Чому Росія програє Китаю і що потрібно знати про їхню дружбу

Одного разу в Конфуція запитали, що б він зробив, якби його залучили до управління державою. Він відповів, що почав би з виправлення імен. Цю концепцію – правильного вибудовування імен —конфуціанство розглядає як найважливіший елемент державної політики. Усе має називатися правильно, і тоді в державі буде порядок. Це стосується і зовнішньої політики, і, особливо на сучасному етапі, відносин РФ та КНР.

Одним із практичних елементів зовнішньої політики Росії є вміння ідентифікувати слабке місце противника і впливати на це місце всіма наявними способами. Щойно в Москві усвідомлюють зацікавленість іншої країни у вирішенні якогось питання, як тут-таки це питання загострюється, навколо нього створюються додаткові складнощі й бар'єри, виникають штучні прив'язки до інших економічних та політичних інтересів, і все це – задля досягнення власних цілей та пріоритетів, без жодного натяку на моральність або вищі принципи людяності. У російському розумінні, гуманізм – це для слабаків. Звідси й виникають пропозиції обміняти газ на лояльність, нафту – на частину суверенітету, зброю – на військовий союз або, як мінімум, політичну підтримку. Якщо котрась країна раптом вирішить, що в її національних інтересах розвивати відносини зі США, не сумнівайтеся: в неї обов'язково виникнуть проблеми, так чи інакше пов'язані з РФ. І навпаки – щойно десь запахне антиамериканським духом, негайно чекайте в гості Лаврова або Шойгу з подарунками для тубільців. І хоча інструментарій Москви вкрай обмежений – вуглеводні, зброя, дезінформація, шпигунство та тероризм, користується вона ним, як свідчать події недавньої історії, та й ті, що відбуваються прямо зараз, досить ефективно.

Відносини між Китаєм і РФ – одні з найважливіших у сучасній геополітиці. Часто, й абсолютно справедливо, вони розглядаються в контексті протистояння зі США. З моменту нормалізації відносин Вашингтона і Пекіна (а в лютому наступного року Шанхайській декларації виповниться 50 років) спочатку СРСР, а потім і Росія вкрай негативно ставилися до намірів Білого дому використати зближення з Китаєм для отримання переваг у протистоянні з Москвою. Відчуття ущербності особливо загострилося після того, як Росію перестали вважати головним противником США в боротьбі за глобальне лідерство, віддавши це місце Китаю. Врешті-решт, стратегічне партнерство Вашингтона й Пекіна кінця 1990-х перетворилося на стратегічну конкуренцію 2000-х, а тепер перейшло і в стратегічне протистояння. Росія, стурбована своєю, як вона вважає, недооціненою вагою у світових справах, не могла цим не скористатися. На думку Кремля, жалюгідні ліберали й реформатори першого десятиліття «незалежної» Росії дозволили американцям привласнити перемогу в холодній війні, тоді як винним у всьому був геронтологічний клуб членів Політбюро. Якби в той час при владі перебував Путін, а не Горбачов, ніякої Німеччини вони б у вічі не бачили, як і розвалу Варшавського договору або Югославії, – спогади про Прагу та Будапешт їм у поміч.

Щоб повернути колишню велич, упродовж останніх 20 років було проведено комплекс спецзаходів, включно навіть із війнами проти значно менших або ослаблених сусідів. Однак їх виявилося замало для того, аби поставити США на місце. Інша річ – зближення з Китаєм, благо США оголосили КНР стратегічним конкурентом. І ось тепер, коли минулого тижня світові ЗМІ облетіли світлини спільної російсько-китайської флотилії з десятка кораблів, які покружляли навколо Японії, щоб, як заявили в Москві, «показати прапор», там отримали сатисфакцію. Газовий шантаж Європи увінчався успіхом – Німеччина не тільки готова запустити «Північний потік-2» ледь не без сертифікації, а й несподівано помітила українські безпілотники, забувши окуляри вдома, коли там літали російські. Ось тепер в Азії – вперше – спільна група кораблів показала США і Японії, хто на Тихому океані господар. Дарма що і США, і Японія могли б потопити цю групу, навіть не особливо напружуючись, – мети підвищити ставки досягнуто. Успіх прийому в дзюдо – вивести суперника з рівноваги, порушити його баланс. Далі одного кидка достатньо, аби виграти двобій, навіть на лопатки класти не треба.

Слід зазначити, що і в Пекіні сприймають ідею розвитку двосторонніх відносин із Москвою якнайпозитивніше. В Китаї з властивою конфуціанському суспільству ретельністю розрізняють 26 рівнів стратегічних партнерств із іншими країнами. На Олімпі цього списку, що складається з кількох десятків держав, перебувають відносини з Росією, які сягнули рівня «всебічного стратегічного партнерства та взаємодії в нову епоху». Інколи складається враження, що Піднебесній уже важко добирати епітетів, які б характеризували рівень дружби та взаєморозуміння між двома найбільшими гравцями, хоч вони й перебувають у різних вагових категоріях як у контексті економіки, так і за рівнем глобального впливу, і навіть у питаннях безпеки. Китай стрімко й системно скорочує розрив зі США в розробці сучасних систем озброєнь, тоді як РФ лише епізодично виникає на горизонті з випробуванням чергової диво-зброї залякування. Ну, а говорити про порівняння економічного потенціалу двох країн просто несерйозно.

І все ж таки, попри очевидну антиамериканську спрямованість російсько-китайського співробітництва, характер його значно складніший, про що варто поговорити докладніше. Як це часто буває, чим яскравіші епітети, тим більше проблем слід очікувати у взаємному утрясанні інтересів. Розуміння всіх складнощів інтересів Москви і Пекіна в місцях їх перетину має доволі практичний характер. Уже давно очевидно, що, розглядаючи будь-яку проблему у світі, починати треба з визначення, якої думки про це США і КНР, ну й РФ, що до них примкнула.

Отже, спробуємо визначити позитивні для сторін аспекти взаємодії. Почнемо з економіки. Китай для Росії – найважливіший торговий партнер (товарообіг трохи перевищує 100 млрд дол.), не тільки джерело товарів, яких інакше Москва не може отримувати через санкції, а й покупець нафти та газу, що допомагають Росії балансувати бюджет і шантажувати Європу. Китайські інвестиції в РФ працюють у кількох ключових секторах (ресурсних, певна річ), однак обмежені тими ж таки санкціями. Є підстави вважати, що Росія передає Китаєві й військові технології, хоча при цьому слід розуміти, що не найсучасніші, – побоюється копіпасту. Значно важливіший для Москви позитивний аспект – політична взаємодія: спільна позиція в ООН та інших багатосторонніх форматах і форумах, коли йдеться про порушення прав людини, свободу слова та інші ліберальні цінності. При цьому, правда, Китай змовчав, коли захоплювали частину Грузії, а потім і Крим, але не визнав ні того, ні того. Спільні навчання збройних сил, масштабна координація систем керування військами і навіть відпрацювання «відбиття спільної загрози» – це, мабуть, найважливіша видима частина стратегічного партнерства КНР і РФ.

Перелік того, що цікавить Китай, значно коротший. Росія для КНР – торговий партнер № 10, хоч і залишається найважливішим джерелом природних ресурсів. Обидві країни зацікавлені в тому, щоб утримувати кордон у безпеці, тому квітне транскордонна взаємодія. Однак проникнення росіян у північні провінції КНР аж ніяк не порівняти з проникненням китайців на Далекий Схід, особливо в ті райони Росії, які китайці вважають своїми. Для КНР багато важить побудова нових газопроводів із Росії в Китай, особливо з урахуванням планів зниження небезпечних для клімату та здоров'я викидів в атмосферу (КНР – найбільший забруднювач повітря у світі), однак станеться це тільки на умовах КНР. При цьому під час нинішнього енергетичного голоду Китай різко збільшив закупівлю вугілля в Росії, хоча раніше закуповував його в Австралії. Певна річ, Китай розглядає РФ як найважливішого політичного партнера і навіть союзника в питаннях безпеки, хоч у Пекіні чудово розуміють, що Росія не втручатиметься у разі можливого військового конфлікту КНР зі США через Тайвань або з Японією – через острови Сенкаку.

Значно довший перелік того, що роз'єднує цих стратегічних партнерів. Передусім, Росії дедалі більше не подобається, що вона програє в будь-якому порівнянні з КНР. Фактично, без конкуренції Китай поширив свій вплив на Центральну Азію й навіть побудував (без консультацій із Москвою) військову базу в Таджикистані. Росія завжди розглядала держави колишнього СРСР як територію свого впливу, але Китаю вдалося без особливих складнощів подолати це розуміння. Проєкти програми «Один пояс, один шлях» геть-чисто затьмили ініціативи Євразійського економічного союзу, так довго вирощуваного Росією. Дійшло до того, що Москва фактично проігнорувала (навіть онлайн) торішній саміт «поясу і шляху», хоча раніше туди їздив Путін, а Сі Цзіньпін обмежився дуже стислим і сухим онлайн-зверненням до учасників вересневого Східного економічного форуму, хоча раніше смажив млинці з Путіним на набережній Владивостока. У рамках ШОС Китай ініціював масштабні програми з надання стипендій для вивчення китайської мови в Китаї десяткам тисяч молодих людей і вчителів із держав Центральної Азії. Все це розмиває історично сформований імідж Росії як домінуючої сили у стратегічно важливому «підчерев'ї», та ще й на кордоні з Афганістаном.

Зважаючи на стратегічне протистояння з Індією, Китай інвестував величезні ресурси в Пакистан. Для Росії ж Індія – надзвичайно важливий торгово-економічний партер, з історією завдовжки сім десятиліть, від співпраці з яким Москва не відмовиться. Ось і виходить, що два стратегічних партнери розвивають стратегічні відносини з двома стратегічними противниками по різні боки барикад. Китаю, певна річ, не подобається, що Росія намагається активізувати свою специфічну присутність у Південно-Східній Азії, як це відбулося, наприклад, у М’янмі, хоча перешкоджати цьому не може. Москва плекає стратегічні відносини з В'єтнамом, із яким Пекін не тільки має територіальні дискусії щодо Південно-Китайського морю, а й який став тією країною, в котру вивели з КНР значні інвестиції чимало регіональних інвесторів у зв'язку з загостренням відносин США—КНР. Складною для вирішення залишається проблема Північної Кореї, де обидві країни мають присутність і вплив. Пекін не бажає приєднуватися до російсько-американських договорів про обмеження озброєнь, що породжує в Москви певні побоювання стосовно ракетно-ядерної програми КНР.

Відтак, було б неправильно вважати протистояння зі США тим фактором, який тільки «зшиває» зближення Пекіна та Москви, – воно має і безліч інших аспектів, однак неправильно й применшувати значущість цього фактора. Ось і на недавньому саміті АСЕАН, крім держав-учасниць, були присутні лідери США, Росії та Китаю (США – вперше з 2017 року), і кожна з країн обіцяла учасникам впливового блоку підтримку та співробітництво.

Ситуація в регіоні ускладнюється ще більше, якщо включити в аналіз Японію, яка дуже уважно і стурбовано стежила за недавніми військово-морськими маневрами РФ і КНР у безпосередній близькості від своїх берегів. Японія має територіальні диспути як із Росією, так і з КНР, віддаючи при цьому перевагу не демонстрації сили, яка в Японії є, попри особливий статус Сил самооборони, а переговорному процесові та зосередженості на позитивних аспектах співпраці. У Японії (в цьому контексті – і в Південній Кореї) розуміють, хто має вплив на Пхеньян, який останнім часом провів кілька досить небезпечних для Сеула й Токіо випробувань балістичних ракет, і абсолютно не прагнуть загострювати відносини з наглядовими.

В таких умовах мистецтво дипломатії полягає в тому, щоб реалізовувати власні інтереси буквально на перетині часто суперечливих, але реальних інтересів основних регіональних і глобальних гравців. Ну, й, за Конфуцієм, важливо називати все правильними іменами.