Вирішуємо мовні проблеми, наче ми досі УРСР

Використання державної мови - це обов'язок, а не право громадянина, згідно Конституції України. Відтак українська політика щодо мовного питання суперечить Основному закону.

Корінь усіх наших мовних проблем: українці мають право чи обов'язок на мову?

Із року в рік у мовному законодавстві України – від законопроекту до законопроекту – мігрує положення про право на використання державної мови. Право – це не обов'язок. Нерозуміння, ігнорування цього факту спотворює саме визначення того, що таке державна мова, а що таке – мови національних меншин. А в результаті це затягує нас у застарілу матрицю вирішення мовних проблем, яка існувала ще за часів УРСР.

Сотні років Україна була колонією. Її мову принижували й забороняли. Українці боролися за право послуговуватися нею. Після здобуття незалежності, а потім ухвалення Конституції 1996 року, ситуація змінилася принципово. Українська – це вже не мова етносу, що мусить за неї боротися. Тепер мовні проблеми мусимо вирішувати з іншим підходом і розумінням. Тепер уже не захищати треба мову, а почати нарешті її утверджувати.

Українська є державною й офіційною на всій території країни в усіх публічних сферах. Тобто її вживання є обов'язковою умовою функціонування державного організму.

Красиві слова «Кожен має право на отримання освіти державною мовою» – не відповідають Конституції України.

Громадяни не потребують жодного права на використання державної мови.

Конституційний суд у своєму рішенні від 14 грудня 1999 року сформулював це однозначно – під державною або офіційною мовою розуміється та, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.