Нам потрібно українізувати русифіковані мегаполіси

Віталій Портников у своїй лекції «Україна: Великий перехід у невідоме», прочитаній під час Конгресу культури у Львові, сказав:

«Нам потрібно вирішувати питання побудови української ідентичності на всій території нашої з вами країни. Це величезна проблема. Можна скільки завгодно рахувати кількість населення, кількість малих і середніх міст, містечок, сіл, які є українськими за духом, за мовою, за сприйняттям історії, за сприйняттям культурного тла, але я абсолютно впевнений у тому, що Україна ніколи не стане Україною, поки українство не стане сутністю цивілізації її великих міст, її мегаполісів».

Згідний із цією тезою. Але як же змінити цю парадигму? Потрібні явища, котрі об’єднуватимуть мешканців русифікованих мегаполісів довкола україноцентричного (під «україноцентричним» в цьому тексті маю на увазі те, що засноване на українській ідентичности) наративу.

Володимир Зеленський у своїй новорічній промові багато розводився про те, що мало би об’єднувати українців як єдиний народ. Проте суть його слів якраз апелювала здебільшого до речей, котрі не мають чіткої прив’язки до ідентичности.

Із тих же, котрі могли би надатися, варто виділити тему «спортивні та культурні досягнення». Радість від звитяг атлетів та мистецьких перемог справді може згуртовувати народи. Проте у вітчизняних реаліях та суспільстві, котрому доводиться маневрувати під час гібридної війни, все трохи складніше. Наприклад, боксери Олександр Усик та Василь Ломаченко стабільно яскраво здобувають звитяги в боях за пояси чемпіонів світу. Проте висловлювання цих людей, їхні пости в соцмережах викликають значно більше срачів та несуть розбрат. Проблема полягає в тім, що вони хоч і є публічними персонами, а проте не розуміють, схоже, свого потенційного впливу на широкі маси, тому не фільтрують власні висловлювання, а спокійно говорять те, що прийде в голову.

І хоч представники культури мали би більш ретельно ставитися до слів, а проте кількість ситуацій, в котрі вони встрявають через свої висловлювання чи дії, засвідчують, що втекли не дуже далі від спортсменів.

Та й загалом – намагання будувати щось довкола людини є помилковою ідеєю. Тут краще апелювати не до творців, а до самих творів та ідей. А точніше до того, що може в них стати притягальною об’єднавчою силою.

І такою силою є міт. Спільний міт, що має стати осердям міської ідентичности. Міт цей насправді цілком може базуватися і на спортивних здобутках, і на культурних кодах чи перемогах, але куди краще, аби він все ж об’єднував більшість населення довкола себе. Ставав тією притягальною силою, котра би змушували примкнути до нього інших, що ще сумніваються.

І найкраще до таких великих завдань надається кінематограф. Саме фільми та серіали здатні стати тими епічними сагами, котрі розбиратимуть на цитати, за котрі закохуватимуться в рідне чи чуже місто, куди негайно кортітиме відправитися після перегляду.

Тільки це не означає, що міським радам слід негайно наймати брендингові кампанії, котрі штампуватимуть агітки про те, як у місті Ш все красиво. Бо пропаганда не діє. Бо пропаганда просто запарює мозок, натомість мистецтво втрапляє в саме серце.

Тож потрібен масовий привабливий міт, міський україноцентричний міт, котрий замінить старі совіцькі парадигми й лекала. Міт, котрий інтерпретуватимуть та розвиватимуть вже інші митці.

Чому не відбулася українізація вітчизняних мегаполісів? Власне, бо не створено нових мітів, тому в обігу продовжують працювати старі колонізаторські. Харків – «перша столиця». Одеса – столиця гумору (тут, між іншим, нейтральне поняття, хоча й з відсилкою до специфічного одеського діалекту). Київ – «мать городов русских». Дніпро – ракетна столиця. Довкола таких кодів не вибудуєш українську ідентичність.

Свої більш-менш відчутні міти в нашій країні мають лише Львів та Івано-Франківськ. І хоч вони обидва україноцентричні, а проте з відчутними нотками ностальгії за бабцею Австрією. Попри все це, бренд міста Лева таки доволі потужний, бо зараз не лише в мегаполісах, а й у менших містах працюють заклади (ресторації, кнайпи, кав’ярні), що містять в своїх назвах прикметник з коренем «львів».

А це означає, що суспільство чутливе до таких речей, радо приймає і потребує їх. Що готове не лише споживати чужі, а й радітиме наявности свого локального міту, котрий ширитиметься країною.

В обох цих мітів важлива мистецька база: літературна (зокрема «Станіславський феномен» у Франківська) та архітектурна. Якщо окреслити це ширше, то слід вдатися ще й до терміну «міська культура». І якщо такої немає, то її слід створювати. І цей брак міту стосується бурґів і великого, і малого розміру.

Яким ж чином цей міт можна створити? Можна не вигадувати ровера, бо в історії багатьох вітчизняних міст є десятки потужних легенд та історій, котрі можна розгорнути до рівня повноцінного міту.

Важливу роль могли би зіграти різноманітні конкурси. Фестиваль кіно та урбаністики «86» кілька років поспіль проводив конкурс «My street film», на який режисери подавали свої стрічки про міста та вулиці.

Місто також було темою конкурсу репортажу «Самовидець» та літературного «Новела по-українськи». Це чудові, проте одноразові акції. Потрібне щось стабільне, щоби кілька років поспіль било в одну точку, аби врешті міг з’явитися чудовий продукт, гідний подальшого розвитку. Себто конкурс оповідань, романів та кіносценаріїв, котрий містив би в своїй основі саме міську тематику. Найкращі роботи повинні були б лягати в основу майбутніх фільмів. Проте з обранням нової керівниці Держкіно надії на подібний розвиток подій вкрай малі.

Проте це лише одна сторона проблеми. Натомість потрібна цілісна стратегія, котра розрахована не на приїжджих, а зважає передовсім на потреби самих містян. Міт, котрий передовсім буде важливим місцевим. Котрий об’єднуватиме їх і поставатиме зі співпраці влади, активістів та бізнесу. І лиш тоді приваблюватиме до себе туристів, котрі хотітимуть поринути хоч на трохи в атмосферу цього чудового міста.

Найкращим прикладом такої ініціативи є платформа «Тепле місто» в Івано-Франківську, де акцент брендування робиться на орієнтації на місцевих жителів та спілці бізнесу, митців й активістів.

Саме на цей приклад і слід взоруватися. Необхідним є створення в русифікованих мегаполісах спільної платформи із україноцентричним бізнесом, активістами та митцями, які в спілці творитимуть нову мітологію рідних просторів.