Нова нормальність: неоднозначні відповіді на прості запитання

Світова економіка перебуває в зоні нової нормальності (new normality). Термін, який запровадили відразу після того, як на виборах у США переміг Трамп. Усе, що було цілком ненормальним раніше, нині стало абсолютно нормальним. Під цю нову нормальність підводять теорії, політичні рішення, нею пояснюють неадекватні ідеї і суперечливі інформаційні вкиди в соціальних мережах, що їх продукують у найповажніших (принаймні в минулому) владних світових кабінетах.

Економічні інтереси правлять світом. Будь-яка дія і найменший викид інформації впливають на поведінку економічних агентів — компаній, населення тощо. Але вся економічна теорія ґрунтується на раціональності поведінки. А в умовах нової нормальності раціональність чітко простежується не завжди. Але вона обов'язково є. Просто зчитувати її стало набагато складніше. А якщо ні — то треба буде пристати на думку, що частиною світу правлять «неадеквати». 

Світ перебуває в стані війни. Не завжди із застосуванням зброї, як у Сирії чи на сході України. Але не менш руйнівної і страшної. Традиційні війни, описані в підручниках історії, залишилися в минулому столітті. Тоді (за поодинокими винятками) було зрозуміло, хто є протиборчими сторонами, які в них завдання й цілі, які альянси можливі. Тепер усе набагато складніше. І все ж таки, залишаючись на позиціях раціоналізму, можна спробувати зрозуміти, що відбувається на різних майданчиках прихованих театрів воєнних дій. 

Аналізувати можна рішення. А можна — факти, похідні від раніше ухвалених рішень. Якщо обрати останній шлях, то однаково вийдемо на тих, кому це вигідно, а отже й виявимо раціональність у нераціональній, як на перший погляд, поведінці. Коли йде прихована світова війна і її епіцентр десь далеко, це зовсім не означає, що її відгомін вас не торкнеться. 

Проілюструємо цю теорію на кількох прикладах, що лише опосередковано не мають жодного стосунку до України. А іноді, будучи сприйнятими всередині країни як позитивні зміни, насправді такими не є.

Квітнева лихоманка в Росії. Стала головним чином наслідком нового санкційного списку, ухваленого Сенатом США. Рубль подешевшав до основних валют на 10%, фондовий ринок просів іще глибше. Як мінімум у США, ЄС, Україні багато хто не приховував свого задоволення. Але в чиїх інтересах ухвалювалося це рішення? 

Коли дешевшає рубль, у РФ моментально з'являється як мінімум два бенефіціари — експортери й бюджет. Експортери — бо при фіксованих у рублях внутрішніх витратах у них зростає рубльовий виторг від продажу їхньої продукції. Бюджет — оскільки саме завдяки цьому він зможе зібрати більше податкових надходжень. Якщо дохідна частина бюджету збільшується, можливості видаткової частини теж зростають. Країни з нерозвиненими демократичними інститутами тяжіють до тоталітаризму. У тоталітарних режимах є гостра потреба постійно підживлювати свій силовий блок. Останній, своєю чергою, ще ревніше служитиме своєму благодійникові, придушуючи будь-які паростки нового демократичного ладу. Військові витрати всередині РФ також оплачуються рублями, а отже більше нових небезпечних іграшок можна і розробити, і виробити для того, щоб невдовзі помахати ними перед тими, хто ухвалив таке рішення. 

А які приводи для радості в Україні? Боюся засмутити багатьох, але їх або дуже мало, або взагалі немає. Бо...

Виторг українських експортерів, які працюють на російському ринку, ризикує знизитися пропорційно девальвації рубля, тобто в межах 10%.

Враховуючи питому вагу РФ у структурі українського експорту, кожні 10% девальвації рубля знижують у грошовому вираженні на 1% увесь сумарний (світовий) обсяг українського експорту.

Експортна орієнтація української економіки, в якій половина ВВП формується за рахунок зовнішніх продажів, зазнає шоку. Потенційне зниження українського ВВП за рахунок девальвації рубля в річному вимірі може досягти 0,5 процентного пункту.

Український торговельний дефіцит ризикує розширитися на додаткові 500 млн дол., що збільшить потребу в зовнішньому фінансуванні країни на аналогічну величину. Девальваційний тиск на гривню зросте.

Частина українських експортерів, які працювали з мінімальною рентабельністю на ринку РФ, — насамперед це стосується виробників продукції широкого вжитку, не витримає конкуренції і буде змушена піти. Це неодмінно призведе як до додаткового тиску на ринок праці, так і до погіршення бюджетної ситуації всередині України.

Інвестиційна активність російського бізнесу, який працює в Україні, знизиться. Надходження прямих іноземних інвестицій у країну зменшаться, що ускладнить покриття дефіциту рахунка поточних операцій за рахунок стійких джерел фінансування. Потреба збільшити й без того значне боргове навантаження стане неминучою.

Обмеження щодо інвестування компаніями США в боргові розписки Росії. На початку 2018 року мінфін США дав Конгресу чіткі рекомендації не поширювати свої санкції на держборг РФ. Ця позиція чітко артикулюється в лютневій доповіді мінфіну: «Зважаючи на масштаб економіки Росії, її взаємозв'язок і переважання на світових ринках, масштаби наслідків від поширення санкцій на суверенний борг і деривативи можуть бути непередбачуваними, і їх можуть відчути на собі як російські, так і американські інвестори». Така позиція, ґрунтована тільки на абсолютно раціональному економічному інтересі, протрималася недовго. І вже на початку квітня демократ Хоакін Кастро і республіканець Майк Тернер подають проект закону, який пропонує встановити заборону на транзакції з новим суверенним боргом Росії. Таким чином в інформаційний простір посилається дуже чіткий сигнал. Ризик заборони на купівлю боргових розписок є, і він доволі високий. Реакція не забарилася. Російські товстосуми чітко усвідомили, що, враховуючи наявні й можливі майбутні санкції проти них, треба починати перекачувати «все, що нажили непосильною працею» і перекинули за кордон, назад, додому. 

Повернення капіталу назад у Росію, яке фактично ініціюють США, повністю вкладається у вимогу Кремля до своїх капіталістів: «Поверніть гроші назад у Росію». В умовах украй млявого економічного зростання в цьому році й дефіциту капіталу, який міг би забезпечити активніший економічний розвиток, такі посили від Вашингтона якнайкраще працюють на руку Москві. У довгостроковій перспективі ця картинка може бути зовсім іншою. Однак нова нормальність не має на увазі турботу про віддалене майбутнє. Важливе те, що зараз, а не те, що буде за кілька років. Хіба не це було запорукою успіху багатьох популістів, які так активно прориваються у владу по всьому світу?

Зростання цін на вуглеводні внаслідок непродуманих дій основних гравців ринку та войовничої риторики, що лунає зі світових геополітичних центрів. Заяви прем'єр-міністра Терези Мей, записи у Твітері про «розумні ракети» президента Дональда Трампа, неоднозначна реакція на все це МЗС РФ негайно мають підвести ринки до висновку, який зробив Chatham House у Лондоні. Його суть зводиться до такого: прямі воєнні зіткнення між США, їхніми союзними військами і Росією більше не здаються чимось немислимим. Напередодні таких відкритих конфліктів звичайне населення біжить у супермаркет і запасається водою й харчами. Ринки ж починають проявляти більшу активність у купівлі сировини. Зростання ціни на нафту за останні кілька місяців — факт більш ніж показовий. Бенефіціарів цього зростання багато, але один з них — РФ. Але ж саме вона мала б, на думку політиків, які використовують подібну войовничу риторику, опинитися під ударом. 

Енергоресурс — це близько 3/4 російського експорту, 1/4 ВВП країни й 1/2 частина всіх доходів бюджету. Таким чином, більш ніж 10-відсоткове зростання світової ціни на нафту від початку цього року дає РФ можливість наростити доходи бюджету як мінімум на 5%. Виходить, що лідери геополітичних центрів не мають достатньої аналітики від своїх експертів щодо можливих наслідків їхніх заяв? Але отриманий ефект діаметрально протилежний декларованому від початку. А якщо поведінка раціональна, то ця раціональність кому грає на руку?

Запровадження США тарифних обмежень щодо китайського експорту після невдалих спроб змусити КНР підвищити вартість юаня. Новий посил порушує закономірне питання щодо мандата і ролі міжнародних організацій. Зокрема Світової організації торгівлі (СОТ), яка не допускає таких непогоджених змін. Ніхто — принаймні досі — не міг так просто взяти та й збільшити імпортні мита, змусивши експортерів іншої країни заплатити на 50 млрд дол. більше за можливість і далі залишатися на ринку. Ця дія дає чіткий сигнал: не всі зобов'язані дотримуватися раніше обумовлених правил. «Серед рівних є особливо рівні». Але ще більш дивною здається реакція КНР. Хронологія дій якої була стрімкою і такою ж несподіваною. Спочатку оголошується про намір врегульовувати конфлікт у рамках СОТ. На зміну цьому приходить заява про запровадження аналогічних обмежувальних заходів для американських експортерів на ту саму суму в 50 млрд дол. А потім ухвалюється компромісне рішення про незначне зниження планованих обмежень. 

Яка з цього наука для всіх інших? Що суперечки не обов'язково вирішувати в рамках загального зводу правил? Що домовленості можна порушувати? Чи можна вірити в те, що інші міжнародні організації, їхні статути і рішення — наприклад ООН — поважатимуть? А яка доля специфічних союзів — приміром, таких як НАТО? Чи будуть дотримуватися основоположної статті про колективні дії в разі агресії проти одного з членів альянсу? Чи не намагається хтось цілком свідомо похитнути непорушність світового порядку? 

А що з приводу українського торговельного кейсу, який уже тривалий час лежить на розгляді в штаб-квартирі СОТ у Женеві? Адже там Україна цивілізовано намагається довести, чому вона хоче збільшити імпортні мита на низку товарів. Чи справді потрібен дозвіл на цей крок? Чи заплющать очі на аналогічні дії інших членів СОТ? І якщо не заплющать, виходить, є дискримінація?

Нова нормальність ставить багато запитань. Відповіді на які, на перший погляд, можуть здатися ірраціональними. Зображення в плоскій системі координат може бути простим і зрозумілим, але той, хто розглядає його в просторі, здатен побачити набагато більше. Оскільки аналіз причинно-наслідкових зв'язків може показати, що дії, до яких вдаються проти одних, б'ють по інших. Часом може здатися, що навіть лідери окремих країн не завжди вважають своїм роботодавцем власний народ. Але хіба тільки здатися?