Повсякденна історія про чоловіків та війну

Повертаюсь додому, зустрічає дружина, вечеряємо і розказує випадок, свідком якого вона стала.

Вона сьогодні вранці здавала кров в одній з лабораторій. І якраз потрапила у чергу в районі 09.00. Сподіваюсь, ви знаєте, що о 09.00 по всій Україні встановлена загальнонаціональна хвилина пам'яті за загиблими у війні з Україною.

В залі очікування знаходився персонал, моя дружина, ще одна жінка, літній чоловік і ще чотири добре одягнутих молодих хлопця, не знайомих один з одним. Так ось, персонал оголосив хвилину пам'яті, жінки і літній чоловік піднялись на знак пошани, а от чотири інших чоловіки, як нічого й не було, продовжили вальяжно сидіти.

Один «втикав» у телефон і азартно щось розглядав у ньому, інший з ухмилкою відвернувся, демонструючи ледь не приховане презирство, третій – наче якийсь айтішнік із зализаним волоссям – дивився відсторонено вгору, четвертий щось незадоволено бубнів наче есперт з телевізору, який все про всіх знає і має свою єдину правильну окремішну думку про війну. У таких на лобі можна іноді прочитати: «вы ничего не понимаете, это война Запада против России».

Здається мені, що хтось дуже звик до жирного «мирного» Києва у воєнний час. Це навіть не про виховання, співчуття чи совість. Ба навіть не про національну самосвідомість. Куда там цим типовим «героям» споживацього часу в дорогих кросах, коштовних годинниках і брендових спортивних костюмах до таких сентенцій.

Напевно, це про елементарну людську повагу до співвітчизників. Про вдячність, пам'ять, бажання поставити свою морду, вибачте, на місце тих, хто воює за їх, курва, особисте споживання і добрий настрій зараз.

Не знаю як ви, а мене таке пробирає до капілярів. Невже так важко встати? Вони не встали навіть після зауваження літньої жінки.

От скажіть, чи може я щось в житті не розумію, чи з цією війною ми всі стали трохи сентиментальними та нетерпимими, а ось є такі тверді пацанчики, яких війна не ламає в їх зневажливому і нигілістичному світогляді до оточуючих і всієї цієї метушні?

Це не про хейт чоловіків, які не в ЗСУ і які цим іноді хамовито пишаються. Так, друзі – такі є. Звісно, в середовищі своїх, де можна «поганяти понти», продемонструвати зарозумілість і вищість на фоні, вибачте, тих «лохів, які пішли на фронт», як вони з посмішкою бидла полюбляють висловлюватися.

Психологічно деякі чоловіки, які у мирні часи вважали себе беззаперечними «першими номерами» завдяки віку, зовнішності, впливу чи грошам, зараз переживають процес принизливого витіснення у ранг «другого чи третього сорту».

Все це компенсується ними у спробу применшення ролі тих ідейних чоловіків, які за покликом життя та Батьківщини вносять свій внесок к боротьбу із ворогом – РФ. У більшості випадків зі зброєю, хтось у волонтерстві, хтось в інформаційному спротиві. Хтось на робочих місцях, бо в його родинах обов'язково є товариш чи родич, якого мобілізували і який кожен день ризикує життям.

Ризикує за свою свободу і свободу того, хто продовжує думати лише про свій маленький примітивний світ.

У генетичній війні не може бути ніяких своїх особливих світів. Є загальний світ, в якому ми всі поєднані спільним серцем і відчуттям.

Саме це зберегло єврейську націю, яка переживала в історії численні спроби знищення. Та й українській нації в різні екзистенційні часи це допомагало.