Українські діти мають знати, з ким і за що ми воюємо

Кропивницький – місто читання.

Останнім часом мене поменшало на Тб. Чому? Бо я закотила рукави і пішла в «поле». Можливо це й хибний шлях (усі ми знаємо, що Україною керує телевізор) та все ж, іду не в телевізор, а до людей на живе спілкування. Суцільні зустрічі в містах і селах. Приходжу пізно в готельні номери і падаю без ніг. Навіть до ФБ руки не доходять, немає сили. Подумала, може спілкування очі в очі з людьми переб’є ящик? Може той, хто ще не розбудив у собі українця, послухає – і розбудить? Розумію, телевізор з ранку до ночі їздить по мізках, а тут якась зустріч. Та все ж. В мені ж проросли ті зернинки, які колись посіяли викладачі. А раптом і моє посіяне проросте?

З усіма про мову, про патріотичне виховання, про нашу перемогу, а не поразку. Про книжки, про користь читання батьками для дітей.

Минулий тиждень провела на Кіровоградщині. Коли її вже назвуть Кропивниччиною? Чуєте, люди, може натиснете на владу, поки я на уроках і зустрічах до ночі? Бо це ганьба, і досі в Конституції та офіційних документах Кіровоградська область.

Так от, моя рідна Кропивниччина мене не підвела. Це дуже читаюча область. Постійно приїздять різні письменники, один за одним. Застала в публічних місцях і попередні афіші, і свої афіші, і афіші наступних авторів. Люди на такі зустрічі ходять.

У школах прийнято купувати книжки. Ніхто нікого не примушує. Дітей привчають до свободи вибору і культивують моду купувати не лише пиріжки, а й книги. Дякую нашому педагогічному університетові. Думаю, це ще й звідти така культура, яка прищеплена вчителям і директорам. Пам’ятаю, була якось у педагогічному виші (іншого міста) на зустрічі зі студентами. Викладач так і сказала: «Дякуємо пані Ларисо, що приїхали нам показати свої книжки, і дякуємо, що не принесли їх на продаж. Бо всі автори приходять і хочуть, щоб їхні книжки купували, а ви єдина не сказали: «Купіть». Наче ж і похвалили. Але як наслідок такого несприятливого ставлення до купування книг є те, що у школах того міста немає традиції дітьми купувати книги, бо ще зі студентського віку вчителів не привчили. Ланцюгова реакція: учителі того міста дивляться зацьковано, мовляв, яка купівля, ми ще розмов про купівлю штор не позбулися, а ви тут про якісь книжки... У Кропивницькому все навпаки. Учителі купівлю книжок дітьми вітають. Розмов про придбання книжок дітьми і батьками не бояться. І діти в таких учителів – читаючі. Усім дякую.

Знаєте, що ще відрізняє Кропивницьких дітей від інших? Вони гарно розбираються в символіці Збройних сил України.

У мене є екологічна казка, а в ній малюнок армії під лісом. Ми з художницею спеціально намалювали українську армію. Наша форма, наша техніка, наша символіка. На презентаціях в різних містах прошу дітей уважно подивитися на малюнок і сказати, чия армія стоїть під лісом. Діти дивляться на малинові хрести на танках і висловлюють припущення:

- Німецька!
- Американська!
- Російська!
і десь там серед цих назв:
- Українська!
У Києві взагалі малі кажуть:
- Це совєцька армія! (триндець, хто їм це вклав у голову).
У Кропивницькому одразу хором, наперед, не встигаю спитати:
- Гляньте, українська армія під лісом, он малинові хрести!

Чому так? У Кропивницькому малинові хрести (символіку ЗСУ) можна зустріти часто. На вивісках, на воротах. Бо прямо серед міста є військова частина. Третій полк. Спецназ. Саме тут кувалися «кіборги». Діти живуть серед тих малинових козацьких символів – козацьких хрестів. Коли мені кажуть, що Кропивницький – це історія цариці Єлизавети, то мене шляк трафляє. А до Єлизавети що було? Пустеля? Це був козацький край. Бугогардівська паланка козацького війська. Тому тут Єлизавета й поставила фортецю, щоб використати козаків, які славно захищали край від набігів ворогів, і контролювати їх. Мені розповідають про гусарів (ах-ах, яка гордість), яких Єлизавета прислала у Єлисаветградську фортецю. І що? Скільки тих гусарів було, у порівнянні з частинами козацької армії. Отож, діти живуть у бойовому духові, хоча й приписують цей дух імперії зла. Ніяка то не імперія. То козацьке коріння говорить!

У кропивницьких школах, на відміну від інших шкіл, знають, що в країні йде війна. Так-так, в Україні є школи, де учні не знають, що ми воюємо. Це школи на півночі України, і як не дивно, на сході. Сама була шокована цим незнанням.

- І що? Там стріляють? – вигукують діти, коли показую фото зруйнованих шкіл і садочків.
- І що? Навіть людей убивають?! – знову питають.

Маю після цих дитячих питань довгі розмови з учителями. Що ви собі думаєте, вчителі? Так, у нас війна. Так, гинуть українці, які нас захищають. Діти повинні знати ціну свого миру. Діти повинні поважати військових особливою повагою. В Ізраїлі з дитинства знають, з ким воюють і за що.

У Кропивницькому розмови про військових, про їхню роботу, про захист країни – це звична справа. У частини вчителів чоловіки – військові. Частина батьків – військові. Діти живуть у цій темі. Чудові патріотичні діти.

Є й ложка дьогтю в моєму ріднесенькому місті. На тлі патріотичних учителів особливо видно учителів інших. Не знаю, що вони сповідують, але мені їх аж шкода стає на моїх презентаціях. Як же ж їх викручує. Ніби їх, як вужів на сковорідці, смажать. А чому ж сидять на зустрічі. А тому, що слухаються директора. Сказав директор учителям прийти на вчительську зустріч зі мною – прийшли. Але ж які то пекельні муки слухати ту Ніцой про патріотичне виховання, коли дупа горить від вати в голові. Такі вчителі є не лише в Кропивницькому, на жаль. Але на Галичині чи Волині вони якщо і є, то гарно маскуються, що їх не видно. А тут палають смолоскипами. Он сидить корчиться, он…

Хто особливо вразив – то це кропивницькі бібліотекарі. Бібліотека Шевченка, ви круті. А бібліотекарі в 5 школі? То взагалі бомба. От би всій Україні таких. 6-та школа зразок для інших шкіл з пропагування читання, їй на п’яти наступає 34 школа.

У Кропі є цікава людина. Просвітянка. Журналістка. Вона зв’язкова між бібліотеками міста і навіть між бібліотеками інших міст в області. Домовляється про приїзди письменників, а потім «пускає їх по руках», передає з бібліотеки в бібліотеку, з міста в інше місто чи село по ланцюжку.

Є в Кропивницькому дуже незвичне місце - Кропхаб. Вільний простір, який організували волонтери, і де відбуваються цікавезні зустрічі з цікавезними людьми. Мені теж пощастило бути туди запрошеною. На згадку про теплу зустріч Кропхабівці подарували мені футболочку. Кайфую.

Ну і вишенька на тортику – це нарада мовних активістів та кропхабівців у губернатора. Знаєте яка була тема? Як поширити українську мову в публічному просторі Кропивниччини, у міських школах на перервах. Гарно попрацювали. Я прийшла послухати і була вражена конструктивною розмовою. Аби ще все те, що запропонували активісти (і я )), влада втілила і не лишилося лише розмовами… А раптом ))