Влада розраховує на безкінечну фінансову допомогу? Мушу вас розчарувати

Дуже важко встояти у сучасній війні, коли, як зараз, ледь функціонує тил армії. Це стримує потенціал оборони (звичайно, наш тил складається з виробничого потенціалу не тільки українського, а й «рамштайнівського» ВПК). А лозунг «Все – для фронту» не означає дозвіл на пограбування внутрішньої економіки. Окрім того, війна, руйнуючи об’єкти промисловості та інших галузей, одночасно створює гостру об’єктивну необхідність не просто відбудови, а й технологічного переозброєння морально застарілого довоєнного виробництва. Без такого переозброєння наша промислова продукція, окрім невеликого внутрішнього споживача, після війни нікому не буде потрібна. До речі, з історії світових війн відомо, що після закінчення воєнних протистоянь країни і переможниці, і переможені, які здійснили прискорену модернізацію власних зруйнованих економік, нерідко досягали надвисоких темпів тривалого зростання (ФРН, Японія, Південна Корея та інші). Наша влада, на жаль, не ставить задач не тільки оновлення й прискореного зростання національного виробництва, а й повноцінного забезпечення потреб фронту. Вона, як можна побачити, взагалі не турбується про технологічне оновлення та оживлення зруйнованої економіки. Її дії на внутрішньому фронті, як правило, зосереджені не на економіці, а на доходах держбюджету і витратах на армію (останнє, звичайно, виправдано сьогодні). Більше стягти грошей з усіх суб’єктів економічної діяльності (як внутрішніх, так і зовнішніх) – от головна мета державного апарату і про це його діячі говорять на кожному кроці. Тобто поки що не розвиток, не модернізація і не динамічне зростання, а номінальні доходи бюджету. Збільшення ж доходів сімей та підприємств усіх типів – чиновників не цікавить. ( Нагадаю, що держбюджет минулого року, без врахування західних допомог будь якого типу, приблизно у 2 рази перевищував сукупні доходи усіх домогосподарств разом з прибутками підприємств і підприємців України – за даними Держкомстату). При цьому статистики не враховують волонтерські поставки армії (їх можна розглядати як тіньову частину надходжень до державного бюджету), коли люди відривають від своїх сімей ще частину доходів і фактично збільшують ресурси держави.

Виходить, що економічні інтереси влади та громади знаходяться по різні сторони «барикади». Це, правда, спостерігалося практично в усі роки незалежності, але особливо відчутним стало таке протистояння в останні роки, коли, по-перше, багатократно зросли потреби фінансування наших Збройних Сил, а по-друге – ще більша частина апаратних грошей стала розподілятися між бюрократами за корупційними схемами та розкрадатися (в тому числі шляхом самочинного накручування зарплат). Якщо фінансові і матеріальні потреби війни допомагають покривати наші союзники, то внутрішня бюрократія, прикриваючись війною і потребами оборони, продовжує розтягувати усе більші суми по своїх кишенях. Думаю, що кримінальна відповідальність по цих правопорушеннях обов’язково наступить і вона буде набагато жорсткішою ніж у довоєнний час.

Але цей текст не про корупцію. Він про відродження економіки і власної держави. Є очевидним, що сьогоднішній державний апарат цілеспрямовано подавляє у суспільстві господарську активність і продовжує гнобити підприємницький клас, що є діяльністю антидержавного характеру. Якщо дати великі гроші для відбудови бюрократам, то будівельні проекти виявляться архаїчними, а їх виконавцями стануть «друзі» влади. У Японії за перші 5 років після другої світової війни, коли держава централізувала використання інвестиційних ресурсів, продовжувалось животіння економіки і не відбулося жодних проривів у виробництві. Тільки після переведення акценту економічної політики на приватне підприємництво (тоді з’явились компанії Соні, Тойота, Міцубіші) в країні Сонця, що Сходить, почалося 30-річне динамічне зростання. І хто, окрім приватного підприємництва, здатен оновити випуск продукції та перейти на інноваційні технології, які необхідні для модернізації? Інших прискорювачів останньої не існує. А без такої модернізації не може отримати поштовх динаміка реального ВВП країни та доходи людей. На жаль, сьогоднішня українська політична практика свідчить, що влада не бачить потреби піднімати внутрішнє виробництво, не пов’язує оновлення економіки з приватним бізнесом, не розглядає українських приватних товаровиробників двигунами росту. Чого варта лише така активність апаратників, як бажання ліквідувати як явище фізичних осіб підприємців (планується відповідний законопроект). Я вже не кажу про податковий гніт та тарифний зашморг, що повернулися. А на макроекономічному рівні спостерігається негативна, про інфляційна політика (підштовхування вгору цін на продукцію монополістів, утримання надмірно високих банківських процентних ставок, девальвація валютного курсу гривні, перехід від комерційно банківського до централізованого адміністративного кредитування бізнесу – програма 5-7-9 та інше). За цих обставин масового і незалежного від влади підприємницького руху не буде, а значить не буде модернізації країни.

З іншої сторони, для відродження економіки потрібні не тільки макроекономічне та фінансово-політичне сприяння підприємництву. Нашому бізнесу потрібні щорічно зростаючі інвестиції. Вони  в наших умовах формуються в першу чергу внаслідок фінансових накопичень домогосподарств, а також реінвестицій діючого бізнесу. Але цілеспрямоване подавлення бюрократичною верхівкою реальних доходів громадян і прибутків підприємств робить ці джерела інвестиційних ресурсів вкрай мізерними. Можна сказати, що за чинної влади діє не тільки про інфляційна, а й анти інвестиційна політика.

Є також ознаки того, що чинна влада сподівається на безкінечні донорські вливання в нашу економіку і зараз, і після війни. До того ж країни Євросоюзу вже заявили, що будуть фінансувати потреби України ще декілька років (5-7років) у повоєнний час. Наші керманичі заспокоїлися – вони вирішили, що нас і надалі будуть «годувати» і не треба морочити собі голову, все в ажурі, ще трохи побайдикуємо. Але я повинен їх розчарувати: в першу чергу в такому споживацькому режимі економіка не працює – подивіться на «бананові республіки» Глобального Півдня – можна спожити все, що тобі даремно з-за кордону привезуть, але це буде не допомагати, а заважати розвитку – суспільство не буде продукувати і рухатися. Країна має працювати, щось виробляти, бізнесмени – шукати контрагентів і кращі ринки, віддавати сили, напружуватися. Люди в основній своїй масі не можуть весь час «валятися у ліжку», «жиріти», заробляючи хвороби і психологічно деградуючи. На рівні всієї країни таке ожиріння і деградація відкидають тисячі зв’язків та відносин між людьми, зникає потреба в пошуку інновацій та оволодінні новими знаннями, а це означає зниження конкурентоспроможності та веде до загнивання громади (як ще можна назвати розвал української економіки в останні 30 років?). Тобто такий «лежачий» шлях відновлення України веде до знищення і нації, і держави. Проте ті, що на «горі», будуть відстоювати саме безкрайні обсяги безкоштовної допомоги, оскільки ці надходження наповнюватимуть корито для бюрократичних зловживань. Таке враження, що українське чиновництво навмисно шкодить своїм підприємствам і ініціативним громадянам і займаються тільки тим, що шукають способи розчавлення будь яких паростків такого необхідного економічного відродження та економічної свободи. Можливо вони не розуміють, до чого веде їх політика, але це не означає, що вона якимось чином виправдана та її треба нам терпіти. Думаю, що на Заході бачать цю картину і не будуть вкладати гроші у корупцію та паразитування бізнесу. Стає зрозуміло, що треба покладатися на власні сили як і на фронті воєнних дій. І потрібна влада, яка буде спроможна завести двигун модернізації і довготривалого зростання України.

Читайте також: Фабрика безробітних. Що під час війни відбувається у IT-секторі