Хороші росіяни, у вас із головою все гаразд?

Думаю, ви вже в курсі, що тієї ночі, коли РФ завдавала одного з наймасованіших ударів по Україні, журі Каннського кінофестивалю вручило Гран-прі російському режисеру Андрію Звягінцеву за фільм «Мінотавр».

Не буду зараз обговорювати саме рішення журі. Європейські фестивалі, як правило, починають краще розуміти війну лише тоді, коли вона перестає бути для них чужою декорацією.

Але є одна деталь, яка мене, м’яко кажучи, трохи шокувала. Приймаючи нагороду, Андрій Звягінцев виголосив коротку антивоєнну промову, яку завершив словами: «Мільйони людей по обидва боки лінії зіткнення зараз мріють лише про одне, щоб нарешті припинилися незліченні вбивства людей. І єдина людина, яка може зупинити цю м’ясорубку, це ви, пане президенте Російської Федерації. Закінчіть уже цю бійню».

Людина захоплена, стороння або вкрай інфантильна, мабуть, могла б сприйняти цей виступ як сильний гуманістичний жест. Я ж вважаю, що це не гуманізм, а публічна демонстрація викривленої імперської логіки, якою інфіковані навіть ті росіяни, які не живуть у Росії і вже не залежать ні від Кремля, ні від російської реальності. Навіть протест проти війни у них знову перетворюється на прохання до царя.

Насамперед мене шокувала цинічна формула про обидва боки лінії зіткнення, яка фактично перетворює війну Росії проти України на симетричну людську трагедію без чітко названого агресора.

Друзі, хороші росіяни, у вас із головою все гаразд? Які обидва боки? Якщо це досі незрозуміло на прикладі чужої війни, уявіть це на прикладі власної родини.

На ваших очах убивають ваших дітей, ґвалтують ваших дружин і матерів, а людина з моральним авторитетом виходить на сцену в Каннах і каже, що ви і ґвалтівник, як два боки однієї трагедії, однаково мрієте, щоб усе нарешті закінчилося. Як відчувається? Достатньо гуманістично?

І ні, це не невинна гуманістична фраза, не метафора і не помилка. Андрій Звягінцев знає вагу і значення слів. Це така зручна форма розмивання відповідальності, коли замість України з’являється географічна лінія, замість російського нападу з’являється абстрактна м’ясорубка, а замість політичного злочину з’являється спільний біль, у якому всі нібито однаково нещасні.

У такій конструкції можна співчувати всім, але саме тому в ній неможливо точно назвати, хто прийшов убивати, хто захищається, хто окуповує, хто руйнує і хто несе відповідальність.

Андрій Звягінцев дуже хотів засудити війну, але побудував свій виступ так, що в ньому знову зникли всі, крім Путіна. Він не назвав жертву, зате залишив ім’я того, хто вбиває.

Зникла Україна, зникло російське суспільство, зникла армія, зникли виконавці, зникли пропагандисти, зникли ті, хто мовчить, підтримує, пристосовується і продовжує жити поруч зі злочином.

Але найважливіше в його промові те, що Путін не є обвинуваченим, а є останньою інстанцією милості. Саме тому ця промова не руйнує вертикаль, а переносить її на сцену Каннського кінофестивалю. У цій формулі саме «пан президент Російської Федерації» є центром війни, смерті, надії, миру і майбутнього.

Уявіть, що Чаплін у 1940 році вийшов би не зі зверненням до людей і солдатів, а з проханням до «пана рейхсканцлера Гітлера» припинити бійню. Уявіть, що він не назвав би нацизм, не назвав би жертв, не назвав би окуповані країни, а сказав би, що мільйони людей по обидва боки фронту просто хочуть миру. Це було б не мистецтво проти тиранії, а культурна капітуляція перед нею.

Слова Звягінцева не були промовою вільної людини проти війни, яка повертає відповідальність людям. Це навіть не висока громадянська сміливість, а дуже зручна, дуже російська молитва освіченого підданого до правителя з проханням бути менш жорстоким.

Справжня промова російського режисера про війну проти України мала б починатися не з прохання до правителя, а з визнання відповідальності перед Україною і звернення до російського суспільства.

Вона мала б сказати, що це Росія веде війну проти України, що українці не є абстрактним боком лінії зіткнення, що російська культура не має права ховатися за тонкими метафорами, поки російська армія вбиває, а люди в Росії вчаться жити поруч зі злочином як із тлом.

Протест проти насильства не може звучати як підданське звернення до того, хто це насильство організував. Мистецтво в момент історичного злочину має не благати тирана і вбивцю про людяність, а повертати ім’я жертві, відповідальність суспільству і правду злочину.