось тут засідка була. Пам'ятаєш, добровольцю серце вирізали? Ще говорили, ніби це фейк. Будинок ось тут, на сусідній вулиці. Наших там оточили, закидали димовухами, один виповз, його добили. Інші наші прорвались.

Справді все це пригадуєш, відтворюєш у пам'яті. Пригадуєш тих, кого вже немає, розповідаєш про тих, хто звідси виїхав, розпитуєш про тих, хто залишився. Скільки їх, місцевих, розкидано вздовж цієї лінії зіткнення, лінії, яка в їхньому випадку проходить не так через простір, як через час, відділяючи від них їхнє минуле - довоєнне, мирне. Зрозуміло, що вони цю війну бачать по-своєму. Їм тоді, навесні-влітку 2014-го, не потрібно було звикати до «місцевих» - вони самі місцеві, вони тут жили й були собою, їм не треба нічого розповідати про «настрої серед мирного населення», оскільки вони самі є частиною цих настроїв, про що дуже часто чомусь забувають у розмовах про донецьких. А натомість коли опиняєшся тут, поближче до Донецька, говориш із військовими, спілкуєшся з цивільними, відразу помічаєш, наскільки все не вкладається в уявлення про «електоральні настрої», наскільки все болючіше й заплутаніше, коли на одній вулиці живуть і ті, хто був у полоні бойовиків, і ті, чиї чоловіки за бойовиків далі воюють.

І ось ці люди ходять до однієї крамниці, зустрічаються під адміністративними будівлями, над якими висять українські прапори. Живуть зі своїм минулим. Мають свої сподівання та уявлення про майбутнє. Хтось активно контактує з українськими військовими, хтось їх старанно уникає. Війна триває. Але і час іде. На вулицях багато сонця й вітру. Низько над водою літають ластівки. З'являються нізвідки й зникають у нікуди. Так ніби вилітають із минулого й зазирають до майбутнього.