Сума культур дає безкультур’я

Мовою оригіналу

Тут тихо й по-провінційному спокійно. Я трохи покружляв центральними вулицями, шукаючи пам’ятник Овідію, але виявилося, що поета й тут відправили на заслання – монумент йому стоїть десь на задвірках будинку культури, за кільканадцять метрів від лиману.

Я вийшов з машини і обійшов цей, м’яко кажучи, не найвищої естетичної якості пам’ятник. Поет задумано сидить на кам’яній брилі, дивиться перед себе, хотілося написати в далечінь, але ні, він дивиться на задню стіну будинку культури. Можливо, тому в нього й настільки сумний погляд. Навколо – пустка, і лише на пірсі аж кишіло від рибалок.

А що я й сам полюбляю рибалити, то саме з ними й вирішив поговорити. Зрештою, вважається, що під час заслання Овідій серед іншого написав і дидактичну поему «Наука рибальства», в якій описав риб, що водяться в Чорному морі й Дунаї, тож і сам поет був небайдужий до цієї справи. Рибалки в усьому світі майже не відрізняються між собою, тож із мого боку було цілком доречно в якийсь момент задумано процідити крізь зуби:

- Раніше краще клювало, та й риба більшою була.

Що тут почалося! Я поцілив у саме яблучко, розворушив найглибші вулкани душі свого співрозмовника, який добрих десять хвилин розповідав мені про те, що коли він був малим, рибу тут можна було руками ловити; та що там, навіть п’ятнадцять років тому він ніколи не повертався додому порожнім, а тепер улов такий, що навіть не знає, чи випускати рибу назад у лиман, чи все-таки збирати в баночку з-під майонезу. Вичекавши слушну мить, я перебив його питанням: «А кому це пам’ятник на березі?».

- Як кому, це пам’ятник нєізвєсному солдату, ‒ без тіні вагання випалив рибалка.

Цікава відповідь, особливо якщо знати, що Овідію під час заслання кілька разів таки довелося вдягнути військові шати: коли на Томіс нападали варвари, усі мешканці були зобов’язані вилазити на мури й звідти відбивати атаки. Але назвати пам’ятник чоловіку, що розслаблено сидить у римській тозі, совєтським монументом нєізвєсному солдату – це вже був перебір, тож я ще раз глянув на риболова, чи, бува, не насміхається він з мене.

Але ні, той був серйозним і зосереджено дивився на свій поплавець. Тоді я знову скористався паузою в його наріканнях, і поставив ще одне запитання: «А чому місто називається Овідополем?». На мій подив, на це запитання співрозмовник дав уже частково правильну відповідь – мовляв, сюди колись заслали римського поета, в честь нього й місто. «Бесарабія для Риму була тим самим, що Сибір для Росії», ‒ саме так він висловився, наче й сам читав про люті морози у віршах Овідія.

Далі за швидкістю його думок було важко встигнути, але він намагався укласти переді мною власну концепцію світобудови, часто згадуючи про євреїв і масонів (здається, він вважав, що масон – це також національність), і коли я нарешті запитав його, якою є його національність, він відповів, що не знає, бо тут, в одеському Буджаку, стільки крові змішано, що ніхто в своєму походженні впевненим бути не може. Але наостанок мій співрозмовник бовкнув геніальну у своїй дурості фразу.

- Розумієш, ‒ сказав він, пихтячи дешевою цигаркою, ‒ тут жило й живе дуже багато національностей, тут безліч культур, тут, у Буджаку, є татари, турки, євреї, болгари, українці, румуни, цигани, росіяни, молдавани, греки, німці, кого тут лише немає! і ось сума всіх цих культур і дає безкультур’я; ось чому ми так погано живемо.